Рішення Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) вже давно є звичним атрибутом при розгляді справ національними судами. Посилатись на них при подачі скарги чи клопотання стало «правилом гарного тону» для адвокатів та прокурорів. Серед практиків навіть існує впевненість, що факт зазначення у документі якогось рішення ЄСПЛ може посилити позицію сторони у справі. Насправді ж це не так, і посилання на рішення ЄСПЛ ще не гарантує успіху.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Рішення ЄСПЛ мають двояку природу. Самі по собі вони не є джерелом права, хоча й нерозривно пов'язані з положеннями та конкретизують застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 1950 р. (далі — Європейська конвенція з прав людини, ЄКПЛ, Конвенція). Тож звідки така цікавість до рішень ЄСПЛ та яким чином вони стали невід'ємною частиною українських судових рішень?
Європейський суд з прав людини за своєю суттю є юрисдикційним органом у сфері захисту прав людини (ст. 32 ЄКПЛ). Це означає, що цей суд розглядає всі питання щодо трактування і застосування Конвенції і протоколів до неї, а також розглядає індивідуальні спори, які стосуються порушення прав людини. Для подачі індивідуальної скарги про порушення прав і свобод людини не потрібно погодження держави, а сам ЄСПЛ не зв'язаний рішеннями національних судів. ЄСПЛ констатує, чи було порушене право особи з погляду вищих стандартів, ніж національні. Водночас рішення ЄСПЛ щодо індивідуальних спорів є обов'язковими до виконання для держави-учасниці ЄКПЛ, і у разі їх невиконання можуть застосовуватись певні санкції з боку Комітету міністрів Ради Європи.
Поряд з вирішенням по суті індивідуального спору, ЄСПЛ у своєму рішенні розвиває і самі положення Конвенції, які повинні тлумачитись однаково усіма державами-учасницями. Саме ця особливість «обов'язку однакового тлумачення» дозволяє національним судам посилатись на рішення ЄСПЛ у індивідуальних спорах, що були постановлені стосовно інших держав. Рішення ЄСПЛ можна охарактеризувати як прецеденти. І хоча в Україні судові прецеденти не є джерелом права, де‑факто ситуація зовсім інша.
Нормативне регулювання
Норми, що регулюють питання застосування Конвенції та рішень ЄСПЛ на практиці, умовно можна поділити на два рівні: міжнародні акти та національні акти.
Міжнародним документом, що визначає правовий статус як самого ЄСПЛ, так і його рішень, є Європейська конвенція з прав людини (розділ ІІ Конвенції). При цьому ст. 46 ЄКПЛ зазначає про безумовний обов'язок держав-учасниць виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, в яких вони є сторонами.
Щодо національного законодавства, першочергово слід зазначити Конституцію України, ст. 9 якої визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Європейська конвенція з прав людини була ратифікована Україною 17.07.1997 р. (№475/97‑ВР) та набула чинності для України 11.09.1997 р. Таким чином, Конвенція стала частиною національного законодавства і підлягає застосуванню.
Зазначене кореспондує і з процесуальними кодексами, які дублюють зазначену вище норму Конституції. Для прикладу, ч. 2 ст. 1 КПК України зазначає, що кримінальне процесуальне законодавство, окрім положень Конституції, Кримінального процесуального кодексу та інших законів, включає міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, тобто і Європейську конвенцію з прав людини.
Тут слід звернути увагу на роль рішень ЄСПЛ у судовій практиці. Ст. 20 КПК України встановлює пріоритет судових рішень, якими констатовано порушення прав людини, для вирішення питання допустимості доказів. Зокрема, встановлено, що рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і яким встановлено порушення прав людини, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.
Що ж до рішень ЄСПЛ загалом, то як вже було зазначено, самі по собі вони не є джерелом права, однак у поєднанні з відповідними нормами Конвенції національні суди можуть їх застосовувати саме як таке джерело. Відповідна норма закріплена і в Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (ст. 17). Цей Закон є спеціальним та регулює відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконувати рішення ЄСПЛ та необхідністю впроваджувати в українське судочинство практику європейських стандартів з прав людини. Водночас чітких рекомендацій щодо правил застосування рішень ЄСПЛ Закон не містить.
Неформальні правила застосування рішень ЄСПЛ
Через відсутність чітких правил і рекомендацій щодо використання рішень ЄСПЛ у інших справах практики інколи невірно застосовують зазначені рішення або керуються принципом «чим більше, тим краще», що призводить до посилання на рішення ЄСПЛ просто «заради посилання», без осмислення первинного змісту самих рішень. Натомість правила застосування рішень ЄСПЛ досить прості, і не обов'язково кожне речення у клопотанні, скарзі чи ухвалі доповнювати рішенням Європейського суду. Для того, щоб якісно донести свою позицію у справі, слід розуміти суть рішення ЄСПЛ і його характер, які саме порушення статей Конвенції констатовані і яким чином аргументоване рішення.
Рішення ЄСПЛ можуть містити заходи індивідуального та загального характеру. І саме заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення виконання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, та для усунення недоліків, що носять системний характер. Серед рішень ЄСПЛ найбільшу вагу мають ті, які вважаються джерелом правової позиції і у подальшому використовуються саме як усталена правова позиція при вирішенні схожих справ. Фактично це і є орієнтири для усіх національних судів.
Не можна обійти увагою і рішення, які називаються «пілотними» чи «квазі-пілотними» (для прикладу, рішення у справах «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Кавєрзін проти України», «Балицький проти України» тощо). Вони вказують на системну проблему чи усталене тлумачення певної ситуації у державі. При цьому акцент у рішенні ЄСПЛ йде не стільки на конкретні обставини індивідуальної справи, скільки на ситуацію з оцінкою застосування певної норми чи національної практики. Саме такі рішення, які містять усталену правову позицію ЄСПЛ, мають бути прикладом для посилань. І якраз тут не є принциповим питання, стосовно якої з держав-учасниць і коли прийняте дане рішення.
Розуміючи природу рішень ЄСПЛ, можна говорити про неформальні правила їх використання практиками при підготовці процесуальних документів чи ухваленні судових рішень. Зокрема, до таких правил можна віднести:
- посилання на первинне рішення, де ЄСПЛ визначив правову позицію;
- аналіз первинного контексту рішення ЄСПЛ та аргументації суду при винесенні рішення;
- обґрунтування подібності випадку.
Ці неформальні правила є універсальними, мають застосовуватись у сукупності і не залежать від виду та категорії справ, які розглядаються судами. Їх дотримання дозволить уникнути випадків неправильного тлумачення тієї чи іншої ситуації, забезпечить сталість позицій ЄСПЛ і, як наслідок, однакове тлумачення всіма національними судами схожих випадків порушення відповідного права, закріпленого у Конвенції.
Загалом значення рішень ЄСПЛ важко переоцінити. Для більшості заявників можливість звернення до Європейського суду з прав людини стала єдиним варіантом боротьби з недосконалістю національної системи правосуддя. Для практиків же рішення ЄСПЛ стали «лакмусовим папірцем» з виявлення проблем системного характеру і водночас встановлення стандартів дотримання прав людини, до яких слід прагнути.