В останні роки внаслідок проведеної судової реформи юристи звикли до несподіваного застосування правових норм у рішеннях Верховного Суду, наприклад, коли кардинально змінюється попередня практика з того чи іншого питання. Проте Конституційний Суд України (далі — Суд, КСУ) теж не відстає та знаходить досить оригінальні підходи до реалізації своїх повноважень. Оскільки цей Суд зараз на слуху, розглянемо один з таких випадків, який мав місце задовго до «антикорупційного» рішення, яке зараз лунає з екранів кожного телевізора.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Мова йде про тогорічне рішення КСУ №6‑р (ІІ)/2019 від 4 вересня 2019 р. (далі — рішення) у справі №3‑425/2018(6960/18) за конституційною скаргою Тетяни Максимівни Жабо щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП), в якому Суд визнав ці положення конституційними.
На перший погляд, нічого надзвичайного у цій справі немає. Водночас у її межах КСУ реалізував свої повноваження у досить незвичний спосіб. У який саме, будемо розбиратися далі.
У чому суть
Т. М. Жабо звернулася до КСУ з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3 ст. 40 КЗпП, відповідно до яких не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці (це правило не поширюється на випадки повної ліквідації підприємства, установи, організації). Суб'єкт права на конституційну скаргу вважала, що висновок, викладений Верховним Судом в остаточному судовому рішенні у її справі, згідно з яким оспорювані положення Кодексу не поширюються на трудові правовідносини, що виникли на підставі трудового контракту, призводить до порушення її конституційних прав та погіршує умови праці працівників певних категорій.