Обрання способу захисту порушеного права або законного інтересу є чи не найважливішим етапом, адже від правильного вибору залежить результат розгляду позовної заяви, швидкість та ефективність виконання такого судового рішення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Як відомо, чинне законодавство виділяє низку специфічних видів позовів, які випливають зі змісту самих норм права. Відтак поряд із віндикаційним, негаторним позовами використовується також позов, можливість подання якого виникає у зв’язку з кондикційними правовідносинами між сторонами, тобто про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна. Суть кондикційного позову випливає з положень ст. 1212, 1213 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
Випадки застосування
Однак у судовій практиці застосування норм вказаних статей породжує чимало дискусій та неузгодженостей. Проаналізуємо коротко деякі з них.
Так, перше питання, яке виникає при застосуванні норм ст. 1212 ЦК України, полягає у тому, чи підпадає правовідношення під регулювання вказаної норми. З одного боку, здавалося б, все просто, адже зі змісту зазначеної статті випливає, що положення її застосовуються у випадку наявності таких обставин у сукупності:
- набуття або зберігання особою майна здійснено без правової підстави або така підстава відпала;
- набуття або зберігання майна було здійснено за рахунок іншої особи;
- безпідставне набуття або зберігання майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Окрім того, Верховний Суд України (далі – ВСУ) ще у 2014 р. зробив правовий висновок, зазначивши, що ст. 1212 ЦК України застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому (постанова від 24.09.2014 р. №6-122цс14).
Надалі, за результатами перегляду судових рішень щодо неоднакового застосування положень ст. 1212, 1213 ЦК України, ВСУ неодноразово зазначав, що вказані норми застосовуються до позадоговірних зобов’язань. Відповідно, якщо суд встановлював наявність між сторонами договору, то визнавав застосування до таких відносин ст. 1212 неправильним (постанова від 14.10.2014 р. у справі №3-129гс14, постанова від 25.02.2015 р. у справі №3-11гс15, постанова від 02.02.2016 р. у справі №6-3090цс15 та ін.).
Водночас у постанові ВСУ від 02.02.2016 р. у справі №6-3090цс15 суд відзначив, що конструкція ст. 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм гл. 83, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише у момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Отже, узагальнюючи викладене, можна сказати, що норми ст. 1212, 1213 ЦК України, згідно з висновками Верховного Суду України, застосовуються у таких випадках:
- зобов’язання між сторонами виникло не на підставі договору;
- набуття або збереження майна є абсолютною безпідставним;
- безпідставне збагачення однієї особи через іншу не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту.
Проте така позиція ВСУ не є конкретизованою, оскільки не зрозуміло, у якому випадку особа може обґрунтовувати свою вимогу цією нормою, якщо підстава правомірного набуття майна або його збереження зникла (наприклад, при розірванні договору або ж у випадку застосування не того пункту договору через його неправильне тлумачення чи неправильний розрахунок суми, що призвело до сплати більшої суми, ніж належить).
Наслідком такого неконкретного тлумачення є висновки судів касаційної інстанції, а також ВСУ щодо переплачених коштів, які не співвідносяться зі вказаною вище позицією. Таким чином, у рішенні від 14.10.2014 р. №3-138гс14 ВСУ зазначив, що оскільки сума, яку просив стягнути позивач, утворилася внаслідок переплати за договором поставки, який був виконаний сторонами, а у відповідача, відповідно, не було вимоги до позивача за цим договором, то зобов’язання щодо повернення цих грошових коштів (суми, сплаченої понад вартість товару) за правовою природою є таким, що виникло у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, тобто є окремим від зобов’язань, які виникають між сторонами з договору поставки.
Вимогу з повернення надмірно сплачених відсотків (за твердженням позивача, вони були нараховані не за тією відсотковою ставкою) за користування кредитом, відповідно до умов кредитного договору, Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) назвав кондикційним зобов’язанням, тобто окремим від зобов’язань, які виникають з депозитного договору, а також погодженою на його умовах депозитної ставки нарахування та виплати відсотків на суму депозиту при вимозі за ініціативи вкладника дострокового повернення грошових коштів (постанова від 26.10.2016 р. у справі №922/189/16).
Такі висновки судів (хоча і суперечать позиції ВСУ) відповідають правовій природі кондикційного зобов’язання, яка була описана ще в римському праві. Тому у випадку переплати це зобов’язання між сторонами буде кондикційним, зважаючи на те, що воля особи, яка здійснює платіж, та воля особи, яка його отримує, спрямовані на переведення права власності на відповідні кошти, але ціль угоди не може бути досягнута, адже не існує саме цього боргу, в результаті чого перехід права власності є безпідставним.
Ще більший деструктив у практику застосування вказаної вище норми вносять протилежні висновки судів щодо можливості повернення надмірно сплачених коштів, суми яких підлягали сплаті відповідно до умов, укладених між сторонами договорів, або ж у випадку стягнення сум за повернений товар на підставі ст. 1212 ЦК України (постанова ВГСУ від 14.04.2014 р. №910/15945/13, постанова ВГСУ від 01.07.2015 р. у справі №910/1620/13).
Однак у разі дотримання такої позиції, постає питання про те, на якій підставі стягувати цю суму переплати, якщо ВСУ, з одного боку, дотримується позиції, що ці кошти не є безпідставно набутими, а з іншого – правова природа цих коштів не відповідає визначеному ст. 22 ЦК України поняттю збитків.
Тому для виключення можливості двоякого тлумачення судами положень ст. 1212 ЦК України, на нашу думку, доцільно було б узагальнити тлумачення судами критерію «безпідставності» набуття або збереження майна, в тому числі «абсолютної безпідставності», а також визначити можливі підстави виникнення позадоговірного зобов’язання.
Способи захисту – який обрати?
Іншим дискусійним питанням, що виникає на практиці при застосуванні до правовідносин ст. 1212 ЦК України, є обрання способу захисту права, який має використовуватися потерпілою особою для відновлення права у разі заволодіння її майном або якщо збереження такого майна іншою особою є безпідставним.
Так, в одному з рішень, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд зазначив, що вимога позивача врахувати включені в агентську розрахункову відомість за відповідний період суму коштів до повернення як переплату при здійсненні розрахунків з позивачем у майбутніх періодах суперечить способу захисту, визначеному ст. 1212, 1213 Цивільного кодексу України, якими нормативно обґрунтовані позовні вимоги позивача (рішення Господарського суду м. Києва від 10.10.2013 р. у справі №910/15945/13).
Проте з такою думкою суду можна посперечатися, виходячи з наступного. Як відомо, однією з основних засад цивільного, господарського судочинства є диспозитивність, під якою розуміється вільне, на власний розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної, господарської справи в суді в межах, дозволених законом, і в установленому процесуальному порядку. Відповідно, предмет позову залежить від обраного особою способу захисту права.
Таким чином, право на захист є самостійним суб’єктивним правом, тобто юридично закріпленою можливістю використовувати передбачені законом заходи правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права шляхом застосування відповідних способів та засобів захисту.
Ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України визначені способи захисту прав та інтересів. При цьому обидві норми передбачають можливість суду захистити право або інтерес в інший спосіб, що визначений договором або законом. Однак іншими законами для захисту певних чи окремих категорій прав можуть встановлюватися спеціальні способи захисту.
Варто зауважити, що у чинному законодавстві не визначено поняття «способи захисту». До того ж ЦК України визначає «способи захисту», а ГК України говорить про «захист прав та законних інтересів певним шляхом». Проте виходячи з аналізу вказаних норм, поняття «способу захисту» можна визначити як закріплені законом, договором і такі, що не забороняються нормами права та відповідають характеру відносин між сторонами, допустимі дії або бездіяльність (або їх сукупність), спрямовані на попередження, припинення порушення права, а також на його відновлення. Тому вимоги, що містяться у конкретних нормах, право на звернення з якими виникає у зацікавленої особи в результаті порушення або оспорювання її права чи законного інтересу (наприклад вимога відшкодування збитків (ст. 16, 22), вимога про припинення зобов’язання (ст. 646), право вимоги повернення майна в натурі (ст. 1213) та ін.), є швидше засобами впливу, що можуть застосуватися до особи, яка порушила відповідне зобов’язання вже як наслідок захисту таких прав у судовому порядку, а також не можуть бути тотожними способам захисту.
При цьому спосіб захисту, як конкретна дія, буде обиратися особою самостійно, враховуючи право на відповідну передбачену законом вимогу, характер правових відносин, що склалися між сторонами, та можливі межі реалізації свого суб’єктивного права на захист (аналіз практики застосування судами ст. 16 ЦК України, здійснений ВСУ).
Отже, враховуючи проаналізований вище матеріал, можна сказати, що вимогу про повернення майна (яка передбачена нормою ст. 1212) не слід ототожнювати зі способом захисту, з проханням про застосування якого особа буде звертатися до суду. Суд, за вимогами кондикційного позову, має визнати факт набуття особою майна без достатніх на те правових підстав, при цьому захищаючи право у спосіб, обраний самою потерпілою особою.
Таким чином, обґрунтовуючи вимоги позову нормами ст. 1212 ЦК України, особа може просити про застосування способу захисту, який не буде суперечити нормам чинного законодавства, не порушуватиме прав та інтересів третіх осіб, буде найбільш ефективним для відновлення порушеного права потерпілого.
Можливість застосування більше одного способу захисту чи обрання особою іншого способу захисту, ніж визначений законом, прямо не передбачено ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України. Однак, аналізуючи вказані норми в сукупності із загальними принципами цивільного та господарського судочинства, можна зробити висновок про те, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Таку ж думку висловив ВСУ у постанові від 21.05.2012 р. у справі №6-20цс11, за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Так, посилаючись на ст. 55 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі – Конвенція), згідно з якими кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом, суд зазначив, що обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням вказаних положень та з урахуванням майбутнього результату. Тобто ефективний спосіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання особою відповідного відшкодування. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Отже, підсумовуючи, можна сказати, що наразі існує необхідність у більш детальному регулюванні кондикційних правовідносин. Зважаючи на неоднакове тлумачення норм права, що зумовлює неоднакове застосування відповідних норм до подібних правовідносин, таке розмежування доцільніше було б провести на законодавчому рівні. Адже усунення можливості двоякого тлумачення забезпечує ефективність самого судочинства та створює умови для реального захисту порушених прав.