«Дитина залишиться зі мною». Саме цей вислів найчастіше після розірвання шлюбу або при окремому проживанні подружжя адресується батькові дитини, адже в більшості випадків діти залишаються з матір’ю. Зазвичай батьки між собою домовляються та вирішують, із ким із них будуть проживати діти.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Якщо ж батьки не приходять до спільної думки з цього питання, тоді виникає спір щодо місця проживання дитини, який може бути вирішений у позасудовому або судовому порядку. Також можуть виникати спори щодо позбавлення батьківських прав чи відібрання дитини без позбавлення батьківських прав щодо одного з батьків, ініційованих іншим. Тобто цілком типові ситуації в судовій практиці.
У вказаній статті пропоную звернути увагу на проблематику таких судових спорів, яка з’явилась у судовій практиці з часу введення воєнного стану в нашій країні.
Війна вносить свої корективи
Через військову агресію російської федерації проти України указами Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» та «Про загальну мобілізацію» в Україні введено воєнний стан та оголошено проведення загальної мобілізації. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався, як і мобілізація. Варто звернути увагу, що громадяни України чоловічої статі віком з 25 до 60 років можуть бути примусово мобілізовані.
Як могла вплинути війна в Україні на розгляд судами такої категорії справ, як визначення місця проживання дитини, позбавлення батьківських прав та відібрання дитини без позбавлення батьківських прав?
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов’язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий із батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі ч. 1 ст. 135 Сімейного кодексу України.
Ні для кого не є таємницею, що значна кількість військовозобов’язаних чоловіків уникають особистої участі у війні та безпосередньої участі в бойових діях (йдеться саме про чоловіків, оскільки наразі мобілізація жінок є добровільною).
Враховуючи вказані вище підстави для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, тобто самостійне виховання дитини (дітей) віком до 18 років, батьками створюються такі так звані «штучні спори», як засіб звільнення батька дитини (дітей) від мобілізації. Отже, вказану норму почали активно використовувати у випадках, коли відсутні реальні підстави для цього.
Аналітика розглянутих релевантних справ
Нещодавно Фундація DE JURE провела дослідження «У найкращих інтересах батька: як зловживають правами дітей під час мобілізації» (доступний за посиланням).
Дане дослідження базувалося на аналізі судових рішень у справах про визначення місця проживання дитини, відібрання дитини без позбавлення батьківських прав та позбавлення батьківських прав, ухвалених за позовом і на користь батька дитини (дітей) у 2022–2023 роках. Для дослідження було обрано районні суди в різних областях, а також у Києві, Кривому Розі та Львові.
Результати проведеного дослідження показали наступні нехарактерні для розгляду таких категорій справ фактори, які не ґрунтуються на стандартах правосуддя:
- у деяких судах у 2022-2023 роках аномально зросла кількість розглянутих сімейних справ, зокрема за позовами батька дитини у десятки, а в окремих випадках — і в сотні разів у порівнянні з кількістю подібних справ до 24.02.2022;
- розгляд значної кількості таких справ здійснювався впродовж одного-двох тижнів, що свідчить про справді нетипову для таких категорій справ швидкість судового розгляду;
- у деяких справах встановлено відсутність спору між сторонами, оскільки відповідачки визнавали позови, тобто сторони узгоджено діяли для того, щоб зафіксувати юридичний факт самостійного виховання дитини батьком;
- у більшості досліджених судових справ суд не залучав до розгляду органи опіки та піклування;
- розгляд деяких справ відбувався без участі сторін, оскільки останні подавали відповідні заяви;
- у справах ухвалення судових рішень щодо дитини, яка є достатньо зрілою, щоб висловити свою думку, відбувалося без з’ясування її думки;
- виявлено значну кількість справ про позбавлення батьківських прав, де матір визнавала позов, а суд доволі швидко ухвалював рішення про позбавлення батьківських прав, що є нетиповим, оскільки позбавлення батьківських прав є крайнім заходом.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, яку було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1989 та ратифіковано Україною 27.02.1991, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Такі положення повністю дублюються в нормативно-правових актах України.
Проте досліджені правозахисниками Фундації судові рішення підтвердили, що у справах про права та інтереси дитини такими правами та інтересами повністю нехтували.
Отже, під час розгляду більшості досліджених «штучних спорів» не було дотримано принципу «якнайкращого забезпечення інтересів дитини» та стандартів правосуддя.
Правові висновки Верховного Суду
Попри сумні результати викладених вище досліджень рішень судів першої інстанції, аналіз постанов Верховного Суду свідчить про сформовану судову практику, яка повністю відповідає концепції «якнайкращого забезпечення інтересів дитини», нормам національного законодавства та міжнародним актам.
У постанові від 10.11.2023 Верховний Суд за результатами розгляду справи № 401/1944/22 залишив у силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій і дійшов наступних висновків:
- заяви відповідачки, в яких вона відмовлялася від батьківських прав на дитину та визнавала позов про позбавлення її батьківських прав, не можуть слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини;
- суд першої інстанції правильно відмовив у прийнятті визнання відповідачкою позову, оскільки в цій категорії справ визнання позову суперечить закону, а саме ч. 3 ст. 155 СК України, та порушує інтереси дитини;
- саме лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов’язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених ч. 1 ст. 164 СК України для позбавлення батьківських прав.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22.11.2023 у справі № 214/5134/22.
У постанові від 29.11.2023 у справі № 607/15704/22 Верховний Суд виснував, що суди не можуть покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши водночас обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 25.05.2022 у справі № 675/2136/19).
Військові частини та ТЦК та СП, як учасники процесу
На сьогодні існують непоодинокі випадки, коли в суто сімейних спорах намагаються взяти участь як треті особи військові частин або територіальні центри комплектування та соціальної підтримки. У деяких випадках їм це вдається — військова частина звернулася з апеляційною скаргою на рішення суду, яким, зокрема, було визначено місце проживання дитини з батьком. Апеляційну скаргу було прийнято до розгляду та надалі судом апеляційної інстанції прийнято постанову, якою було скасовано рішення суду першої інстанції. Звісно, таку постанову позивач оскаржив до Верховного Суду (постанова від 13.03.2024 у справі № 495/2284/23), який поставив крапку в цій справі та залишив у силі постанову апеляційного суду, зазначивши наступні висновки:
- позов про визначення місця проживання малолітньої дитини у цій справі фактично пред’явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, із метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»;
- суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу на те, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов’язку (проходження військової служби);
- суд апеляційної інстанції дійшов загалом правильного висновку в цій справі про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визначення місця проживання дитини, відібрання її від матері з встановленням факту самостійного виховання дитини батьком, а також похідної вимоги про стягнення аліментів.
Отже, важливо зазначити особливу роль належного судового контролю у справах про права та інтереси дітей, адже правосуддя має відбуватися відповідно до визначених законом процедур судочинства і не може бути обмежено в умовах воєнного стану.
Узгоджені дії сторін та (в деяких випадках) «підігрування» їм з боку органів опіки та піклування мають завжди перевірятися судами під час розгляду справ, а саме: досліджуватися обґрунтованість вимог позивача, законність визнання відповідачем таких вимог, у всіх випадках розгляду справ щодо прав та інтересів дитини мають залучатися органи опіки та піклування, заслуховуватися думка дитини. І, звісно, судові рішення мають бути належним чином обґрунтовані та мотивовані.