Закінчився воєнний 2023 рік. Численні подвиги і звитяга наших воїнів у боротьбі за свободу і незалежність вимагають величезної поваги кожного українця. Можливість жити і працювати на своїй землі забезпечується кров’ю і життям чоловіків і жінок, котрі зі зброєю в руках протистоять російській агресії. Водночас ті, хто захищені Збройними Силами України і працюють в тилу, в межах своїх можливостей і покликання забезпечують життєдіяльність держави там, де лише оголошується повітряна тривога і періодично падають ракети. За минулий рік суди України, попри вкрай складну ситуацію, пов’язану з різними воєнними та фінансово-економічними чинниками, продовжували вершити правосуддя. Правосуддя над зрадниками, шпигунами, воєнними злочинцями, а також правосуддя в цивільних, господарських та адміністративних справах заради утвердження права та справедливості в Україні.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Мовою цифр це виглядає наступним чином. За 2023 рік суди ухвалили 3,5 млн рішень. Понад мільйон у кримінальних справах, більше ніж пів мільйона у справах про адміністративні правопорушення. І ще близько двох мільйонів у цивільних, господарських справах та справах у сфері публічно-правових відносин, захищаючи осіб від порушень із боку суб’єктів владних повноважень. Отже, до участі в судових справах було залучено, за моїми підрахунками, близько 10 мільйонів громадян України. Це позивачі та відповідачі, це прокурори, адвокати, представники сторін (державних органів), експерти, свідки.
Підводячи підсумки роботи юристів за рік, різні видання зосередилися на рейтингах успішності і впізнаваності правників. Топ-10 чи топ-100 висвітлювали внесок в утвердженні правопорядку і законності тих, хто до рейтингів потрапив. Цілком логічний підхід, зважаючи на те, що історію творять люди.
Не знаю, наскільки обґрунтовано вдасться це мені, але хотів би сформувати власний рейтинг. Рейтинг чи індекс ключових рішень Великої Палати Верховного Суду у 2023 році. Рейтинг правосуддя = рейтинг справедливості. Сподіваюся, що це буде першим кроком для побудови такої ж лісвиці рішень усього Верховного Суду, рішень усіх його чотирьох касаційних судів. Починаючи таку роботу, одразу скажу, що цілком усвідомлюю неможливість врахування усіх аспектів впливу рішень Великої Палати на правозастосування в країні та значення таких рішень для сторін у тій чи іншій справі. Проте намагатимуся пояснити логіку свого підходу.
Як свідчить Єдиний державний реєстр судових рішень, Великою Палатою Верховного Суду минулого року було ухвалено трохи більше ніж 1500 судових рішень. Серед них – 237 постанов, понад 1000 ухвал. Судді постановили також близько двох із половиною сотень окремих думок та кілька окремих ухвал. Загалом навантаження цього органу Верховного Суду (порівняно з найбільш завантаженим судом у державі – Рівненським окружним адміністративним судом) неспівмірне. Вказаний суд першої інстанції ухвалив за рік майже 36 тисяч судових рішень по суті спору. Проте таке суто арифметичне порівняння судового навантаження місцевого суду і суду найвищої судової інстанції не витримує критики. Адже Велика Палата Верховного Суду формує фундаментальні правові позиції, що визначають правила правозастосування у ключових сферах діяльності держави та суспільного життя: питання формування представницьких органів державної влади, виборів Президента, діяльності Верховної Ради, Уряду, земельних, сімейних правовідносин, екологічного, інтелектуального права та захисту економіки, приватної власності, суспільних цінностей і конституційних гарантій. Вказані правові позиції обов’язкові для всіх і кожного. Тому кожне рішення Великої Палати – це вкрай важливий акт правосуддя, формування якого триває інколи рік, а той й більше. Насправді кожним судовим рішенням Велика Палата Верховного Суду вирішує виключну правову проблему – і такі рішення є орієнтиром для судів країни при ухваленні більше як трьох мільйонів справ щороку. Завданням Великої Палати відповідає її структура. До палати входить по п’ять суддів із кожного касаційного суду (п’ять суддів відповідної спеціалізації) та голова Верховного Суду.
Колись, можливо, буде час для більш широкої історичної ретроспективи діяльності Великої Палати. Тепер маю скромне бажання навести правові позиції в тих судових рішеннях, які, на мою думку, найбільш повно висвітлюють аспекти важливості роботи палати у 2023 році.
1. Основний Закон України (стаття 3 Конституції України) визначає, що Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Вказана норма права знаходить своє відображення в повноваженнях державних органів і посадових осіб. Суди враховують положення Конституції при вирішенні конкретних справ, у тому числі тих, які стосуються забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення як складової частини права людини на безпечне для життя і здоров'я. У цьому зв’язку показовим є рішення Великої Палати Верховного Суду щодо відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов’язкових профілактичних щеплень під час пандемії коронавірусу (COVID-19). Формулюючи правові позиції у цій справі, Велика Палата окреслила чіткий механізм, процедуру та критерії, які дозволяють забезпечити права одних громадян на безпечні умови життя і здоров’я, а інших – на працю. У судовому рішенні звернуто увагу на те, що керівник підприємства, установи, організації може відсторонювати працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». В кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов’язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи потрібно виходити з оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, необхідно враховувати й такі обставини, як кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих / непрямих); форму організації праці (дистанційна / надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. І хоча конкретна справа стосувалася ситуації у світі, пов’язаної з COVID-19, у постанові Великої Палати детально розкрито порядок застосування відповідних норм права державними органами та приватними особами за будь-яких аналогічних ситуацій (постанова у справі № 130/3548/21).
2. Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Юридична практика свідчить, що роз’ясненню цих конституційних положень присвячено тисячі судових рішень. Найбільш актуальні і найбільш складні правові проблеми та судові спори були об’єктом вивчення і вирішення Великою Палатою впродовж усіх шести років роботи цього органу Верховного Суду. Минулий рік не був виключенням. Так, вирішуючи справу щодо окремих питань приватизації землі, Велика Палата зазначила, що член фермерського господарства, який отримав земельну ділянку в користування для створення фермерського господарства і раніше не набув права на земельну частку (пай), може цю (отриману ним) земельну ділянку приватизувати в розмірі земельної частки (паю) за умови припинення права користування нею фермерським господарством. Якщо ж член фермерського господарства не отримував у користування земельну ділянку для його створення, а лише увійшов до складу членів цього господарства, то він має право отримати у власність земельну ділянку в передбаченому законом розмірі, проте в загальному порядку, зокрема із земель, які не перебувають у власності чи користуванні фермерського господарства (постанова від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18).
3. В іншій справі цієї ж категорії Велика Палата пояснила, що в тому випадку, коли при укладенні договору оренди земельної ділянки розрахунок нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки є неможливим із вини державних органів, які не визначили межі населеного пункту та нормативну грошову оцінку квадратного метра землі в ньому, сторони цього договору не можуть бути позбавлені права на здачу землі в оренду та реалізації права на землекористування шляхом визначення в договорі орендної плати відповідно до приписів підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України (постанова від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21).
4. Відсутність фізичного володіння, зокрема можливості фактично користуватися земельною ділянкою, не означає, що власник втратив володіння цим його майном. Для підтвердження того, що він володіє нерухомим майном, фізичне володіння останнім не є обов`язковим. Власник, який передав земельну ділянку в оренду, не втрачає володіння нею, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не з`являються відомості про державну реєстрацію права власності на цю ділянку за іншим суб`єктом. Державна реєстрація права оренди нерухомості, а тим більше надання її власником у користування (найм) без такої реєстрації чи самовільне зайняття відповідного майна не змінює його володільця. Ним залишається той, за ким зареєстроване право власності на об`єкт нерухомості. Державна реєстрація права оренди такого об`єкта, надання його в користування без вчинення відповідної реєстраційної дії чи зайняття без дозволу власника зумовлюють появу опосередкованого володіння та відповідного тимчасового володільця (орендаря, наймача, користувача), що не виводить власника з безпосереднього володіння цим майном. Тому зайняття земельної ділянки фактичним користувачем треба розглядати як таке, що не є пов`язаним з позбавленням власника його володіння цим об`єктом. Тобто зайняття останнього не є заволодінням ним. Такий власник, зберігаючи володіння його майном, може заявити негаторний позов, тобто просити суд усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні відповідним об`єктом, зокрема шляхом повернення останнього.
5. Цілком очевидно, що наведені рішення сприятимуть не тільки єдності та сталості судової практики, але й належному забезпеченню правопорядку у всій сфері земельних правовідносин. Це ж стосується й особливо цінних земель України, які перебувають під посиленим захистом закону. Проте тривалий час правозастосовчі органи не мали механізму повернення таких земель від недобросовісних набувачів у користування народу чи територіальних громад. Наводячи лад у цій сфері, Велика Палата наголосила, що землі природно-заповідного фонду не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Зайняття фізичними та юридичними особами земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення не позбавляє власника цих ділянок володіння ними. Це стосується і тих випадків, коли право приватної власності на земельні ділянки природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення було зареєстровано на підставі неправомірних рішень про передачу таких земель у власність фізичних чи юридичних осіб. Такі рішення не створюють ті юридичні наслідки, на які вони спрямовані. За таких умов ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природо-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов. Повернути землю в користування народу України чи територіальної громади можна впродовж усього часу, поки триває відповідне порушення, попри те, скільки років тому земля була незаконно вилучена (постанова від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц).
6. У цій же справі Велика Палата зробила ще кілька важливих висновків, які потребують окремої уваги. Втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим із відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала безперешкодне володіння загальнонародними благами та ресурсами, вільний доступ до водних та інших природних ресурсів і об`єктів природно-заповідного фонду, зокрема і до парків-пам`яток садово-паркового мистецтва. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами територіальної громади, у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином, або самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор – позивачем в інтересах держави, зокрема і від імені територіальної громади як власника земельної ділянки природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування значною мірою може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги (стаття 41 Конституції України), згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
7. Під особливим захистом закону в Україні (стаття 54 Конституції України) перебувають також історичні пам'ятки та інші об'єкти, що становлять культурну цінність. Повертаючи територіальній громаді міста Києва садибу Терещенків, що була побудована у 1874-1875 роках, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, вказала наступне. Набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» в регулюванні питань, пов`язаних із пам`ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об`єктів культурної спадщини. Невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов`язків щодо подачі на затвердження Верховній Раді України проєкту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, не може бути підставою для незастосування заборони, встановленої статтею 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Таке правове регулювання не допускало жодної можливості набути з комунальної власності у приватну пам`ятку культурної спадщини. Правочин щодо відчуження пам’ятки культурної спадщини порушує публічний порядок і є нікчемним. Належним способом захисту порушеного права територіальної громади як власника такої пам’ятки культурної спадщини є подання негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України. Тобто Велика Палата зробила однозначний правовий висновок: незаконне заволодіння культурною спадщиною Українського народу, історичними пам’ятками, судами завжди буде визнаватися неправомірним і обов’язково призведе до вилучення вказаних об’єктів і повернення їх у загальнодержавну чи комунальну власність (постанова від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21).
8. З метою усунення виявлених Великою Палатою Верховного Суду порушень закону та запобіганню їх повторенню було ухвалено окреме судове рішення, яким на Київську міську раду покладено обов’язок не допускати безпідставного та незаконного відчуження об`єктів культурної спадщини з комунальної власності у приватну, дотримуватися вимог законодавства про охорону таких об`єктів, вчиняти дії, спрямовані на їхнє збереження та відновлення, зокрема вжити належні заходи, спрямовані на запобігання руйнуванню садиби Терещенків, яка має історичну й архітектурну цінність для територіальної громади Києва та народу України, на запобігання заподіянню цій садибі нової шкоди, на її захист, збереження, утримання, реставрацію (окрема ухвала).
9. Війна, воєнний стан відображаються і в характері судових спорів. Насправді звикнути до війни, підготувати нормативну базу, яка б регламентувала життя суспільства в умовах війни, повною мірою неможливо. Саме тому спори з «воєнною» особливістю вирізняються від інших. Наприклад, в Україні діє законодавство, яке передбачає компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) в них майно. Отримати її можливо за умов та в порядку, визначених нормативними актами. Мобілізація майна є різновидом його реквізиції (примусового відчуження) в розумінні ЦК України та Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану». Однак, якщо згідно зі статтею 3 цього Закону примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості і тільки в разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості, то у випадку мобілізації майна громадян згідно з частиною першою статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» таке відшкодування може бути тільки наступним. Компенсація за примусово відчужене майно в умовах правового режиму воєнного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості здійснюється протягом п`яти наступних бюджетних періодів, правового режиму надзвичайного стану – впродовж одного наступного бюджетного періоду після скасування правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за рахунок коштів державного бюджету за умови, що майно було примусово відчужене, а особа відповідно має право на таку компенсацію. Підхід до вирішення цього юридичного питання судом, думаю, призведе до певних нормативно-правових змін з боку законодавця. Однак ці питання за межами повноважень Великої Палати Верховного Суду (постанова від 13 вересня 2023 року у справі № 757/64569/16-ц).
10. Звісно, що Велика Палата Верховного Суду у 2023 році ухвалювала рішення не лише у приватно-правових спорах. Важливі проблеми було піднято і при вирішенні кримінальних та адміністративних справ. Так, формулюючи правову позицію щодо належності певних органів до правоохоронних і поширення на цих працівників цих органів норм Кримінального кодексу України, Велика Палата зробила висновок, що до правоохоронних органів необхідно відносити органи державної влади, визначені в законах України як правоохоронні чи такі, що здійснюють закріплену за ними на законодавчому рівні правоохоронну функцію. При вирішенні питання про те, чи є особа працівником правоохоронного органу, необхідно виходити з системного аналізу: положень Конституції України, КК України, КПК України, КУпАП, нормативно-правових актів, які регулюють правовий статус того чи іншого органу державної влади, з яким особа перебуває у трудових чи службових відносинах; повноважень працівника згідно з його посадовою інструкцією, які передбачають реалізацію правоохоронної функції, зокрема вжиття визначених законом превентивних заходів і заходів примусу, а також передбачених кримінальним процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення заходів; законодавства про пенсійне забезпечення відповідної категорії працівника (постанова від 30 серпня 2023 року у справі № 633/195/17).
11. В іншій кримінальній справі Великою Палатою зазначено, що в разі ухилення від досудового розслідування або суду особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованого строку, передбаченого частиною першою статті 49 КК України, подовженого на період ухилення. Закінчення загальних строків, установлених частиною другою цієї статті (15 років із моменту вчинення злочину і п’ять років – проступку), є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, подовжений на час ухилення (постанова ВП ВС від 02 лютого 2023 року у справі № 735/1121/20).
12. Здійснюючи судовий контроль за діяльністю представницьких органів державної влади, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що такий контроль за правилами адміністративного судочинства за рішеннями Верховної Ради України про позбавлення народного депутата права брати участь у пленарних засіданнях є необхідним для збереження демократичних засад функціонування парламенту, зокрема і для того, щоб убезпечити конституційний лад від ситуацій, коли коаліція депутатських фракцій або депутатська фракція, яка має права такої коаліції (парламентська більшість), може позбутися під час пленарних засідань складу парламентської меншості, мотивуючи це поведінкою народних депутатів, що не відповідає етичним нормам. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що позбавлення народного депутата права брати участь у пленарних засіданнях не повинно загрожувати збереженню демократичних засад функціонування парламенту, а також не може бути направленим на порушення конституційного ладу та виникнення ситуацій, коли коаліція депутатських фракцій або депутатська фракція, яка має права такої коаліції (парламентська більшість), може позбутися під час пленарних засідань складу парламентської меншості, мотивуючи це поведінкою народних депутатів, що не відповідає етичним нормам. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголошує, що особливий статус народного депутата України покладає на нього обов`язок керуватися Конституцією України, законами України та загальновизнаними нормами моралі. Народний депутат України як обраний представник Українського народу у ВРУ повинен вести себе відповідно до цих норм, проявляти повагу до гідності та прав інших осіб, толерантність до різних поглядів та переконань, високу моральність та відповідальність за свої слова і дії. Дії народного депутата України, які суперечать, зокрема, загальновизнаним нормам моралі, за відсутності у них складу дисциплінарного правопорушення можуть бути підставою для застосування до нього інших видів юридичної відповідальності (постанова від 09 листопада 2023 року у справі № 990/41/23).
13. Розвиваючи тему судового контролю за діями Верховної Ради України, в іншій справі Велика Палата Верховного Суду зауважила, що питання про притягнення народного депутата до відповідальності за порушення ним дисципліни й етичних норм, якщо конфлікт не вичерпаний на пленарному засіданні, вирішує орган, членом якого є цей депутат. Спершу відповідне питання за заявою народного депутата, депутатської фракції (депутатської групи) розглядає Комітет, що є органом Верховної Ради України, який формується з числа народних депутатів (частина перша статті 89 Конституції України, стаття 1 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»), а далі на підставі висновку Комітету – сам парламент на пленарному засіданні. Оскаржити таке рішення Верховної Ради України до іншого органу, ніж суд, немає можливості. Тому саме суд як незалежний і безсторонній щодо парламенту орган має виконувати функцію контролю за діями та рішеннями Верховної Ради України в дисциплінарній процедурі, передбаченій Регламентом Верховної Ради України.
У контексті спірних правовідносин необхідно враховувати, що застосоване до позивачки обмеження [позбавлення права брати участь у п`яти пленарних засіданнях Верховної Ради України] з урахуванням практики ЄСПЛ становило втручання в захищене статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право позивачки на повагу до приватного життя в аспекті здійснення трудової діяльності, оскільки може мати наслідком позбавлення права на виплати, пов`язані з виконанням депутатських повноважень. Крім цього, інформацію про позбавлення народного депутата за порушення ним дисципліни й етичних норм права брати участь у пленарних засіданнях Верховної Ради України повідомляють невизначеному колу осіб шляхом її оприлюднення в газеті «Голос України». Такі відомості можуть підривати довіру виборців до народного депутата та впливають на його ділову репутацію, оскільки ставлять під сумнів професійну компетентність. Це може мати наслідки для подальшої професійної кар`єри людини, зокрема і для можливості продовження нею публічної служби (постанова від 09 листопада 2023 року у справі № 9901/459/21).
14. Велика Палата вирішила також низку процесуальних проблем, які суттєво спрощують процедуру доступу до судового захисту. До них належить справа, в якій зроблено висновок, що судовий збір вважається сплаченим із моменту зарахування до спеціального фонду Державного бюджету України і в разі направлення справи за підсудністю суд, який отримав справу, не має права вимагати повторної сплати судового збору за місцем розгляду справи. Перерозподіл сплачених коштів може здійснюватися ДСА України у визначеному нею порядку або в порядку, визначеному іншим компетентним органом держави (постанова від 18 січня 2023 року у справі № 170/129/21).
15. Також важливим було питання про окремі аспекти звернення фізичної особи до суду через офіційну електронну адресу суду з процесуальним електронним документом, який підписаний КЕП. Велика Палата постановила, що таке звернення є належним та правомірним способом безпосереднього звернення до суду, що ототожнюється з безпосереднім зверненням до суду через канцелярію або традиційними засобами поштового зв`язку і має кваліфікуватися саме як безпосереднє звернення до суду (постанова від 13 вересня 2023 року у справі № 204/2321/22).