Під час легалізації свого перебування або у випадку безуспішної легалізації іноземець стикається з проблемою примусового повернення до країни походження чи третьої країни. На жаль, більша частина іноземців не обізнані про можливість оскарження рішення про примусове повернення в судовому порядку, а інша частина взагалі зневірені у дієвості такого захисту власних прав, і це не безпідставно. Все це призводить до того, що іноземець покидає Україну або на підставі рішення про примусове повернення, або на підставі рішення суду про примусове видворення, зазнаючи неабияких складнощів і негативних наслідків на майбутнє.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Однак іноземець або особа без громадянства підлягають примусовому поверненню в країну походження за рішенням уповноваженого на це органу виключно за умови наявності у їх діях ознак порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або якщо вони суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
Проаналізувавши судову практику в частині примусового повернення іноземців в країну походження, можна зазначити, що найчастішою підставою для прийняття рішення про примусове повернення є саме порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Судова практика у такій категорії справ є абсолютно різною, а у випадку позитивної практики з’являються ще й складнощі на стадії виконання судового рішення, що проілюструю пізніше на прикладі особистого кейсу.
А наразі згадаю декілька цікавих, на мою думку, судових проваджень.
Справа №755/11168/22 за позовом громадянина Республіки Білорусь до ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області про скасування рішення про примусове повернення іноземця до країни походження або третьої країни. Рішенням суду першої інстанції від 28 лютого 2023 року відмовлено в задоволенні позовної заяви. На думку суду, посилаючись на наявні в Республіці Білорусь обставини, що перешкоджають поверненню позивача до країни походження, сторона позивача не надала суду належних і достатніх доказів на підтвердження таких обставин щодо особи позивача. Витяги з інтернет-сайтів не свідчать про наявність таких перешкод і безпосереднього переслідування позивача за будь-якими його поглядами. Вирок про притягнення позивача до кримінальної відповідальності, постановлений 19 лютого 2021 року, з терміном покарання у вигляді обмеження волі з направленням до виправної установи строком на три роки не свідчить про наявність подальшого його переслідування після відбуття покарання. Інших, належних і допустимих доказів щодо переслідування позивача з мотивів його політичної позиції суду не надано. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, іноземець подав апеляційну скаргу, яку було задоволено в повному обсязі. Суд вищої ланки скасував і рішення суду першої інстанції, і оскаржуване рішення про примусове повернення іноземця, зазначивши при цьому, що наявними у справі доказами підтверджується існування реальної загрози для життя і здоров’я позивача у країні його громадянської належності, що приймається колегією суддів до уваги при прийнятті рішення в цій справі.
У іншій справі про оскарження рішення про примусове повернення іноземця до країни походження №705/2605/23 суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення уповноваженого міграційного органу. У своєму рішенні від 19 грудня 2023 року суд зазначив, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази будь-якого звернення позивачки як до ДМС, посольств, візових центрів тощо, тобто не вжито жодних заходів для продовження строку дії візи для перебування на території України. Крім того, позивачка є громадянкою російської федерації, яка в’їхала на територію України 31 січня 2021 року, після закінчення терміну перебування в Україні до органів ДМС не зверталася і без законних підстав, без документів на право проживання в Україні тривалий час проживає в Україні. Посилання сторони позивачки на те, що вона намагалася отримати статус громадянки України чи біженки суд до уваги не приймає, оскільки жодних доказів та підтвердження таких обставин матеріали справи не містять, а згідно з наданими матеріалами позивачка дійсно в 90-х роках проживала на території України, але в 2019-му та 2020 роках перебувала на території росії, що підтверджується як інформаційною довідкою про перетин кордону, так і паспортом громадянки іншої держави. Наразі ця справа перебуває на розгляді апеляційного суду. Цікаво, яке рішення прийме суд за результатами розгляду апеляційної скарги позивачки.
Ще одне рішення (від 2 лютого 2024 року у справі №522/22286/23-Е) нещодавно ухвалено щодо громадянки рф, яка у 2019 році купила квартиру в Україні, з 2020 року взагалі не виїжджала за її межі та проживає з дітьми і чоловіком на постійній основі в Україні. Суд першої інстанції відмовив їй у скасуванні рішення про примусове повернення в країну походження чи третю країну, зазначивши, що позивачка, перебуваючи на території України, проживала без документів, які дають право на перебування на території України, що є порушенням законодавства про правовий статус іноземця. Тут слід зауважити, що з повномасштабним вторгненням легалізація перебування громадян рф чи Білорусі, які тривалий час проживали в Україні до вторгнення, є не тільки проблематичною, а й у певних випадках просто неможливою. Насправді подібних справ у реєстрі міститься достатньо, і підстави у них усіх майже однакові.
Наостанок згадаю власний кейс, ознайомитися з ним детальніше можна в реєстрі за номером справи №755/10121/23. Наш клієнт іноземець звернувся до нас за юридичним супроводом при подачі документів для оформлення посвідки на тимчасове проживання. ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області йому відмовило в оформленні посвідки, посилаючись нібито на надання неправдивих відомостей іноземцем про його місце проживання в Україні. Нами було оскаржено рішення про відмову у видачі (оформленні) посвідки в адміністративному порядку до ДМС України, за результатами розгляду нашу скаргу було задоволено і зобов’язано ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області видати посвідку іноземцю. Проте після того, як іноземець прибув до міграційного органу задля отримання посвідки, останній свідомо прийняв рішення про примусове повернення нашого клієнта до країни походження із забороною в’їзду на три роки, зазначивши, що іноземець порушив строки перебування в Україні. Не погоджуючись із таким рішенням, ми оскаржили його в судовому порядку і отримали позитивний результат. Суд визнав протиправним і скасував рішення про примусове повернення іноземця, встановивши неправомірність дій міграційного органу. Після набрання законної сили судовим рішенням ми звернулися до ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області з метою отримання посвідки іноземцю. Ознайомившись із судовим рішенням, міграційний орган спочатку заперечував факт наявності такого провадження, а потім взагалі посилався на необізнаність ні про розгляд справи, ні про саме рішення. Процес листування з ЦМУ ДМС України у місті Києві та Київській області та ДМС України тривав майже чотири місяці, це було наче перекидання футбольного м’яча. Не бажаючи за жодних обставин видавати посвідку іноземцю та гідно сприйняти процесуальну поразку, міграційний орган вигадав нову підставу не видавати йому посвідку — нескасування в судовому порядку заборони на в’їзд на три роки. Ми вже отримали роз’яснення від суду першої інстанції, що рішення про примусове повернення іноземця до країни походження скасовано в повному обсязі, зокрема скасована і заборона на в’їзд, та подали його до міграційного органу. Можу сказати, що боротьба досі триває, але той факт, що іноземець майже рік виборює своє право на легалізацію перебування в Україні, викликає обурення і зневіру в діяльності державних інституцій. І тут можна було б зазначити, що в міграційній сфері не вистачає реформ, але насправді достатнім є хоча б припинення свавілля на місцях.