Проведення судової реформи в Україні покладає великі сподівання на новостворений Верховний Суд як найвищий орган судової гілки влади, висновки якого є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень. Верховний Суд ще зовсім молодий та недосформований, а тому категоричність в оцінках його роботи є передчасною. Багато суперечливих ситуацій у правозастосуванні потребують розгляду та вирішення Верховним Судом з метою формування сталості та єдності у застосуванні норм права.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
За рік своєї роботи Верховний Суд надав висновки, окремі з яких дозволяють стверджувати про абсолютно нові підходи суддів, втілення у правозастосовній діяльності принципів верховенства права та справедливості. Водночас в деяких рішеннях правильність висновків залишається під питанням.
Розглянемо висновки Верховного Суду, які є найбільш значущими у справах про захист речових прав.
#1 Об'єкт нерухомого майна, що зазнав перетворень внаслідок дій набувача, може бути витребуваний з чужого незаконного володіння.
Показовим у цьому контексті є висновок Верховного Суду, відображений у постанові від 10.05.2018 р. у справі №29/5005/6381/2011. На відміну від ліквідованих вищих судів, які у таких випадках відмовляли у застосуванні віндикації, Верховний Суд у зазначеній постанові наголосив, що об'єкт нерухомого майна, створений з прив'язкою до вже наявної нерухомості з використанням її функціональних елементів, не вважається новоствореним об'єктом.
Такої ж думки дотримувався Верховний Суд України (зокрема, у своїй постанові від 06.07.2016 р. у справі №6-1213цс16). Однак в судовій практиці попередніх років переважним був підхід у незастосуванні віндикації реконструйованого майна, оскільки вважалося, що індивідуально визначений об'єкт нерухомого майна припинив своє існування.
На практиці достатньо часто трапляються випадки здійснення набувачами нерухомого майна дій щодо зміни характеристик такого майна (зокрема, зміна його площі, кількості приміщень, найменувань тощо). Після фізичної зміни об'єкта нерухомості набувачі такого майна звертаються до державних реєстраторів для проведення реєстраційних дій, внаслідок яких відповідний розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомості до його зміни закривається, а новий розділ щодо новосформованого об'єкта підлягає відкриттю.
Верховний Суд роз'яснив, що створені внаслідок формального поділу об'єкти не можуть вважатися новоствореними у розмінні норм ЦК України. Отже, внаслідок такого поділу об'єкта майна попередній власник не позбавлений права звернутися з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, навіть якщо майно зазнало тих чи інших перетворень. Відчужене поза волею власника майно може бути витребуване з чужого незаконного володіння навіть у разі закриття відповідного розділу в Державному реєстрі та скасування індивідуального номера об'єкта нерухомого майна.
Такий підхід Верховного Суду видається справедливим, адже в питаннях захисту права власності суди мають всебічно та об'єктивно досліджувати всі фактичні обставини, за яких майно вибуло з володіння власника, питання добросовісності набуття майна набувачем тощо. Дотримання судами таких висновків Верховного Суду дозволить покращити тенденцію захисту права власності на нерухоме майно, яке вибуло з володіння власника поза його волею.
#2 У спорах про захист речових прав власника нерухомого майна строки позовної давності не застосовуються.
Такої позиції дотримується Верховний Суд, визначаючи, що позови про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, а також позови про витребування майна з чужого незаконного володіння можуть бути пред'явлені протягом періоду порушення права власності, яке визначається триваючим.
Відповідна позиція Верховного Суду відображена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 р. у справі №653/ 1096/16-ц щодо застосування негаторного способу захисту, а також у постановах від 06.03.2018 р. у справі №904/9159/16 та від 22.03.2018 р. у справі №904/12521/16 щодо застосування віндикації. Варто зазначити, що таку судову практику було започатковано ще з прийняттям постанови Верховного Суду України від 05.10.2016 р. у справі №916/2129/15.
Не вдаючись до оцінювання правильності цього підходу, однозначно, така позиція Верховного Суду свідчить про зміну загальноприйнятих уявлень щодо порядку застосування строків позовної давності. Зважаючи на відсутність відповідних нормативних положень щодо незастосування строків позовної давності в таких категоріях справ, у цьому контексті можна говорити про певною мірою утвердження судового прецеденту як джерела права.
#3 Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього може здійснюватися лише в позасудовому порядку.
Така позиція зазначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 р. у справі №760/ 14438/15-ц. Таким чином, Верховний Суд фактично позбавив можливості іпотекодержателів задовольнити свої майнові вимоги до боржника в судовому порядку шляхом визнання за ними права власності на обтяжену іпотекою нерухомість.
У разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», кредитор не матиме можливості в майбутньому пред'явити до боржника майнові вимоги. Однак на практиці вартість предмета іпотеки не завжди відповідає сумі заборгованості боржника, що не дозволяє кредитору задовольнити свої майнові вимоги в повному обсязі.
Таким чином, Верховний Суд суттєво змінив поширений у попередні роки підхід застосування способів захисту прав кредитора у разі невиконання боржником своїх зобов'язань, забезпечених іпотекою. Очевидно, що домогтися захисту своїх прав кредиторам (насамперед, фінансовим установам) буде складніше. Обираючи той чи інший спосіб захисту прав кредитора, необхідно прораховувати їх ефективність в кожному окремому випадку.
#4 Дотримання всіх умов набувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю.
До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11.04.2018 р. у справі №742/2916/15-ц. У цій справі Верховний Суд відзначив, що громадяни, які добросовісно, відкрито та безперервно користуються земельною ділянкою 15 років, але не мають документів, які свідчили б про наявність у них прав на цю земельну ділянку, не мають жодних переваг. Аналіз ст. 119 ЗК України дає підстави для висновку, що для таких осіб не передбачено жодних переваг, їм належить лише право на звернення до відповідного суб'єкта владних повноважень з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування. Вказана норма ЗК України не передбачає обов'язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам у разі дотримання передбаченої законом процедури звернення, адже зі змісту статті вбачається, що передача землі здійснюється на розсуд органів, уповноважених приймати відповідне рішення.
Таким чином, Верховний Суд вказав на декларативність положення ст. 119 ЗК України щодо набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. У зв'язку з цим, варто зазначити, що відсутність дієвих законодавчих механізмів визнання права власності на землю за давністю володіння додатково свідчить про необхідність своєчасного документального оформлення прав власника (особливо, зважаючи на поширеність останнім часом рейдерських захоплень майна).
Отже, нова судова практика Верховного Суду дещо змінює попередньо усталені підходи до застосування норм права щодо захисту речових прав та при цьому має враховуватися практикуючими юристами. Водночас процес правозастосування є безперервним, в результаті якого зміст правових норм та їх розуміння постійно змінюються.
Юридична спільнота покладає сподівання, що саме новостворений Верховний Суд забезпечить єдність та усталеність позицій суддів у застосуванні норм права. Напрацьована Верховним Судом практика правозастосування має стати каталізатором ефективності проведення судової реформи в Україні.