Адміністративне судочинство завжди знаходиться на вістрі протистояння з органами інших гілок влади – законодавчої та виконавчої, відтак, основні проблеми, з якими зіштовхуються адміністративні суди, лежать саме у цій площині. Як відомо, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства. А звідки, власне, виникають подібні порушення та яка їх природа? Такі порушення виникають тоді, коли суб’єкт владних повноважень, використовуючи свої повноваження, хоче якомога ефективніше виконати покладені на нього завдання. Ми зараз не говоримо про очевидні зловживання владою, а саме про випадки, коли очевидні інтереси всього суспільства (або держави) переважають над правами окремого громадянина (певної групи громадян).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Ця іманентна суперечність існує у тій системі стримувань та противаг, яку будує демократичне суспільство західного типу. З одного боку, особі надані невід’ємні права та свободи, а з іншого – будь-яке право особи може бути обмежене, виходячи зі змісту свобод інших осіб чи суспільства в цілому. При цьому, захист прав та свобод має відбуватися у цивілізований спосіб шляхом досягнення справедливого балансу, а в протилежному випадку – баланс повинен бути досягнутий за допомогою держави у суді.
У той же час, примус з боку держави не обмежується виконанням судових рішень. В реальному житті ми бачимо, що як виконавча, так і законодавча гілки влади самостійно застосовують примус задля досягнення бажаного результату. При цьому, результат може відрізнятися від бажань суспільства (вади розуміння, підміна інтересів суспільства інтересами певних груп тощо).
Саме з метою обмежень повноважень суб’єктів владних повноважень та захисту прав громадян у таких випадках і була створена адміністративна юстиція. Однак активна позиція суб’єктів владних повноважень, направлена на досягнення своєї мети будь-яким шляхом, спостерігається і надалі. Не будуть винятковими і спроби зменшити повноваження адміністративних судів при розгляді підвідомчих їм справ. Яким чином це відбувається?
По-перше, виконавча влада веде постійну боротьбу за невтручання судів у її дискреційні повноваження. Цей конфлікт існує не тільки в Україні, але й в багатьох європейських державах. У різних юрисдикціях баланс між можливістю судового втручання та дискреційними повноваження вирішується по-різному. Варто зазначити, що судовій владі не потрібні функції суб’єктів владних повноважень, хоча у випадку, коли виконання судового рішення суб’єктом владних повноважень приймає форму знущання з особи-стягувача, можливо, більш ефективним дійсно було б прийняття судом рішення за державний орган. Утримуючись від наведення окремих прикладів, зауважу, що більшість справ, прийнятих ЄСПЛ з України, стосується саме питання невиконання судових рішень національних судів.
По-друге, суб’єкти владних повноважень формують у суспільстві хибне уявлення про те, що проблеми, над якими вони працюють, можуть бути вирішені лише у запропонований ними спосіб та, як правило, із застосуванням надмірного примусу. У цій штучній схемі адміністративні суди виставляються такими собі негативними героями, які начебто заважають владі вирішувати нагальні проблеми. Поясню на прикладі так званої боротьби Державної фіскальної служби з фіктивними підприємствами. Яку позицію з року в рік озвучували керівники фіскальних відомств? Мовляв, Державна фіскальна служба з усіх сил бореться за вирішення проблеми та вже давно б покінчила з фіктивними підприємствами, але адміністративні суди скасовують правильні податкові рішення.
Схожа ситуація виникла зараз і в кримінальній юстиції у безкомпромісній боротьбі навіть не зі злочинністю, а за право нової поліції складати не дуже досконалі процесуальні документи та отримувати на їх основі результативні судові рішення. І, як наслідок, з’являються популістські закиди про те, що суди треба взагалі на три місяці закрити, виростити нових суддів, і лише тоді в нашій країні вирішаться усі проблеми, успішно закінчаться усі реформи, покращиться інвестиційна привабливість тощо.
По-третє, це намагання зменшити захищеність суддів, незважаючи на гарантовану Конституцією незалежність та недоторканість. Цей аспект, до речі, стосується суддів усіх юрисдикцій. Дивно чути про зменшення захищеності суддів, так? Адже з усіх медійних площин тільки й лунає про «справжню» незалежність суду. Дуже погано, що медійні персони, волаючи за реформи незалежності судової системи, до забезпечення такої незалежності жодного стосунку не мають і, тим більше, її не забезпечують.
Прикро усвідомлювати, але, на жаль, на сьогодні стали декларативними та умовними такі загально прийняті гарантії незалежності суддів: порядок обрання (призначення) і звільнення суддів; право судді на відставку; передбачена законом процедура здійснення правосуддя; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду; недоторканість суддів; наявність органів суддівського самоврядування; створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів; належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів.
До речі, не випадково, презентуючи зміни до Основного закону, суб’єкт законодавчої ініціативи чітко не визначив систему вітчизняного судочинства. Причина такого явища одна – все ті ж намагання та численні спроби мати «гнучку систему» судів (за поясненнями представника в Конституційному суді). От і будуємо незалежну, але гнучку систему судів.
Саме консервативність (стосовно інших гілок) та захищеність судової влади є тими необхідними умовами для формування системи стримування та противаг, яка є основою демократичної держави.
Ще одне, на що слід звернути увагу і про що вже неодноразово говорили мої колеги – численні намагання органів виконавчої та законодавчої влади втрутитись у роботу суду шляхом публічної критики, оцінки за критерієм «правильне/не правильне» рішення, що негативно впливає не лише на рівень довіри громадян до суду, але й на сприйняття суспільством державної влади загалом. Є безліч прикладів критики судових рішень та суддів, що їх приймали. А от випадків, коли перед пресою було б сказано: «Я не погоджуюсь з рішенням суду, але буду його виконувати» – не згадується. Адже саме ставленням до виконання судових рішень визначається повага до суду! У той же час, суспільству нав’язується ідея, що повага до суду пов’язана з особою судді, який там працює. Тобто, до того моменту, коли буде виведений ідеальний суддя та одразу ж клонований, ніби то і суди є не справжніми, а їхні рішення є не дуже обов’язковими.
Ідеї селекції державних службовців настільки заволоділи масами, що вже й забули такий принцип: працює не людина, а система. Треба створювати та напрацьовувати такі правила роботи, у тому числі й у судовій системі, які б унеможливлювали негативні явища, а носіїв цих явищ система б виштовхувала. Але такі внутрішні правила можуть діяти у разі достатньої незалежності системи. У випадку, коли судова система буде збудована на необхідності сподобатись комусь ззовні, виконувати зовнішні команди, то і правила внутрішнього функціонування будуть підлаштовуватися під таку мету.
І на останок, про відсутність зворотного зв’язку в системі взаємовідносин судова влада – законодавча влада.
Завдання суду полягає, насамперед, у застосуванні закону при вирішенні суспільно важливого конфлікту – це очевидний факт. І навіть в умовах, коли законодавець не чітко прописав закон та спостерігаються суперечності у його розумінні, конфлікт з іншими нормами права, суд, повинен тлумачити й застосовувати такий закон в кожному конкретному випадку. Цілком природно та зрозуміло, що Парламент формує законодавчі орієнтири для діяльності судів. Однак принцип стримування та противаг, про який вже було зазначено, передбачає існування і зворотного зв’язку суду із законодавцем. Були спроби залучення представників судової влади до законотворчої діяльності, проте вони так і залишилися нереалізованими. Багато хто говорив про недоцільність такої взаємодії через можливість виникнення у суддів політичного інтересу, однак навіть на рівні консультацій чи експертної оцінки представники судової влади не залучаються до законотворчого процесу. Позитивні результати такої взаємодії можна спостерігати на прикладі Франції, де законодавчий орган може застосовувати судову практику та дослухатися до адміністративного судді при розробці законів. Але такі європейські практики не знаходять підтримки в Україні.
До того ж, не є новиною той факт, що певна частина спорів (і не лише адміністративних) виникає саме через недосконалість українського законодавства. У той же час, не налагоджений моніторинговий процес виявлення законодавчих прогалин, які породжують численні типові спори в тій чи іншій галузі. Судова статистика використовується у разі необхідності проілюструвати недосконалість вирішення питань у судах, а законодавець впевнено удає, що проблем в його роботі немає, весь корінь зла лише в судовій владі, не інакше.
Я перелічив лише деякі з тих кореневих проблем, без вирішення яких ми ще довго чекатимемо на призначення суддів безстроково, намагатимемося отримати право на слово під час бюджетного процесу та позбутися впливу в будь-яких його проявах з боку інших гілок влади. Відтак, в умовах постійних намагань не допустити повної незалежності судової влади, без налагодженої взаємодії між гілками влади, можна навіть не сподіватися на справжні ефективні перетворення в державі.