З метою забезпечення дотримання прав та основоположних свобод людини було створено Європейський суд з прав людини, що на сьогодні є однією з найавторитетніших міжнародних судових установ. Європейський суд з прав людини розглядає заяви громадян європейських країн, що ратифікували Європейську конвенцію про захист прав людини й основоположних свобод 1950 р. та протоколи до неї (далі – Конвенція). Слід зазначити, Україна ратифікувала Конвенцію ще у 1997 р., і з того часу зазначений документ є частиною законодавства нашої країни.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Разом з тим, рішення Європейського суду з прав людини є важливими джерелом права, що враховується судами під час вирішення податкових спорів та дає можливість належним чином захисти права й законні інтереси платників.
Зокрема, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права. Згідно зі ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Широкого застосування при розгляді податкових спорів набули рішення Європейського суду з прав людини у справах «Справа «Щокін проти України», «Інтерсплав проти України», «Булвес» АД проти Болгарії», «Бізнес Супорт Центр проти Болгарії».
Так, Рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 р. (справа «Щокін проти України») забезпечує гарантування одного з найважливіших принципів податкового законодавства, а саме презумпцію правомірності рішень платника податку у разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.
Зокрема, п. 57 Рішення Європейського суду з прав людини, від 14.10.2010 р. (Справа «Щокін проти України») роз’яснено: «у разі, коли національне законодавство припускало неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків платників податків, національні органи були зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для платника податків. Однак у справі, що розглядається, органи державної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку».
Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Булвес» АД проти Болгарії» (заява №3991/03) від 22.01.2009 р. надає змогу не допустити обмеження законного права платника податків на податковий кредит, віднесення певних сум до витрат, за умови реальності господарської операції, у випадку порушення його контрагентом та контрагентами такого контрагента податкової дисципліни. Вказаним Рішенням роз’яснено, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов’язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги є надмірним тягарем для платника податку, що порушить справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.
У справі «Інтерсплав проти України» Європейський суд з прав людини визнав, що платника податку не може бути позбавлено права на бюджетне відшкодування ПДВ за відсутності доказів того, що його було залучено до протиправної діяльності, пов’язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування. Зокрема у п. 38, 39, 40 Рішення Європейського суду з прав людини (Заява №803/02) від 9.01.2007 р. у справі «Інтерсплав проти України», суд вказав на те, що держави мають широкі межі самостійної оцінки у визначенні того, у чому полягає публічний інтерес, оскільки національний законодавчий орган, реалізуючи соціальну та економічну політику, має широке коло повноважень. Однак такі межі оцінювання не є абсолютними, а їх застосування підлягає перегляду органами Конвенції. На думку Суду, коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ що здійснюються конкретною кампанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд далі зауважує, що з квітня 1998 р. відшкодування ПДВ заявникові систематично затримувалося. Такі затримки були спричинені ситуацією, у якій державні органи, не заперечуючи суми відшкодування ПДВ на користь заявника, як це видно з матеріалів справи, не надавали підтвердження цих сум. Суд констатував, що такі дії завадили заявникові повернути заявлені суми вчасно та створили ситуацію постійної невизначеності. Окрім того, заявник був вимушений постійно звертатися до суду з ідентичними скаргами. На думку Суду, вимогу щодо оскарження таких відмов в одному або декількох випадках можна вважати доцільною.
Таким чином, суд підсумував, що використання заявником цього засобу не завадило органам податкової служби продовжити практику затримки виплати відшкодування ПДВ навіть після того, як рішення суду були винесені на користь заявника. Систематичний характер таких дій з боку державних органів призвів до надмірного тягаря, покладеного таким чином на заявника. Відповідно, за таких обставин суд прийшов до висновку, що втручання у право власності заявника було непропорційним. Фактично, постійні затримки відшкодування та компенсації, у поєднанні з відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, так само як і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника, порушує «справедливий баланс» між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном. На думку Суду, заявник перебував і продовжує перебувати під надмірним для нього тягарем.
Підтвердженням того, що платника ПДВ не може бути позбавлено права на бюджетне відшкодування ПДВ за відсутності доказів того, що його було залучено до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, а також того, що платник ПДВ не повинен нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальниками, якщо платник ПДВ не знав про такі зловживання і не міг про них знати, слугує Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бізнес Супорт Центр проти Болгарії» (2010 р., заява №6689/03). Вищенаведений висновок Європейський Суд з прав людини повторно підтвердив. У рішенні у справі «Бізнес Суппорт Центр» проти Болгарії» зазначено, що у разі виявлення податковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платника ПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника з тим, щоб стягнути з нього належні платежі та штрафні санкції.
З огляду на вищевикладене, Європейська конвенція про захист прав людини й основоположних свобод та практика Європейського Суду з прав людини, будучи джерелом права, сприяють належному захисту прав та законних інтересів платників податків і забезпечують встановлення справедливого балансу між публічними та приватними інтересами.