Підготовка справи до судового розгляду — важливий етап у різних моделях кримінального провадження. На цій стадії вирішується ряд питань, пов’язаних з безперешкодним і ефективним кримінальним судочинством. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 р. містив положення про підготовку справи до судового розгляду (гл. 23 КПК України «Попередній розгляд справи суддею»). Чинний КПК передбачає підготовче провадження (гл. 27), функціональне призначення якого фактично не відрізняється від попереднього розгляду.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
При старому КПК України суд у ході попереднього розгляду міг прийняти рішення про повернення справи прокурору, якщо ним були суттєво порушені правила перевірки справи, яка направлялася йому слідчим з обвинувальним висновком для затвердження. Крім того, суд з власної ініціативи чи за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого, позивача, відповідача або їх представників міг повернути справу на додаткове розслідування. Підставами для цього визначалися виявлені судом порушення, які мали місце при порушенні справи, проведенні дізнання або досудового слідства, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду.
На практиці це набувало форми вказівок, які надавалися судом прокурору чи органу досудового розслідування і були спрямовані на збирання більш міцної обвинувальної бази. У переважній більшості випадків суд таким чином давав зрозуміти, що у справі, яка надійшла до розгляду, недостатньо доказів для засудження особи, і фактично надавав обвинуваченню другий шанс для їх отримання та представлення суду. Причому були випадки неодноразового повернення справи на досудове розслідування, тож воно могло тягнутися роками. В таких умовах поняття розумних строків належало більше до сфери процесуальної фантастики, а не до гарантій справедливого кримінального провадження.
Необхідність осучаснення і демократизації кримінального процесу, а також міжнародна спільнота, що активно брала участь у реформуванні національної кримінальної юстиції, вимагали скасування інституту додаткового розслідування. Нарешті було визнано, що цей рудимент інквізиційного процесу суперечив положенням презумпції невинуватості, створював необмежені можливості тривалого перебування особи під тягарем кримінальної відповідальності та нівелював європейські стандарти дотримання розумних строків.
Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р., скасувавши інститут додаткового розслідування, залишив можливість повернення обвинувального акта прокурору. Залишаючи відкритим питання про саму необхідність таких приписів у змагальній концепції кримінального провадження, з впевненістю можна стверджувати, що він регламентований неякісно, а його нормативне співвідношення не перебуває у системному взаємному зв’язку з іншими положеннями кримінального процесуального законодавства. Це, у свою чергу, створює великі блоки практичних проблем, вирішення яких вимагає процесуальної еквілібристики, зумовлює невизначеність у правозастосуванні і не сприяє проясненню становища особи, стосовно якої було складено обвинувальний акт, та справедливості кримінального процесу в цілому.
Одним з рішень, які приймаються під час підготовчого судового засідання, ч. 3 ст. 314 КПК України визначає повернення обвинувального акта прокурору у випадку, якщо документ не відповідає вимогам Кодексу. Перед початком дії КПК України 2012 р. Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ намагався надати орієнтири такої невідповідності. Згідно з листом від 03.10.2012 р. №223-1430/0/4-12 «Про порядок здійснення підготовчого судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України», у такому засіданні суд має право повернути прокурору обвинувальний акт, зокрема, якщо той містить положення, що суперечать одне одному; у ньому наведено недопустиму натуралізацію опису злочину; він не підписаний слідчим (крім випадків, коли прокурор склав акт самостійно) чи не затверджений прокурором; до нього не долучено передбачені законом додатки. Цей перелік не є вичерпним.
Першою групою проблем тлумачення і застосування цих правових норм є, власне, визначення критеріїв невідповідності обвинувального акта вимогам закону і, відповідно, передбачуваності для учасників результатів підготовчого судового засідання. Судова практика показує, що невідповідність обвинувального акта вимогам Кодексу є оціночним поняттям.
Відповідно до ч. 4 ст. 110 КПК України, обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування. У свою чергу, обвинувачення — це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом. Обвинувальний акт має відповідати вимогам, передбаченим ст. 291 КПК України, які становлять 5 груп. Від їх оцінки під час підготовчого судового засідання залежить, яке рішення буде прийняте — про повернення обвинувального акта чи про призначення судового розгляду на його підставі.
1. Вимоги щодо суб’єкта складення, підписання і затвердження обвинувального акта
Обвинувальний акт складається слідчим, дізнавачем, після чого затверджується прокурором. Водночас обвинувальний акт може бути складений і прокурором, зокрема, якщо він не погодиться з тим, що був складений слідчим, дізнавачем. Підписується обвинувальний акт слідчим, дізнавачем та прокурором, який його затвердив, або лише прокурором, якщо він склав його самостійно. Разом з тим, у практиці повернення є позиція, що у випадку, коли акт складається прокурором, він для чогось має бути ним ще й затверджений, хоча логіка такого підходу незрозуміла.
Так, відповідно до ухвали Фрунзенського районного суду Харкова від 12.10.2020 р. у справі №645/2575/20, у підготовчому судовому засіданні встановлено, що обвинувальний акт не затверджений прокурором, який підписав (!) цей акт відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, внесеного до ЄРДР за №12019220000001744 від 04.12.2019 р., — прокурором відділу 04/2/4 прокуратури Харківської області К. І. Хромовою. Отже, обвинувальний акт не відповідає вимогам кримінального процесуального закону, що позбавляє суд можливості призначити судовий розгляд кримінального провадження, а за таких обставин документ слід повернути прокурору.
При апеляційному перегляді цієї ухвали колегією суддів порушень вимог кримінального процесуального закону під час подання до суду першої інстанції обвинувального акта не встановлено. Апеляційний суд встановив, що акт містить посилання на вимоги ст. 291 КПК України, також вказано, що його складено 30.04.2020 р. старшим слідчим відділу розслідування злочинів у сфері транспорту СУ ГУНП в Харківській області. Вбачається, що цей обвинувальний акт було затверджено 30.04.2020 р. у кабінеті в приміщенні прокуратури Харківської області. Крім того, встановлено, що серед реквізитів на вказаному аркуші справи він містить підпис процесуального керівника у кримінальному провадженні.
У іншому випадку обвинувальний акт було повернуто у зв’язку з тим, що його складено прокурором, а не слідчим. Повертаючи прокурору обвинувальний акт, суд першої інстанції зазначив, що він, на порушення імперативних вимог ч. 1 ст. 291 КПК України, відразу був складений прокурором, а слідчим, який брав участь у досудовому розслідуванні, взагалі не складався. Ні обвинувальний акт, ні реєстр матеріалів досудового розслідування не містять жодних даних щодо відмови слідчому у затвердженні обвинувального акта прокурором, що є єдиною підставою для складання обвинувального акта прокурором. Жодних виключень з цієї норми ні ст. 291, ні будь-яка інша норма КПК України не передбачають.
На переконання суду, визначений у ст. 291 КПК України спосіб складання та затвердження обвинувального акта забезпечує належну об’єктивність його складання, баланс між органом досудового розслідування і наглядовим органом (прокуратурою) з дотримання принципу стримування та противаг.
Натомість складений та одночасно безальтернативно затверджений одним і тим же прокурором обвинувальний акт без відмови у його затвердженні слідчому порушує вказані принципи, позбавляє стадію складання обвинувального акта об’єктивності та належної його перевірки органом прокуратури чи його посадовою особою. Прокурор, який склав обвинувальний акт і одночасно затверджує його, не може вважатись безсторонньою особою при вирішенні питання щодо його затвердження, що, на переконання колегії суддів, є неприпустимим. Натомість суд апеляційної інстанції дійшов інших висновків. В ухвалі Львівського апеляційного суду вказано, що обвинувальний акт має містити 2 підписи прокурора: на титульному аркуші (затвердження) та на останньому після підпису слідчого (підписання). Зазначене положення не лише констатує необхідність саме двох підписів, а в сукупності з приписом ч. 1 ст. 291 КПК України ще й встановлює послідовність підписання обвинувального акта суб’єктами, задіяними в його складанні: а) підпис слідчого, який склав обвинувальний акт; б) підпис прокурора, яким він затверджує документ; в) підписання прокурором затвердженого ним обвинувального акта.
Потреба саме у подвійному підписанні обвинувального акта одним і тим же процесуальним суб’єктом пояснюється концепцією, закладеною у чинному КПК, про незмінність прокурора у кримінальному провадженні. Повноваження прокурора як сторони обвинувачення у кримінальному провадженні визначено, зокрема, положеннями ст. 36 КПК України. Згідно п. 13 ч. 2 цієї статті, прокурор, здійснюючи нагляд за дотриманням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва, уповноважений затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта, клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вносити зміни до складеного слідчим обвинувального акта чи зазначених клопотань, самостійно складати обвинувальний акт чи клопотання.
Системне теологічно-цільове тлумачення положень ч. 1 та 3 ст. 291 КПК України в сукупності з положеннями п. 13 ч. 2 ст. 36 Кодексу дозволяє зробити висновок, що прокурор вправі підписати та затвердити обвинувальний акт самостійно не лише у випадку, коли він не погоджується з обвинувальним актом, що був складений слідчим, а й у будь-якому іншому випадку (вичерпний перелік яких Кодексом не встановлено), який випливає з обставин конкретного кримінального провадження, і таке рішення буде відповідати загальним засадам та завданням кримінального провадження. Правильність такого тлумачення підтверджується використанням у положеннях ч. 1 ст. 291 КПК України прислівника «зокрема», який, згідно з Великим тлумачним словником української мови, означає «окремо, особисто».
2. Вимоги щодо змістовного наповнення обвинувального акта
Положення КПК України визначають, що в тексті обвинувального акта мають бути вказані найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер; вичерпний перелік даних, віднесених до анкетних відомостей кожного обвинуваченого, потерпілого і викривача (прізвище, ім’я, по батькові, дата та місце народження, місце проживання, громадянство); прізвище, ім’я, по батькові та займана посада слідчого, прокурора; виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення; обставини, які обтяжують чи пом’якшують покарання; розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням; підстави застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичної особи, які прокурор вважає встановленими; розмір витрат на залучення експерта (у разі проведення експертизи під час досудового розслідування); розмір пропонованої винагороди викривачу; дату та місце складення та затвердження. Ці відомості становлять змістовне наповнення обвинувального акта, так би мовити, його серцевину.
Найменування кримінального провадження визначене законом обов’язковим елементом обвинувального акта, однак на 10-у році чинності КПК України невідомо, що це таке. Крім як елемент обвинувального акта, термін «найменування кримінального провадження» зустрічається у вимогах до клопотань про здійснення приводу (ст. 141 КПК України), накладення грошового стягнення (ст. 145), обшук (ст. 234), дозвіл на проведення негласної слідчої (розшукової) дії (ст. 248), до постанови слідчого, прокурора про проведення негласної слідчої (розшукової) дії (ст. 251), клопотання прокурора про звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 287), запиту про міжнародну правову допомогу (ст. 552), клопотання про передання кримінального провадження іншій державі (ст. 600 КПК України). Та що включає законодавець у це поняття, невідомо.
У зв’язку з недотриманням вимог КПК України щодо викладу фактичних обставин кримінального правопорушення та формулювання обвинувачення повертається чи не найбільша кількість обвинувальних актів, хоча відповідні ухвали так само часто скасовуються апеляційними судами. У цьому контексті слід звернути увагу на відсутність нормативного або теоретичного розмежування понять «виклад фактичних обставин кримінального правопорушення» та «формулювання обвинувачення» та їх визначення (хоча б умовного) у КПК України.
За відсутності відповідних нормативних критеріїв унеможливлюється визначення відповідності чи невідповідності обвинувального акта вимогам закону в цій частині. Крім того, це призводить до змішування понять «виклад фактичних обставин кримінального правопорушення» та «формулювання обвинувачення» або викладення однакових змістовних положень у різних елементах обвинувального акта, що саме по собі може ставати підставою для повернення будь-якого обвинувального акта.
Питання тотожності викладу фактичних обставин і формулювання обвинувачення та їх узгодженості з правовою кваліфікацією нерідко стає ключовим при вирішенні питання про повернення обвинувального акта. Наприклад, повертаючи прокурору обвинувальний акт у справі №522/14439/20, суд в ухвалі зазначив, що виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які встановлені досудовим розслідуванням, тотожний формулюванню обвинувачення, визнаного прокурором доведеним, а викладене формулювання обвинувачення не дає можливості розмежувати обвинувачення за кожним епізодом протиправної діяльності ОСОБА_1. У постановленій за результатами апеляційного розгляду ухвалі від 06.04.2021 р. Миколаївський апеляційний суд визнав висновки суду першої інстанції про невідповідність обвинувального акта безпідставними, передчасними та такими, що порушують передбачений ст. 26 КПК України принцип диспозитивності. Повертаючи обвинувальний акт з наведених підстав, суд вийшов за межі предмета судового розгляду, який вирішується у підготовчому судовому засіданні, та фактично вдався до дослідження обставин кримінального провадження, оцінка яких надається під час розгляду по суті, та надав прокурору вказівки щодо необхідності зміни висунутого обвинувачення, чим, на думку апеляційного суду, істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону. Крім того, поза увагою суду першої інстанції залишились приписи ч. 3 ст. 337 КПК України, згідно з якими з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.
Вінницький апеляційний суд в ухвалі від 30.04.2021 р. з приводу повернення судом першої інстанції обвинувального акта з підстав невідповідності формулювання обвинувачення висловився трохи інакше. Формулювання обвинувачення та правова кваліфікація кримінального правопорушення викладаються в обвинувальному акті в такому виді, як це вважає за правильне прокурор. Питання про узгодженість викладення в обвинувальному акті фактичних обставин справи з формулюванням обвинувачення та правовою кваліфікацією кримінального правопорушення, як і конкретизація правової кваліфікації правопорушення, не можуть бути предметом розгляду у підготовчому судовому засіданні, оскільки на цій стадії судового провадження суд не вправі вдаватися до оцінки вказаних обставин. Не підлягають розгляду в підготовчому судовому засіданні й питання, які стосуються змісту та достовірності викладених прокурором фактичних обставин кримінального правопорушення. На цій стадії суд лише встановлює відповідність процесуальної форми обвинувального акта вимогам, визначеним кримінальним процесуальним законом, не досліджуючи суть обвинувачення, а тому не вправі пропонувати прокурору зазначати в обвинувальному акті інші обставини чи події або викладати їх в інший спосіб.
У цьому контексті заслуговує на увагу також ухвала апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 25.10.2021 р. у справі №633/69/21. Колегія суддів зазначила, що виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення (п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК) стосуються не змісту обвинувального акта, а його форми (реквізитів). На підготовчому засіданні суд першої інстанції не вправі перевіряти правильність обраної кваліфікації, наявність усіх елементів складу кримінального правопорушення, яке інкримінується особі (їх повноту), оскільки законодавець не наділяє суд на цьому етапі повноваженнями оцінювати процесуальне рішення прокурора про закінчення досудового розслідування в частині достатності доказів та повноти формулювання офіційної версії обвинувачення. Здійснення у ході підготовчого судового засідання перевірки відповідності обвинувального акта вимогам п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК передбачає формальне з’ясування наявності в такому рішенні прокурора наступних обов’язкових реквізитів:
1) виклад фактичних обставин, існування яких буде доводити прокурор у ході розгляду судом пред’явленого обвинувачення;
2) наведення правової кваліфікації відносно вказаних обставин (зазначення частини і статті КК, якою передбачено відповідальність за дії/бездіяльність обвинуваченої особи);
3) формулювання обвинувачення, тобто конкретизація, у яких діях/бездіяльності за наведених обставин винна особа (аналіз її поведінки через призму норми закону про кримінальну відповідальність, обвинувачення за якою їй пред’являється).
На думку апеляційного суду, помилковим є висновок суду першої інстанції, згідно з яким категорія кримінального процесу «формула і формулювання обвинувачення», яка використовується з метою правильного оформлення прокурором свого рішення щодо висунення особі обвинувачення, була ототожнена з такою категорією кримінального права, як «правова модель кримінального правопорушення», котра під час судового провадження використовується у ході з’ясування судом, чи є в діях особи склад інкримінованого їй кримінального правопорушення.
В цілому варіативність судових позицій щодо повернення обвинувальних актів з підстав недотримання вимог стосовно викладу фактичних обставин і формулювання обвинувачення є широкою і невичерпною. Це і неконкретність пред’явленого обвинувачення, і відсутність відомостей про суб’єктивний бік, в т.ч. про форму вини чи умислу, і нерозкриття у формулюванні обвинувачення всіх елементів складу злочину, і незазначення часу, способу вчинення злочину тощо. Зустрічаються також випадки повернення обвинувальних актів у зв’язку з необґрунтованістю, неправильною кваліфікацією діяння, відсутністю доказової бази на обґрунтування обвинувачення або, навпаки, посилання на докази, зокрема, висновки експерта. У світлі такого різноманіття хотілося б звернути увагу на те, що кримінальний процесуальний закон не надає суду повноважень до ухвалення вироку чи іншого рішення по суті справи перевіряти правильність визначення прокурором обсягу обвинувачення, зобов’язувати його змінювати цей обсяг, в т.ч. у бік збільшення, повертати за наслідками підготовчого засідання обвинувальний акт у зв’язку з неправильною кваліфікацією дій обвинуваченого тощо, оскільки визначення обсягу обвинувачення при направленні обвинувального акта до суду належить виключно до повноважень прокурора (постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 03.07.2019 р. у справі №273/1053/17). Адже в обвинувальному акті зазначаються ті фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор (а не суд) вважає встановленими.
До цього слід додати, що КПК України містить положення про зміну обвинувачення в суді, висунення додаткового обвинувачення, відмову від підтримки державного обвинувачення (ч. 2 ст. 337, ст. 338–340 КПК України), а також передбачає право суду вийти за межі зазначеного в обвинувальному акті висунутого обвинувачення в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється провадження (ч. 3 ст. 337 КПК України). За наявного нормативного регулювання неповнота, необґрунтованість обвинувального акта, відсутність доказової бази щодо вчинення обвинуваченим дій, які містять ознаки злочинів, в принципі, не можуть бути підставами для повернення обвинувального акта, адже на підготовчому засіданні суд не вправі надавати оцінку відсутності чи наявності доказів — така оцінка може бути здійснена лише в ході розгляду кримінального провадження по суті. Висновки про неповноту, необґрунтованість обвинувального акта, невідповідність формулювання обвинувачення правовій кваліфікації на цьому етапі аксіоматично суперечать засаді змагальності сторін (ст. 22 КПК України). У свою чергу, встановлення судом бездоказовості пред’явленого обвинувачення в результаті дослідження і оцінки доказів, на яких воно базується, передбачає цілком прогнозовані наслідки у вигляді виправдувального вироку або зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення у бік покращення становища особи.
При дослідженні судової практики звертає на себе увагу велика кількість судових рішень, у яких підставою для повернення обвинувального акта визначена неконкретність суб’єктивної та/або об’єктивної сторони. Практика апеляційних судів щодо цієї частини формулювання обвинувачення є неоднозначною. В ситуації, коли у кримінальному провадженні не конкретизована об’єктивна сторона інкримінованого обвинуваченому злочину, суд буде позбавлений можливості належним чином встановити фактичні обставини провадження та правильність кваліфікації дій. Обвинувачення має бути викладене в чіткій, категоричній формі, не може допускати двоякого трактування. Разом з тим, колегія суддів зазначила, що у змісті обвинувального акта дійсно відсутні відомості про форму умислу, однак не можна погодитися з тим, що відсутність таких відомостей свідчить про неконкретність обвинувачення. Суб’єктивна сторона інкримінованого злочину, передбаченого ч. 4 ст. 240 КК України (незаконне видобування корисних копалин), характеризується виною лише у формі прямого умислу, а тому вказівка суду на те, що в обвинувальному акті не зазначено елементів суб’єктивної сторони злочину, є помилковою.
В іншому випадку апеляційний суд не погодився з рішенням суду першої інстанції щодо повернення обвинувального акта у зв’язку з відсутністю конкретизації об’єктивної сторони. Повертаючи обвинувальний акт прокурору, суд першої інстанції виходив з того, що в цьому акті відсутня конкретизація щодо порушень ОСОБА_1 конкретних пунктів нормативних актів, які регламентують його діяльність, а також дані щодо часу та місця вчинення злочину. Такі підстави повернення обвинувального акта прокурору колегія суддів визнала надуманими, які не ґрунтуються на вимогах закону. При поверненні акта прокурору суд не врахував, що відповідно до ст. 23 КПК України, дослідження доказів відбувається безпосередньо під час судового розгляду, де суд детально встановлює всі обставини вчинення кримінального правопорушення, досліджує докази та процесуальні документи, здобуті та прийняті в т.ч. на досудовому слідстві, тому дійшов передчасних висновків про відсутність чіткого формулювання обвинувачення і безпідставно повернув обвинувальний акт прокурору.
Разом з тим, і без прямих вказівок зміст обвинувального акта може вказувати, які саме протиправні діяння та обставини, за яких їх вчинено, стали підставою для підозри та обвинувачення особи, а щодо певних складів кримінальних правопорушень окреме зазначення форми вини, мотиву, мети взагалі не вбачається необхідним, оскільки сама диспозиції статті закону про кримінальну відповідальність їх чітко передбачає.
В аспекті змістовних вимог також проаналізовано практику повернення обвинувальних актів, пов’язану з неточністю чи неузгодженістю в зазначенні анкетних даних учасників кримінального провадження. Проте у більшості рішень апеляційних судів це визнається надуманими приводами. Наприклад, в ухвалі від 20.07.2021 р. у справі №317/3104/20 колегія суддів Запорізького апеляційного суду вказала, що невірне зазначення дати та місця народження обвинуваченої, а також незазначення адреси мешкання потерпілої не можуть негативно вплинути на розуміння обвинуваченою суті висунутої підозри чи обвинувачення. Крім того, колегія суддів зауважила, що всі сторони кримінального провадження були присутні в підготовчому судовому засіданні, коли місцевий суд встановив анкетні дані обвинуваченої і потерпілої.
Далі буде