Питання арбітрабельності спорів є, на перший погляд, досить простим. Так, наприклад, згідно з п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» міжнародним арбітражам підсудні спори з договірних та інших цивільноправових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори між українськими підприємствами, якщо хоч одне з них є підприємством із іноземними інвестиціями.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Не кожен спір, однак, за зовнішньоекономічним договором може розглядатися міжнародним арбітражем. Низка законодавчих актів окремо врегульовує питання арбітрабельності, і таке регулювання не суперечить вищезазначеному п. 2 ст. 1, оскільки відповідно до п. 4 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» цей Закон не зачіпає дії будьякого іншого закону України, в силу якого певні спори не можуть передаватися до арбітражу або можуть бути передані до арбітражу тільки згідно з положеннями іншими, ніж ті, що є в цьому Законі.
Законодавчі межі арбітрабельності
Термін «арбітрабельність» безпосередньо не вживається ні в законодавстві, ні в судовій практиці України. Проте значення цього поняття формується за допомогою низки положень Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), законів України «Про третейські суди» та «Про міжнародний комерційний арбітраж», а також НьюЙоркської конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (далі – НьюЙоркська конвенція), Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж (далі – Типовий закон ЮНСІТРАЛ) та Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж (далі – Європейська конвенція).
Переліченими вище правовими актами в тій чи іншій формі передбачено право сторін передавати спір на розгляд арбітражу/третейського суду. Особливістю законодавства України є наявність двох законів, що встановлюють різні правові режими функціонування третейських судів, створених відповідно до їх вимог.