Починаючи з другої половини 2020 року в юридичній спільноті зростає занепокоєння через практику притягнення приватних виконавців до дисциплінарної відповідальності. Особливо приголомшливим стало стрімке зростання застосування непередбачуваних заходів дисциплінарного впливу до приватних виконавців за порушення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Вказаний період характеризується пошуками діалогу у формі переважно односторонніх заяв з боку Асоціації приватних виконавців чи посадових осіб Міністерства юстиції України. Водночас, у зв’язку з відсутністю єдиного бачення та підходу до вирішення гострих та нагальних питань у діяльності з примусового виконання рішень, всі шляхи вирішення проблем зводилися до зміни нормативно-правового регулювання шляхом прийняття нового Закону України «Про примусове виконання рішень» або зміни положень вже наявних законів України «Про виконавче провадження», «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Однак я переконаний, що проблема дисциплінарної практики щодо приватних виконавців полягає далеко не в букві закону, який все одно так чи інакше будуть втілювати в життя та виконувати саме люди.
Що стосується реалізації положень чинного законодавства у сфері примусового виконання рішень, то в тих випадках, коли немає єдиного погляду на правильне застосування норм закону, одна зі сторін звертається до суду для вирішення спору. Якщо поглянути лише на статистику судових спорів щодо оскарження рішень Дисциплінарної комісії приватних виконавців, то згідно з відомостями з Єдиного реєстру судових рішень, за період з 01.01.2018 р. до 01.06.2020 р. було 99 рішень та постанов судів від першої та до касаційної інстанції (в тому числі по кілька рішень у межах однієї справи), а за період з 01.06.2020 р. до 06.10.2021 р. було 228 рішень та постанов судів від першої та до касаційної інстанції.
Таким чином, можна констатувати, що кількість непорозумінь у правозастосовній практиці та незгоди з рішеннями про притягнення приватних виконавців до дисциплінарної відповідальності за останній рік стрімко зросло. Постає питання про те, чи спроможні суди належним чином вирішити спір, сформувавши необхідні правила, якими б сторони спору надалі керувалися на практиці? Адже суттєве зростання кількості судових спорів свідчить про неоднозначність цих правил або відсутність їх єдиного розуміння учасниками правовідносин.
З огляду на зазначене, варто більш детально поглянути на зміст порушень, за які приватних виконавців притягують до дисциплінарної відповідальності. Наразі основні категорії спорів у сфері примусового виконання рішень щодо дій приватних виконавців зводяться до оскарження постанов про стягнення основної винагороди, витрат, звернення стягнення та накладення арештів на майно боржників.
Водночас станом на сьогодні судова практика з тих чи інших причин не спроможна належним чином розібрати спірні правовідносини та забезпечити сторін зрозумілими й прийнятними практичними правилами поведінки, оскільки навіть Верховний Суд за короткий проміжок часу приймає рішення, які геометрично протилежно застосовують одні й ті ж положення Закону. Як приклад, застосування судами ч. 3 ст. 45 у взаємозв’язку з ч. 2 ст. 27 ЗУ «Про виконавче провадження», коли в одних випадках суд визнає правомірним винесення та виконання постанови про стягнення основної винагороди/виконавчого збору незалежно від фактично стягнутої суми боргу (постанова від 23.12.2020 р. у справі №620/334/20, від 30.06.2021 р. у справі №460/2478/19), а в інших випадках, застосовуючи ті ж норми матеріального права, вказує на необхідність та залежність основної винагороди/виконавчого збору від стягнення боргу (постанова від 03.03.2020 р. у справі №260/801/19, від 28.01.2021 р. у справі №420/769/19).
Аналогічні практичні проблемні питання, не врегульовані належним чином ні судовою практикою, ні законом щодо моменту понесення витрат виконавчого провадження (факт оплати послуг з оцінки чи результат надання відповідних послуг у формі висновку суб’єкта оціночної діяльності), щодо правового статусу постанов про визначення розміру мінімальних і додаткових витрат (тоді як закон містить визначення постанови про стягнення витрат, а не визначення їх розміру), щодо правомірності застосування положень ч. 3 ст. 40 ЗУ «Про виконавче провадження» та виконання постанови про стягнення основної винагороди в іншому виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу та багато інших. Як наслідок, кількість судових спорів зростає, проте однозначні правила поведінки щодо низки суперечливих питань досі відсутні.
Варто зазначити, що відсутність належного регулювання на рівні чинного законодавства низки проблемних питань, а також відсутність однозначної судової правозастосовної практики призводить до порушення принципу юридичної визначеності, за якої приватний виконавець не хоче порушувати закон, але не може з’ясувати з доступних джерел, як правильно вчинити у спірній ситуації та відповідно до закону, позицій судів та позиції Дисциплінарної комісії приватних виконавців.
Як приклад окресленого парадокса, можна навести ситуацію з притягненням приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності та застосування дисциплінарного стягнення за надсилання матеріалів виконавчого провадження сторонам рекомендованим листом. Дійсно, положення ч. 1 ст. 28 ЗУ «Про виконавче провадження» передбачають вичерпний перелік випадків, коли постанови в межах виконавчого провадження направляються рекомендованими листами, у всіх інших випадках – простими листами або кур’єрською доставкою. Водночас, якщо надсилати постанови про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження простими листами, то будуть відсутні докази їх відправки (як для суду, так і у разі перевірки діяльності виконавця Міністерством юстиції України), а також буде дуже складно довести протилежне під час перевірки діяльності чи у процесі судового розгляду. При цьому кур’єрська доставка спричинить додаткові витрати виконавчого провадження. Однак за надсилання рекомендованим листом зі штрих-кодом ідентифікатором приватного виконавця притягують до дисциплінарної відповідальності за формальне порушення та застосовують дисциплінарне стягнення.
Тому повернемося до питання не букви, а порядку реалізації положень Закону. Положенням п. 1 ч. 3 ст. 34 ЗУ «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачено, що позапланова перевірка діяльності приватного виконавця може бути проведена на підставі заяви приватного виконавця. Подібне положення Закону розраховане на якісну співпрацю і взаємодопомогу контролюючого органу та приватних виконавців з метою вдосконалення роботи у сфері примусового виконання рішень. Проте на практиці небагато виконавців звернуться до Міністерства юстиції України для проведення за його ж заявою позапланової перевірки, адже вони знають, що в більшості випадків для них це закінчиться поданням про притягнення до дисциплінарної відповідальності та розглядом справи Дисциплінарною комісією приватних виконавців. Хоча мета може бути цілком правомірною та полягати у з’ясуванні правильного порядку дій.
Подібна ситуація «полювання на відьом» стає абсурдною, коли в певних суперечливих та чітко не визначених законом випадках приватні виконавці побоюються звертатися за роз’ясненнями до Міністерства юстиції України та навіть надають перевагу вирішенню спірних питань шляхом судових спорів, що зовсім не сприяє розвитку регулювання порядку примусового виконання рішень.
В такій ситуації, якщо провести паралель з грою, то гра гравця, якому не донесли правила або ж змінювали ці правила у процесі, вірогідно, закінчиться програшем, тобто припиненням діяльності, якщо перенести на правовідносини щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності приватних виконавців. Проте у поганій грі гравця, якому не пояснили правила, вина не стільки цього гравця, як тренерського штабу. Тому відповідно до закладеної в чинному законодавстві моделі правовідносин, Міністерство юстиції України та Дисциплінарна комісія приватних виконавців мають бути для приватних виконавців тим тренером, який доносить правила та сприяє кращій грі команди, а не суддею (для цієї функції в державі вже створена система судової влади).
Отже, на мою думку, проблеми з дисциплінарною практикою щодо приватних виконавців пов’язані саме з відсутністю систематизованих, прозорих та зрозумілих «правил гри», що роз’яснювали б такі питання: які саме дії вважаються дисциплінарним проступком (порушення яких статей, в чому полягає); яка градація тяжкості чи принципи призначення дисциплінарного стягнення залежно від дисциплінарного проступку; які додаткові обставини можуть визнаватися такими, що обтяжують чи пом’якшують вину/покарання; чи встановлення протиправності дій судом є безумовною підставою для притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності та яке дисциплінарне стягнення буде застосовуватися у такому випадку; як саме враховується шкода, завдана учасникам виконавчого провадження та іншим особам, під час визначення дисциплінарного стягнення (пряма, непряма шкода, упущена вигода). Іншими словами, рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності та застосування дисциплінарного стягнення повинно бути максимально обґрунтованим і зрозумілим, спрямованим на те, щоб покращити та вдосконалити подальшу роботу виконавця, а не мати каральний характер.
З цього приводу Асоціації приватних виконавців України у співпраці з Міністерством юстиції України та Дисциплінарною комісією приватних виконавців було б доцільно сформувати узагальнення дисциплінарної практики та можливі шляхи вирішення практичних проблемних правозастосовних питань у формі рекомендацій, що суттєво покращило б як роботу приватних виконавців, так і дозволило б закласти фундамент тих прозорих «правил гри», які сприятимуть розвитку сфери примусового виконання рішень.