29 січня 2015, 14:01

Про ображених суддів замовте слово

Недоліки українського судочинства - результат неналежного державного управління

Опубліковано в №3-4(449-450)

Критика нинішнього стану судочинства в Україні та проголошення гасел різноманітних судових реформ стали звичними в риториці українських політиків. Тому є сенс висловити свою думку і тим фахівцям, які звертаються по захист своїх інтересів до українського судочинства, що і є метою цієї статті.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Насамперед зробимо кілька зауважень.

1. Ані автор, ані будь-хто з його родичів як особистості не пов’язані із суддями. Тому ця стаття не є захистом положень, в яких автор зацікавлений особисто.

2. Натомість за родом своєї професійної діяльності автор регулярно веде справи у судах України, переважно адміністративних. Усього проведено близько 150 справ, виграно близько 120. Показники вказуються приблизними, оскільки за деякими справами позови задовольнялися частково, а за деякими – залишалися без розгляду, а також направлялися на повторний розгляд тощо. Варто зазначити, що у певних випадках кінцевих позитивних результатів були небажані проміжні результати – у першій чи апеляційній інстанціях, які з часом виправлялися касаційною інстанцією (приблизно 20 випадків). Отже, загалом незадоволення могли викликати приблизно 50 суддів. З них явно неприйнятними для автора є позиції 10 з них, за якими були подані скарги (у двох випадках вдавалося навіть домогтися принаймні символічного покарання, у трьох випадках скарги подавалися аж до Вищого адміністративного суду України). Тобто, з одного боку, автор не може вважатися таким, що мириться із судовим свавіллям, втім, з іншого, явне свавілля можна оцінити у 20%. Певна річ, прикро, однак не катастрофічно, у всякому випадку не є підставою цькувати всю систему судочинства в цілому.

3. Автор вважає себе прихильником і учасником Революції гідності. Як юрист-волонтер захищав автомайданівців. При владі В.Ф. Януковича, крім ведення судових процесів проти органів влади, неодноразово критикував її у статтях. Однак це не означає, що необхідно сліпо підтримувати чинну владу, особливо, коли звичне владне свавілля помножується на революційну доцільність. Так, Л.М. Каганович, близький сподвижник Й.В. Сталіна, писав: «У нас є закони. Наші закони визначають функції і коло діяльності окремих органів державної влади. Але наші закони визначаються революційною доцільністю в кожен конкретний момент». Постає запитання: чим сучасна «доцільність» краща за «доцільність» Л.М. Кагановича? Адже вона має властивість ніколи не спинятися. Звідти й явно антиконституційні ідеї тотальної переатестації суддів, люстрації суддів, нічим не обґрунтованої ліквідації цілої системи судів (господарських) чи звільнення усіх суддів зразу тощо (про що йтиметься нижче).

Зважаючи на ці зауваження, автор вважає, що усі ці фантазії нинішньої влади (як і попередньої) мають за мету не реальне покращення судочинства, а моральний тиск на суддів з метою і в надалі тримати їх у страху та під контролем. Автор захищає той підхід, що притягати до незворотної відповідальності необхідно конкретних суддів-порушників, відповідно до Конституції та законів України, а не цькувати усю систему загалом. Крім того, необхідно запроваджувати конкретні механізми об’єктивного встановлення порушень з боку суддів, чому наразі увага практично не приділяється.

Висловлюючись про судочинство, слід мати на увазі, що, як вказував французький філософ Поль-Анрі Гольбах, «правосуддя є основою усіх суспільних чеснот». Отже, до правосуддя слід ставитися дуже обережно, – бездумна критика призводить до підриву самої сутності правосуддя, оскільки підриває довіру до нього. Якщо ж порівнювати ідеал правосуддя та реальність його реалізації, то слід згадати слова У. Черчилля: «Демократія – це погана система, але всі інші ще гірше», які цілком можна вжити і щодо судової системи. Підтвердження цієї тези можна знайти навіть в період репресій 1918-1953 рр. в СРСР. Зокрема, загальна кількість осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за ці роки, становить 4 308 487 осіб. З них 1 324 517 осіб (30,7 %) були засуджені судовими органами, позасудовими – 2 156 278 осіб (50,0 %); яким органом було засуджено 827 692 особи, не встановлено. Всього за вищевказаний період до вищої міри покарання були засуджені 835 194 особи (за іншими відомостями 835 197 осіб). З них: 132 665 (15,9 %) осіб розстріляні за вироками судових органів, 701 401 осіб (84,0 %) – за вироками позасудових органів, не з'ясовано, яким органом була засуджена до розстрілу, 1 128 осіб. Отже, найбільш людожерськими органами були саме позасудові органи ЧК-ГПУ-НКВС-МДБ; суди цю вакханалію стримували, наскільки це було можливо в тих умовах. Була навіть практика: за наявності переконливих доказів провини підозрюваного його справу розглядав суд, якщо вина була недоведеною, – справа передавалася на розгляд позасудових органів, яких докази не цікавили.

Відомий російський юрист В.М. Гессен зазначає, що «сам факт існування безлічі надзвичайних судилищ, створюваних для певної категорії справ, а іноді і для певної справи, незаперечно доводить відносну незалежність звичайних судів». Однак така незалежність може або заохочуватися, або пригнічуватися владою.

В Основних принципах ООН, що стосуються незалежності судових органів, схвалених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 40/32 від 29.11.1985 р, наголошується на важливості вирішення проблем справедливого судочинства, враховуючи, що на суддів покладається обов'язок ухвалювати остаточне рішення з питань життя і смерті, свободи, прав, обов'язків і власності громадян. Незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані поважати та дотримувати незалежність судових органів.

У Рекомендаціях від 13.10.1994 р. № (94) 12 Комітету міністрів Ради Європи «Незалежність, дієвість та роль суддів» відзначається важливість ролі суддів та інших осіб, що здійснюють судочинство, у забезпеченні захисту прав та основних свобод людини. Виконавча та законодавча влади повинні забезпечити, щоб судді були незалежними і щоб не вживались заходи, які можуть поставити під загрозу їхню незалежність.

Відомий російський юрист А.Ф. Коні писав: «До судді слід пред’являти високі вимоги не лише щодо знання і вміння, а й щодо характеру, але вимагати від нього героїзму не варто. Звідси необхідність огородити його від умов, які дають підстави до легкодухості та вимушеного догоджання».

Отже, плазування суддів перед владою є часто вимушеним та залишається на совісті влади. Приміром, французький історик і політичний діяч А. Токвіль наголошував, що «велика ціль правосуддя полягає у зміні ідеї насильства ідеєю права, у встановленні правової перепони між урядом і силою, яку він застосовує». «За своєю суттю суди це місце останньої надії, куди звертаються, коли відновлення справедливості не забезпечують інші гілки влади», – наголошує суддя Даффі (США). Отже, суди завжди стоять на заваді владі порушувати права громадян, тому найбільшого тиску зазнають саме з боку влади. На жаль, це характерно для української влади. Зокрема, згідно з даними соціологічного опитування 579 суддів (2011 р.), кожен п’ятий суддя відповів, що стикався з тиском із боку представників виконавчої влади (20,8 %). Тих, хто відчув на собі тиск прокурорів, виявилося 18,5% серед опитаних, законодавців – 17,3%, керівників своїх судів – 11,9% та вищих інстанцій – 11% (під час анкетування суддя міг обрати кілька варіантів відповідей).

Народний депутат трьох скликань С. Хмара впевнений, що за всі роки незалежності України наші суди завжди були залежними: і від законодавчої влади, і від виконавчої. Кожен президент держави (не є винятком і нинішній – публікація 15.12.2014 р.) намагався керувати судами. Екс-депутат вважає це найбільшою небезпекою і найбільшим гальмом для розбудови правової держави.

Заради справедливості слід зазначити, що українська влада у контексті втручання у справи правосуддя має своїх завзятих попередників – керівників радянських часів. Особливо поширеною була згубна практика партійного керівництва судами в СРСР, зокрема, попереднього досудового розгляду «політичних справ» з подальшою постановкою політичних процесів. Як зазначає С. Білокінь, «Шахтинська справа» 1928 р., процеси «Промпартії» та «Спілки визволення України» 1930 р., «Правотроцькістського блоку» 1938 р. та деякі інші були перетворені на грандіозні видовища, в яких якнайактивніше були задіяні преса, радіо, кінематограф тощо. Показові суди у цих справах готувалися за сценаріями як справжні вистави. Видатний радянський та російський адвокат С.Л. Арія зазначав, що у таких справах вироки практично виносилися в ЦК КПРС, суди просто виконували сценарій. Він вважає, що зараз такого очевидного втручання у правосуддя не спостерігається, але «тиха установка іноді дається згори».

Такі «тихі установки», ймовірно, мають місце і в історії незалежної України. Зокрема, в березні 2011 р. донецький адвокат, нині покійний С. Салов як один із фігурантів так званих плівок Мельниченка звернувся до Генеральної Прокуратури України з вимогою порушити проти колишнього президента України Л. Кучми кримінальну справу за погрозу і насильство щодо судді та за втручання Л. Кучми в діяльність судових органів у 2000 р.. Із плівок Мельниченка слідує, що «в той час (квітень 2000 р.) президент України Л. Кучма чинив тиск на правосуддя і на тодішнього губернатора Донецької області В. Януковича, наказував останньому «натиснути на суддю, який веде справу Салова». Сам С. Салов нагадував, що дослівно Л. Кучма нібито вимагав від В. Януковича «підвісити його (суддю, який веде справу) за яйця, нехай повисить цілу ніч».

Ці відомості наразі не мають офіційного підтвердження. Але хоч би як там було, засудження С. Салова було визнане незаконним Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ), який у рішенні від 06.09.2005 р. у справі «Салов проти України» визнав, що кримінальний процес проти С. Салова був несправедливий; відповідно, мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (п. 98).

Важливо зауважити, що втручання у розгляд конкретних судових справ достовірно встановити вкрай складно у зв’язку із великим рівнем латентності цього явища, оскільки ані судді, ані ті, хто дає їм вказівки, у цьому прямо не зізнаються. Однак іноді прийняті судові рішення такі недолугі, що не можуть оцінюватися інакше, ніж такі, що прийняті за наявності втручання. Той самий С.Л. Арія зазначає, що у таких судових рішеннях «немає не тільки юриспруденції, немає навіть основ людської логіки. Досвідчені юристи надавали надуманим рішенням юридично обґрунтовану видимість. А на чорні діри в законодавстві просто заплющують очі». До такої категорії рішень можна зарахувати, наприклад, постанову Вищого адміністративного суду України (далі – ВАСУ) від 08.02.2013 р. № П/800/99/13 про позбавлення мандатів народних депутатів України вже після складання ними присяги, яку (постанову) народний депутат чотирьох скликань Ю.Б. Ключковський назвав такою, що «не лізе ні в які ворота» і про яку, а також про суддів, що її ухвалили, якось забули. Аналогічними є постанови судів про позбавлення водіїв – учасників Автомайдану водійських посвідчень за фальсифікованими рапортами, навіть за наявності абсолютних доказів фізичної відсутності водіїв на місці «правопорушення». В постанові Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2013 р. № Б3/160-12 розглянуте оскарження ухвали про порушення провадження у справі (!), хоча є абсолютною аксіомою, що такі ухвали господарських судів оскарженню не підлягають. При цьому суд, взагалі не згадуючи про цю ухвалу, в резолютивній частині (скасувати чи не скасувати), просто закрив провадження у справі. Зазвичай так не буває.

Для надійної фіксації незаконних впливів на суддю пропонується низка заходів, про що буде сказано нижче.

Однак більш поширеним у сучасній історії України є непряме втручання в судочинство (принцип «дати зрозуміти»).

Указом президента України В. Ющенка (від 13.10.2008 р. № 922/2008) був ліквідований Окружний адміністративний суд м. Києва, який виніс ухвалу про призупинення указу президента про дострокові парламентські вибори. Цей документ не лише мав ознаки тиску на судову систему, а й прямо суперечив Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАСУ), оскільки в цьому кодексі Окружний адміністративний суд м. Києва прямо згадувався як суд, який розглядає спори з приводу оскарження нормативно-правових актів. Ліквідувавши цей суд, президент В. Ющенко позбавив зацікавлених осіб можливості такого оскарження.

У період, коли виконавча влада боролася з судовими рішеннями щодо недоплачених соціальних виплат (ІІ половина 2011 р.), посадові особи виконавчої влади дозволяли собі в позапроцесуальний спосіб критикувати рішення судів. Зокрема, 06.09.2011 р. тодішній віце-прем'єр-міністр України С. Тігіпко заявляв, що масове задоволення відповідних позовів інакше як судовою корупцією назвати не можна, тому треба посилювати нагляд за правомірністю таких рішень. Начебто високопоставлений посадовець забув, що перевірка рішень судів здійснюється тільки в апеляційному чи касаційному порядку. Інший високопоставлений чиновник заявив: «Проводилися відповідні розслідування щодо тих суддів, які виносили рішення фактично на сотні тисяч гривень. Ці кошти стягувалися з Пенсійного фонду». Після таких заяв суди стали ухвалювати рішення на користь пільговиків значно менше.

Не уникли спокуси у позапроцесуальний спосіб тиснути на суди і представники нової, постмайданівської влади. Міністр юстиції України П. Петренко вже визначив заздалегідь незаконними усі рішення судів, які скасовують звільнення посадових осіб у порядку так званої люстрації. Посадовець наполягав, що суди і судді «перебирають на себе функції Верховної Ради і це питання не лише порушення закону з боку того чи іншого судді, а й це і питання посягання на конституційний лад». «Судді, виконуючи чиїсь замовлення, намагаються втрутитися в процес проходження люстрації. Наша позиція дуже жорстка: ми будемо реагувати на кожен факт винесення таких рішень... Якщо в діях суддів будуть убачатиметься ознаки дисциплінарних проступків або кримінальних правопорушень, то будемо подавати документи в правоохоронні органи. А я як член Вищої ради юстиції буду ініціювати через постанову питання залучення цих суддів до відповідальності», – заявив П. Петренко.

А якщо антилюстраційні рішення судів будуть законними?

Зокрема, Постанова Харківського окружного адміністративного суду від 24.11.2014 р. у справі № 820/18262/14, яка викликала обурення міністра, не є очевидно незаконною. Власне, суд вказав, що Закон України «Про очищення влади» передбачає два види підстав звільнення: або з мотивів обіймання певних посад, або за наслідками перевірки. Суд встановив, що позивач не обіймав посаду, яка визначає обов’язкове звільнення, а перевірка відповідно до ЗУ «Про очищення влади» не здійснювалася. Тобто, на думку суду, не виконані навіть вимоги ЗУ «Про очищення влади», а тому цілком обґрунтоване є припущення, що звільнення позивача є незаконним.

Крім того, згідно з ч. 4 ст. 9 КАСУ, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Отже, адміністративний суд цілком законно може надавати оцінку невідповідності закону Конституції України і не застосувати такий закон, тим більше, що, згідно з ч. 3 ст. 8 Конституції України, її норми є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Задля підпорядкування судової системи виконавчій владі й Адміністрації Президента було фактично і здійснено так звану судову реформу липня 2010 р. Незалежності судової влади та удосконалення судочинства тією реформою досягти не вдалося. Так, у Резолюції 1862 (2012) від 26.01.2012 р. Парламентської Асамблеї Ради Європи «Функціонування демократичних інституцій в Україні» відносно незалежності судової системи асамблея:

– повторює своє глибоке занепокоєння відсутністю незалежності судової системи та вважає, що це є основним викликом для системи правосуддя в Україні;

– вважає, що поточна процедура призначення суддів підриває незалежність всієї судової системи;

– вважає, що під час випробувального терміну судді не повинні розглядати чутливі з політичного погляду або складні справи;

– вважає, що склад Вищої ради юстиції суперечить принципам поділу влади і також підриває незалежність судової системи;

– висловлює занепокоєння численними достовірними повідомленнями про ініціювання дисциплінарних заходів та звільнення суддів Вищою радою юстиції на базі скарг від прокуратури, оскільки згадані судді ухвалили рішення, яке суперечило думці прокуратури, у конкретній судовій справі. Така практика не сумісна з принципом верховенства права і має бути припинена негайно.

Тиском на систему судочинства є і нинішні реформаторські ідеї щодо ліквідації спеціалізованих судів, щодо переатестації суддів, щодо люстрації суддів тощо. Ці пропозиції щонайменше є неконституційними. Згідно з ч. 1 ст. 125 Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації. Відповідно до ч. 5 ст. 126 Конституції України підставами для звільнення судді за наслідками здійснення ним правосуддя є порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком стосовно нього.

Отже, ані люстрація, ані переатестація не можуть бути підставою для звільнення суддів. Тому масове «перетрушування» суддів не має ані юридичної сили, ані практичного сенсу.

Натомість Конституція та закони України надають усі підстави для притягнення до відповідальності конкретних суддів, які здійснили конкретні порушення. Але влада цього не робить. Постає логічне запитання: чому? Відповідь, здається така: цькуючи судову систему взагалі, влада тримає в заручниках усю судову систему, дає зрозуміти суддям, що у випадку нечутливості до побажань влади вони можуть бути покарані; натомість не бажаючи карати конкретних суддів, влада також дає зрозуміти, що у суддів, які не зазіхають на інтереси влади, усе буде добре, бо тільки-но судді почнуть відповідати за конкретні неправосудні рішення, вони перестануть виносити неправосудні рішення і на користь влади.

За даними Дорожнього контролю, суддя Печерського районного суду м. Києва С. Вовк, який 27.02.2012 р. виніс вирок Ю. Луценку, не лише не відсторонений від посади, а й продовжує схвалювати незаконні рішення. Так, 04.07.2014 р. суддя С. Вовк своєю ухвалою відмовився вносити до Єдиного реєстру досудових розслідувань заяву про скоєння кримінального злочину суддею Печерського суду Волковою С.Я. Це та сама суддя Волкова С.Я., яка згодом відпустила беркутівця, що підозрювався у розстрілі Небесної сотні.

Але цікаво пригадати, що той самий суддя С. Вовк приймав сумнівну ухвалу від 22.09.2009 р. про заборону антиреклами тодішнього прем’єр-міністра Ю. Тимошенко. Це викликало обурення члена фракції Партії регіонів С. Ківалова. Однак після повернення Партії регіонів до влади судді С. Вовку усе це забули, очевидно, за вірну службу вже новій владі.

Отже, на жаль, недобросовісна влада завжди буде підтримувати тих суддів, які готові діяти за принципом «на що ваша воля», навіть якщо ці дії є протиправними. І буде лише посилювати недовіру до суддів і їхню невпевненість у своєму захисті і безпеці, якщо вони не будуть чутливими до побажань влади.

На думку автора, для вирішення питання справедливого судочинства не потрібні революційні зміни, а потрібно вдосконалити чинну систему, що забезпечило би максимальне унеможливлення втручання влади та/або інших сторонніх осіб у судовий процес та тиск на суди, впровадивши, зокрема, реальну відповідальність конкретних суддів за неправосудні рішення. Серед цих заходів слід запропонувати такі:

1. Реально виконати Резолюцію 1862 (2012) від 26.01.2012 р. Парламентської Асамблеї Ради Європи «Функціонування демократичних інституцій в Україні» відносно незалежності судової системи, зокрема, щодо складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС) та Вищої Ради юстиції (ВРЮ), виключивши з їхнього складу представників виконавчої влади та прокуратури.

Наприклад, ст. 65 Конституції Франції передбачає, що вища рада магістратури складається з двох палат (formations), одна з яких має юрисдикцію щодо суддів, друга – щодо прокурорів. Палата, компетентна стосовно суддів, включає крім президента Республіки і міністра юстиції п'ять суддів і одного прокурора, а Палата, компетентна у стосовно прокурорів, включає крім президента і міністра юстиції п'ять прокурорів і одного суддю. Отже, забезпечується поділ впливу і влади.

Відповідно до п. 1.3 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» (Лісабон, 10.07.1998 р.), щодо кожного рішення, пов'язаного з добором, призначенням, просуванням по службі або закінченням перебування на посаді судді Закон передбачає втручання органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, в якому не менше половини осіб, що беруть участь у засіданні, є суддями, обраними такими самими суддями в порядку, що гарантує найширше представництво суддів.

2. Заборонити посадовим особам державної влади та місцевого самоврядування в будь-який спосіб критикувати судове рішення, крім процесуально встановленого порядку (подання апеляційних та/або касаційних скарг, перегляд за нововиявленими обставинами). Порушення цієї заборони має розглядатися як тиск на суд і має тягти за собою щонайменше звільнення з посади (відставку).

Варто зазначити, що ця ідея частково реалізована у новому Законі України від 14.10.2014 р. № 1697-VІІ «Про прокуратуру», який передбачає заборону прокурорам публічно висловлювати сумніви щодо правосудності судових рішень поза межами процедури їхнього оскарження у порядку, передбаченому процесуальним законом (п. 8 ч. 1 ст. 3). Однак навіть у ЗУ № 1697-VІІ не передбачена відповідальність за порушення зазначеної вимоги.

3. Зобов’язати суддів вести щоденник, куди заносити всі свої контакти щодо їхньої професійної діяльності, незалежно від того, чи пов'язані вони з конкретною справою, чи ні. Якщо ж конкретні неформальні звернення стосуються конкретної справи, вони мають публічно оголошуватися у процесі розгляду цієї справи. Сюди ж слід додати вимогу заносити в такий щоденник різноманітні «рекомендації», які звучать на різних нарадах суддів. Таке документування неформальних звернень до судді дозволить більш об'єктивно встановлювати фігурантів тиску на суддів і притягати їх до встановленої законом відповідальності.

Важливо наголосити, що розкриття позапроцесуального впливу на суддю відповідає одному з Бангалорських (26.11.2002 р.) принципів поведінки суддів: зокрема, суддя не лише виключає будь-які невідповідні посаді взаємини або вплив з боку виконавчої та законодавчої гілок влади, а й робить це так, щоб це було очевидно навіть сторонньому спостерігачеві.

Варто зазначити, що аналогічну ідею просуває останнім часом колишній Генеральний прокурор України С. Піскун. Однак, на відміну від автора, він був народним депутатом і мав можливість свого часу закріпити цю ідею законодавчо.

4. Об’єктивне розмежування судової помилки та умисного порушення закону при відправленні судочинства. Щодо судової помилки, то її можливість і навіть допустимість визнається міжнародними документами. Однак, по-перше, має бути гарантована можливість виправлення такої помилки шляхом апеляційного та/або касаційного перегляду судових рішень, по-друге, необхідно чітко розрізняти судову помилку і навмисне порушення закону або допущену недбалість судді. За п. 5.3 згаданої вище Європейської хартії про закон «Про статус суддів», кожна людина повинна мати можливість звернутися без особливих формальностей до незалежного органу зі скаргою з приводу судової помилки у конкретній справі. Такий орган має бути уповноважений, якщо в результаті ретельного розслідування буде безперечно доведено, що суддя допустив халатність, передбачену у п. 5.1 Хартії, передати справу до дисциплінарного органу, або ж в крайньому випадку звернутися до уповноваженого Законом органу з рекомендацією про передачу такої справи за належністю.

В Україні такий алгоритм не діє, оскільки результати апеляційного чи касаційного перегляду справи не чинять безпосереднього впливу на відкриття дисциплінарного провадження, а останнє відкривається за рішенням позасудового органу (ВККС або ВРЮ), що не відповідає згаданому п. 5.3 Хартії, призводить до суб'єктивізму і створює додаткові умови для тиску на суддів.

5. Більш рішуче впровадження судового прецеденту.

Застосування прецеденту у судовій практиці означає застосування в різних судових справах, але в аналогічних обставинах однієї і тієї самої норми права однаково. По-перше, такий підхід зменшує ймовірність судової помилки, оскільки складається набір типових судових рішень. По-друге, суттєво знижується роль хабарів та/або адміністративного тиску, оскільки заздалегідь відомо судове рішення за прецедентом, і вимагати прийняття іншого рішення немає сенсу. Приміром, німецькі вчені К. Цвайгерт і Х. Кетц вказують, що система прецедентного права робить прозорою і передбачуваною як судову систему, так і діяльність правоохоронних органів, оскільки ніякий орган чи посадова особа не зможуть в аналогічних обставинах відступити від правила, закріпленого у цьому рішенні. Тому втрачає сенс чинити тиск на суд або будь-яку посадову особу, зменшується кількість скарг і знижується рівень корупції. Отже, коли в Україні супротивники судового прецеденту заявляють про його неприйнятність для України, – це означає лише одне – небажання впровадження сучасної чесної і передбачуваної судової системи.

Зокрема, адвокат М. Бєлкін запропонував передбачити процесуальну норму, за якою якщо суд відхиляє судовий прецедент, такий суд має обов’язково роз’яснити, чому він вчиняє саме так.

6. Законодавчо уточнити можливість перевірки порушення строків розгляду справи суддями до завершення їхнього розгляду. Так, законодавство України справляє враження, що, як зазначено у постанові ВАСУ від 22.01.2014 р. у справі № 800/926/13, питання порушення строків розгляду заяви, скарги чи справи може бути предметом перевірки ВККС тільки після завершення їхнього розгляду судом. Маємо зачароване коло: суддя не завершує розгляд справи, порушуючи термін розгляду, а поскаржитися на це порушення неможливо, доки не завершиться розгляд. Така ситуація суперечила б ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо забезпечення права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Однак у рішенні Конституційного Суду України від 21.05.2002 р. № 9-рп/2002 вказано, що при здійсненні перевірки в конкретній справі з питань дисциплінарної відповідальності суддів або звільнення судді за порушення присяги тощо ознайомлення (без права витребування нерозглянутої справи) не означає перевірку судової справи по суті і не є втручанням у процес здійснення правосуддя. Автор вважає, що таке положення має бути закріплене законодавчо.

7. Згідно з ч. 4 ст. 86 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців із дня відкриття ВККСУ провадження в дисциплінарній справі, але не пізніше року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Вважаю, що вказаний річний термін має подовжений до трьох років, оскільки, враховуючи тривалий термін апеляційного та касаційного провадження, часто неможливо встановити умисне порушення суддею закону протягом одного року. Цей термін тим більше неможливо дотримати при перегляді справи ЄСПЛ. Наприклад, у Рішенні від 21.04.2011 р. у справі «Нечіпорук та Йонкало проти України» ЄСПЛ зазначив: «Суд був вражений (the Court finds it striking) тим, що [український] суд першої інстанції проігнорував в цілому – як очевидно з його судження від 31.08.2007 р. – альтернативні медичні результати, що підтверджують твердження першого скаржника [про тортури в міліції]. Щодо подальшого розгляду цих тверджень Верховним Судом, ЄСПЛ не може не дійти висновку, що цей розгляд був поверхневим і очевидно ігнорував істотні документи і факти. Зокрема, Верховний Суд обмежив свої зусилля аналізом відеозапису слідчих дій, в яких ніякі рани не були видимі на тілі обвинуваченого, і це було достатньо для цього, щоб вважати його скаргу необґрунтованою».

Отже, встановлені явно навмисні порушення закону. Але у зв’язку із тривалістю перегляду притягнути до відповідальності українських суддів у цій справі немає можливості.

При річному строкові притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності вже неможлива дисциплінарна відповідальність суддів, які незаконно позбавляли мандатів народних депутатів України чи водійських посвідчень – автомайданівців. Тим більше, неможливо притягнути до дисциплінарної відповідальності суддів, які ухвалювали незаконні рішення під час виборів до Верховної Ради України 2012 р. Щоправда, це не виключає притягнення суддів до кримінальної відповідальності за завідомо неправосудне рішення.

Отже, за бажанням та політичною волею влади можна так удосконалити законодавство про судочинство, щоб забезпечити об’єктивну персональну відповідальність суддів за порушення законів при відправленні судочинства, позбавити зацікавлених осіб можливості тиснути на суддів чи суд чи принаймні зменшити можливості такого тиску.

Підписуйтесь на "Юридичну Газету" в FacebookTwitterTelegramLinkedin та YouTube.


1
0

Останні коментарі

Молодець автор - дуже грунтовно все розписав. Особливо вірно зауважив про "революційну доцільність". Залишаєтсья дивуватися, чому у нас із законопроектами замість таких розсудливих юристів вилазять "експерти", які пропонують усе ламати, ліквідовувати суди, зокрема господарські, цим "революціонерам" вірять грантодавці, навіть міністр юстиції, а розсудливі пропозиції залишаються осторонь. Щодо побажань до позиції автора хотілося б почути, як все ж таки побороти корупцію у судовій системі. Незалежності від влади тут недостатньо. У нас сьогодні пропонується запровадити декларування доходів суддів, але вона перетворється на індульгенцією для хабарництва.
opp 29 січня 2015, 20:02


Молодець автор - дуже грунтовно все розписав. Особливо вірно зауважив про "революційну доцільність". Залишаєтсья дивуватися, чому у нас із законопроектами замість таких розсудливих юристів вилазять "експерти", які пропонують усе ламати, ліквідовувати суди, зокрема господарські, цим "революціонерам" вірять грантодавці, навіть міністр юстиції, а розсудливі пропозиції залишаються осторонь. Щодо побажань до позиції автора хотілося б почути, як все ж таки побороти корупцію у судовій системі. Незалежності від влади тут недостатньо. У нас сьогодні пропонується запровадити декларування доходів суддів, але вона перетворється на індульгенцією для хабарництва.

Додати коментар

Відмінити Опублікувати