Конституційний Суд рішенням №4‑р/2019 від 13.06.2019 р. визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 2 ст. 392 Кримінального процесуального кодексу України щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті. Цим же рішенням КСУ зобов'язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання у відповідність до прийнятого рішення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
До цього часу, згідно зі ст. 392 Кримінального процесуального кодексу України, ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції, до ухвалення судових рішень, передбачених ч. 1 цієї статті, не підлягали окремому оскарженню. Заперечення проти таких ухвал могли бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, яке було ухвалене судом першої інстанції та не набрало чинності.
Зазвичай на практиці суд першої інстанції у кримінальному провадженні, дійшовши висновку про необхідність застосування до обвинуваченого найтяжчого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, застосовуючи ст. 331 КПК України, міг постійно тримати обвинуваченого під вартою до винесення остаточного рішення у справі. Тільки після такого довготривалого розгляду кримінального провадження судом першої інстанції, Апеляційний суд, встановивши помилки та порушення цього суду, міг змінити запобіжний захід.
Визнання Конституційним Судом України положення ч. 2 ст. 392 КПК України неконституційним, розширило права обвинувачених, дозволивши апеляційне оскарження ухвал про продовження запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою.
Важливі для застосування на практиці висновки КСУ
Зобов'язавши Верховну Раду привести нормативне регулювання ст. 392 КПК України у відповідальність до Конституції України та прийнятого рішення №4‑р/2019 від 13.06.2019 р., Конституційний Суд України певною мірою ускладнив таку практику. Оскільки від законодавця можна довго очікувати виконання рішення.
Однак Конституційний Суд України вже висловлював свою позицію щодо порядку виконання його рішень та висновків у п. 5.6.6. Виконання рішень та висновків Конституційного Суду України №15/00, №16/10, №4/16: «Проте додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов'язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність».
Таким чином, пряма заборона оскарження ухвал про продовження тримання під вартою скасована — втратила чинність. Відповідно до ст. 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Згідно зі ст. 98 ЗУ «Про Конституційний Суд України», за невиконання рішень та недодержання висновків Суду настає відповідальність відповідно до закону. Отже, апеляційним судам вже зараз доведеться виконувати рішення КСУ, зокрема в частині додержання висновків суду під час прийняття свого рішення.
Апеляційні суди мають додержуватися висновків Конституційного Суду України:
- щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді; щодо того, що вдосконалення законодавства в контексті ст. 55 Конституції України має здійснюватися поступово, а саме спрямовуватися на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю та обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (рішення КСУ №6‑зп від 25.11.1997 р., №9‑зп від 25.12.1997 р.);
- про те, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій; перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів людини й громадянина; забезпечення права на апеляційний перегляд справи — одна з конституційних засад судочинства — спрямоване на гарантування ефективного судового захисту прав і свобод людини й громадянина з одночасним дотриманням конституційних приписів щодо розумних строків розгляду справи, незалежності судді, обов'язковості судового рішення тощо (рішення №11‑рп/2007 від 11.12.2007 р.);
- про те, що неможливість своєчасного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою унеможливлює ефективну та оперативну (дієву) перевірку правомірності обмеження конституційного права особи на свободу на стадії судового розгляду.
Неможливість оскарження особою чи її захисником в апеляційному порядку ухвали суду про продовження строку тримання під вартою створює умови, за яких помилкове рішення суду першої інстанції, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для зазначеної особи у вигляді безпідставного обмеження її конституційного права на свободу (рішення №4‑р/2019 від 13.06.2019 р.). Зазначена юридична позиція КСУ сформована з посиланням на п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, яка однією з основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи; на ст. 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження; на Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №Rec(2006)13 від 27.06.2006 р. державам-членам щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, умов, в яких воно має відбуватися, та про заходи забезпечення гарантій проти зловживань, якими визначено детальні стандарти щодо права на оскарження:
«Будь-яка особа, яку утримують під вартою, як і будь-хто, щодо кого ухвалюється рішення про продовження такого утримання або про альтернативні заходи, повинна мати право оскаржити таке рішення та після ухвалення цього рішення має бути поінформована про наявність такого права. Утримувана під вартою особа повинна мати самостійне право невідкладно звернутися до суду щодо питання правомірності утримування її під арештом. Це право може бути забезпечене шляхом періодичного перегляду питання про утримання під вартою, що дозволяє порушити будь-яку проблему, пов'язану з таким зверненням».
Таким чином, висновки КСУ однозначно визначають право обвинуваченого чи його захисника на апеляційне оскарження рішення про продовження тримання під вартою, оскільки це буде гарантією реалізації права особи на судовий захист.
Механізм оскарження
Для визначення процесуального механізму оскарження ухвали про продовження тримання під вартою підзахисного необхідно дослідити наявні норми Кримінального процесуального кодексу України, які стосуються запобіжного заходу — тримання під вартою.
Згідно зі ст. 331 КПК України, під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому гл. 18 цього Кодексу. Незалежно від наявності клопотань, суд зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу 2‑місячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати 2 місяці. До спливу продовженого строку суд зобов'язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершене до його спливу.
З моменту направлення обвинувального акту чи інших клопотань до суду вся відповідальність щодо ризиків можливої втечі обвинуваченого та забезпечення його участі в засіданні покладається на суд. Тому саме цей суд приймає рішення щодо доцільності застосування запобіжного заходу, зокрема, тримання під вартою, в порядку, передбаченому гл. 18 КПК України.
Ст. 178 КПК України передбачено, що вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у ст. 177 цього Кодексу, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини:
- вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;
- тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винним у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується;
- вік і стан здоров'я підозрюваного, обвинуваченого;
- міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, в тому числі наявність у нього родини та утриманців;
- наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання;
- репутацію підозрюваного, обвинуваченого;
- майновий стан підозрюваного, обвинуваченого;
- наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;
- дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;
- наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення;
- розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини;
- ризик продовження чи повторення протиправної поведінки, зокрема ризик летальності, що його створює підозрюваний, обвинувачений, у тому числі у зв'язку з його доступом до зброї.
Саме в цей момент найчастіше суд першої інстанції припускається помилки або упередженості. Приймаючи рішення на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів, суд зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини. Враховуючи, що питання продовження тримання під вартою вирішується тим самим судом, який попередньо обрав запобіжний захід тримання під вартою, то виникають вагомі підстави сумніватися в об'єктивності прийняття рішення тим самим судом.
Саме тому необхідність судового контролю за обмеженням прав і свобод обвинуваченого, який перебуває під вартою, на цьому етапі кримінального провадження надзвичайно важлива. Слід зазначити, що на стадії досудового розслідування слідчий суддя, який приймає рішення про обрання запобіжного заходу щодо особи, керується тими ж вимогами кримінального процесуального законодавства (розд. 18 КПКУ), що й суд першої інстанції, який вирішує питання про доцільність продовження тримання під вартою обвинуваченого.
Ст. 309 КПК України визначено, що під час досудового розслідування можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або про відмову від його застосування. Згідно зі ст. 395 КПК України, апеляційна скарга подається на ухвали слідчого судді безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 5 днів з дня її оголошення.
Отже, враховуючи, що норми, якими керується слідчий суддя на стадії досудового розслідування під час обрання запобіжного заходу, тісно переплітаються (фактично ототожнюються) з нормами, якими керується суд першої інстанції, продовжуючи строк тримання під вартою, правильним є застосування такого порядку оскарження ухвали суду першої інстанції про продовження тримання обвинуваченого під вартою, який передбачений для ухвал на стадії досудового розслідування.
Застосування аналогії права та врахування аналогічної практики
Багатьом відома практика прийняття слідчими суддями ухвал про проведення податкових перевірок, хоча КПК України не передбачав і не передбачає процедури звернення до слідчого судді з клопотанням про призначення податкової перевірки, порядок розгляду слідчим суддею таких клопотань і результатів їх розгляду.
Така ситуація тривала до 11.10.2017 р., коли Апеляційний суд м. Києва скасував ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 28.02.2017 р. про проведення позапланової податкової перевірки (справа №757/11320/17‑к). В ньому Апеляційний суд м. Києва висловив свою позицію з приводу прогалини в оскарженні ухвал слідчого судді, які згідно зі ст. 309 КПК України не підлягають оскарженню.
Важливо, що суд, посилаючись на низку рішень ЄСПЛ (п. 25 Рішення у справі «Делкур проти Бельгії» від 17.01.1970 р. та п. 65 Рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11.10.2001 р.), зазначив, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, у ст. 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлені вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні також відповідати забезпеченню ефективного доступу до цих судів. Позбавлення за таких обставин права на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді було б порушенням принципів рівності всіх перед законом і судом та доступу до правосуддя. Таким чином, суд застосував аналогію права.
Згодом аналогічна позиція була висловлена у постанові Верховного Суду України №5–142кс(15)17 від 12.10.2017 р.: «У разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення ч. 3 ст. 309 КПК, суд апеляційної інстанції не має права відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК України. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК України, які його гарантують, з огляду на положення ч. 6 ст. 9 КПК України, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК України не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК України».
Також варто зазначити про негативну судову практику, якою було відмовлено в доступі до правосуддя за аналогічних обставин. Зокрема, 15.02.2018 р. ухвалою Верхового Суду (справа №757/2200/17‑к) надано нові роз'яснення щодо права на оскарження ухвал слідчого судді про податкову перевірку. Верховний суд нагадав, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не вважається абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті. Тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягти.
Зазначена судова практика згадується невипадково, адже вона яскраво демонструє, що ухвали слідчого судді чи суду можуть і повинні бути оскаржені, навіть якщо таке оскарження не передбачається процесуальними нормами, але в оскаржуваному рішенні допущені порушення прав та свобод громадянина.
Отже, описана вище судова практика та системний аналіз зазначених норм підштовхують до висновку, що у разі грубого порушення прав та свобод громадян, особливо якщо така особа знаходиться під вартою, вона має право на судовий захист апеляційним та касаційним судом.
Альтернативні шляхи вирішення питання оскарження
Альтернативним шляхом вирішення питання щодо порядку оскарження рішення суду першої інстанції про продовження тримання під вартою можна визначити звернення особи, яка зверталася зі скаргою до КСУ (пана В. М. Глущенка) з клопотанням, як учасника конституційного провадження, про роз'яснення порядку виконання рішення, висновку Суду (ст. 95 ЗУ «Про Конституційний Суд України»).
Проте існує ризик, що такий шлях може перекреслити великі сподівання адвокатів. Такий ризик буде в тому випадку, якщо Конституційний суд України надасть сухе роз'яснення про те, що другий пункт рішення містить порядок виконання, зокрема Верховну Раду України зобов'язано провести нормативне регулювання питання, а також не надасть більш широке та обґрунтоване роз'яснення, що висновки КСУ є обов'язковими для виконання усіма органами влади, в тому числі апеляційними судами.
Вочевидь, остаточну крапку в цьому питанні поставить (надасть роз'яснення) Верховний суд за результатами розгляду перших касаційних скарг учасників кримінального провадження.