Держави сьогодення у процесі побудови національних судів намагаються забезпечити безперешкодний доступ громадян до неупередженого та професійного правосуддя, а також швидкий і справедливий розгляд справ. При цьому проблемною є галузь спеціалізації судів на вузьких категоріях справ, розмежування юрисдикції загальних і третейських судів з подальшим виділенням виключної підвідомчості останніх.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Особливо актуальними окреслені питання стають крізь призму того, що сумарна ціна договорів на телетрансляцію матчів Англійської футбольної прем'єр‑ліги за 2018 р. перевищила аналогічний ВВП Чорногорії, а спринтерський прогрес у сфері спортивного права, яка досі маловідома навіть у середовищі правників, дає всі підставі серйозно підійти до вивчення її особливостей.
Lex Sportiva
Серед передумов бурхливого розвитку lex sportiva можна відзначити становлення професійного спорту як самостійного бізнесу, а отже, зростання значення майнових інтересів у цій галузі; зацікавленість спортом значних мас населення та, як наслідок, зростання рівня розвитку сфери обслуговування задля задоволення попиту глядачів; ускладнення ієрархічної системи спортивних організацій. Оскільки згадані чинники через значні майнові інтереси та важливість збереження репутації у світлі широкої популяризації визначають надзвичайну значущість будь-якої події у професійному спорті, регламентація кожного такого процесу (визначення правил у конкретному виді спорту, порядку проведення змагань, укладення контракту з клубом) стає все більш деталізованою. Не буде надмірним сказати, що кожен крос, подоланий стаєром, можна викласти паперами, які створили для нього нормативну основу. Таким чином, спрямування професійного шляху будь-якого спортсмена чітко задають норми його контракту з клубом, установчі документи федерації, до якої він належить, правила та регламенти конкретних турнірів, на яких він виступає, а також інші подібні до цих нормативні акти на всіх рівнях (локальному, національному та міжнародному).
Детальна регламентація спортивних і навколоспортивних процесів породжує декілька нових важливих чинників. Зокрема, значний масив спеціалізованих норм, спрямованих на впорядкування сфери професійного спорту, виділяє відповідні нормативні акти із загального режиму правового регулювання, створює особливості для розуміння, тлумачення та застосування таких актів, а також породжує необхідність підготовки спеціалістів-правників, які б на цьому розумілися.
Окрім того, зростає кількість та значення правових конфліктів у сфері спорту: з комерційних питань, працевлаштування спортсменів, розмежування компетенції спортивних організацій та дисциплінарних санкцій, застосованих до спортсменів і спортивних організацій. Звичайно, якщо наведена вище специфіка охоплює безконфліктні правовідносини, що виникають з норм спортивного права, спори у згаданій галузі також мають істотні особливості (зокрема, щодо реалізації права на судовий захист). До того ж швидкоплинність і сезонність основних спортивних подій та невисока тривалість кар'єри спортсмена зумовлюють необхідність забезпечення якнайшвидшого розгляду спорів.
Загальною тенденцію наразі можна назвати пріоритетне віднесення спорів за спортивним правом до юрисдикції незалежних арбітражів, які створені при спортивних організаціях різних рівнів, функціонують на засадах незалежності, самоврядності та професіоналізму суддів. Основними перевагами звернення до таких органів є поглиблена обізнаність арбітрів у спортивному праві, оперативність розгляду справи та можливість вибору арбітра.
Поширеним явищем у сфері спорту є створення арбітражних комісій ad hoc, які обслуговують конкретні змагання та формуються їх організаторами. Наприклад, починаючи з 1996 р. відповідні комісії на Олімпійських іграх мають розглянути викладені сторонами спору доводи та ухвалити рішення протягом 24 годин. До того ж звернення є безкоштовним.
Постійні квазісудові інституції створені переважною більшістю спортивних організацій як на національному, так і на міжнародному рівнях. Наприклад, в Україні діє Палата з вирішення спорів Федерації футболу України (ПВС ФФУ), Спортивний арбітражний суд Національного олімпійського комітету України (САС НОК), власний арбітраж — Баскетбольний арбітражний трибунал — створений Всесвітньою баскетбольною організацією FIBA.
Для таких інституцій характерним є розгляд справи на підставі внутрішнього регламенту як основного джерела процесуального права та локальних договірних і нормативних актів (контракт спортсмена, статут федерації тощо) як джерела матеріального права. Подекуди сформовані національні арбітражні органи, які виступають як апеляційна інстанція щодо згаданих вище інституцій (наприклад, Апеляційний комітет Федерації футболу України). Рішення окремих арбітражів (наприклад, у Формулі‑1) є остаточними та не підлягають жодному оскарженню.
Недоліком згаданих інституцій є вибіркове охоплення їхньою юрисдикцією окремих видів спорту (наприклад, для футболу національна федерація сформувала арбітраж, а для волейболу — ні), що створює суттєву різницю в доступі до правосуддя для спортсменів у різних галузях. Така вада може бути подолана на підґрунті сучасного російського досвіду: у 2019 р. в Російській Федерації має розпочати свою діяльність постійно діючий арбітраж національного рівня при автономній некомерційній організації «Спортивна арбітражна палата».
Окрім того, цікавим є європейський досвід функціонування Бельгійської (БАКС) та Люксембурзької (ЛАКС) арбітражних комісій зі спорту, які пропонують незалежне платне арбітражне врегулювання в межах розгляду спору в першій інстанції або апеляційного оскарження рішень національного/галузевого арбітражу. Розгляд справ провадиться за внутрішніми регламентами арбітражів. При цьому БАКС закрита для позовів фізичних осіб (спортсменів, тренерів) і розглядає спори тільки між спортивними організаціями, а щодо рішень ЛАКС прямо виключена можливість оскарження в судах загальної юрисдикції.
Звісно, суб'єкти спортивного права жодним чином не позбавляються права на звернення до Європейського суду з прав людини, що тягне за собою ускладнювальні аспекти: наявність суттєвих вимог до заяви, тривалий (іноді багаторічний) розгляд справи, труднощі з виконанням рішень державними органами (що актуально для України).
Як факт передачі спору на розгляд спеціалізованих арбітражів, так і його віднесення до юрисдикції конкретної інституції забезпечується дією арбітражного застереження, передбаченого або договірним (наприклад, контракт з клубом, на підставі якого діє спортсмен), або установчим актом (наприклад, статут спортивної організації). При цьому, відповідно до такого застереження, спортсмен/спортивна організація зазвичай позбавляється права на звернення до суду загальної юрисдикції. Слід зазначити, що такі умови, одночасно зі згаданими перевагами арбітражу, можуть означати значне обмеження права спортсменів на захист їхніх прав та інтересів. Наприклад, у справах про стягнення заробітної плати для звернення до ПВС ФФУ встановлюється загальний дворічний строк позовної давності, хоча до аналогічних позовів, поданих до суду загальної юрисдикції України, позовна давність взагалі не застосовується.
Інструменти захисту спортсмена: третейський суд vs. суд загальної юрисдикції
Зважаючи на різні підходи до домовленостей про однозначне передання потенційного спору до арбітражу в законодавстві, актуальною видається проблематика співвідношення юрисдикцій арбітражів та судів загальної юрисдикції щодо справ, які виникають з lex sportiva. Хоча в Україні юрисдикція судів охоплює всі та будь-які правові спори (ч. 1, 3 ст. 124 Конституції України), а відмова від права на звернення до суду, що передбачається арбітражним застереженням, є нікчемною (наприклад, ч. 3 ст. 3 ЦПК України), на практиці суди загальної юрисдикції України погоджуються з виключною юрисдикцією спортивних арбітражів, встановленою за внутрішніми регламентами спортивних організацій.
Проте непоодинокими є випадки звернення українських футбольних клубів з аналогічними спорами до судів загальної юрисдикції України (вірогідно, з питань, не охоплених арбітражним застереженням). Європейські держави (зокрема, Греція, Італія, Іспанія, Норвегія, Франція) на законодавчому рівні передбачили можливість передачі правових спорів на розгляд спеціалізованих арбітражів. Наприклад, Закони Іспанії про спорт передбачають добровільну відмову від звернення до національних судів для спортивних організацій. Спортивне законодавство Італії встановлює пріоритет розгляду спортивно-правових спорів арбітражами, але в окремих випадках передбачає можливість передачі такої справи до суду загальної юрисдикції для захисту прав і свобод громадян, що не стосуються порушення внутрішніх технічних та подібних регламентів і положень. У Білорусі арбітражний розгляд сприймається як обов'язкова досудова стадія врегулювання, тобто рішення компетентної інституції спортивних організацій може бути оскаржене до суду загальної юрисдикції.
Обов'язковість рішень спортивних арбітражних інституцій забезпечується також Нью-Йоркською конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., проте примусове виконання таких рішень через державні органи залишається проблематичним.
Court of Arbitration for Sport
«Істинним Верховним судом світового спорту» став створений у 1984 р. Міжнародним олімпійським комітетом Спортивний арбітражний суд у Лозанні/Court of Arbitration for Sport/Tribunal Arbitral du Sport (далі — САС, Суд), який з 1994 р. є повністю незалежним і діє на підставі Кодексу міжнародного спортивного арбітражу як найвища квазісудова інстанція, що спеціалізується на вирішенні справ у сфері спорту.
Штаб-квартира САС розміщена в місті Лозанна (Швейцарія). Незважаючи на проведення арбітражних засідань Суду в його постійних філіалах у Сіднеї, Нью-Йорку, Шанхаї, Абу-Дабі, Куала-Лумпур і Каїрі та комісіями ad hoc під час Олімпійських ігор, місцем розгляду справи вважається Лозанна (Швейцарія).
Офіційними мовами САС є англійська та французька, проте сторони можуть домовитися про іншу робочу мову слухань, повідомивши про це Суд і поклавши на себе витрати на переклад. Організаційне, фінансове та кадрове забезпечення САС здійснює незалежний і самоврядний орган, створений МОК на вимогу Федерального суду Швейцарії 1994 р. — Міжнародна рада спортивного арбітражу (далі — Рада Суду).
До юрисдикції Суду можуть бути віднесені спори, які прямо чи опосередковано стосуються спорту. Як і в будь-якому арбітражі, першочергову роль відіграє згода сторін на підвідомчість спору Суду, виражена у змісті арбітражного застереження. Зокрема, у справі №2013/A/3107 Суд дійшов висновку, що навіть незважаючи на закріплення остаточного та неоскаржуваного статусу рішень національного арбітражу в його установчих документах, наявна домовленість сторін про віднесення спору до компетенції САС є достатньою підставою для проведення розгляду.
Компетенція САС
Юрисдикцію САС як останньої інстанції у спортивно-правових спорах визнає переважна більшість національних та міжнародних спортивних федерацій (у тому числі FIFA), за винятком північноамериканських федерацій, які надають перевагу власним арбітражам. Про авторитетність САС у світі спорту свідчить той факт, що часто обов'язковою умовою для участі у спортивних змаганнях є згода спортсмена з формою заявки, що містить типове арбітражне застереження Суду.
Загалом, питання, віднесені до компетенції Суду, умовно можна поділити на комерційні спори (наприклад, щодо спонсорства, інтелектуальної власності, проведення спортивних заходів, трансферів і працевлаштування спортсменів, їх соціального забезпечення, відшкодування шкоди тощо), які САС розглядає переважно як суд першої та єдиної інстанції, та дисциплінарні справи (наприклад, щодо допінгу, корупції, помилок у суддівстві, нечесної поведінки спортсмена, застосування дисциплінарних санкцій тощо), які зазвичай пов'язані з оскарженням рішень національних арбітражних інституцій. При цьому обов'язковою умовою для передачі дисциплінарних справ на розгляд Суду є вичерпання всіх належних національних засобів захисту (проте у 2018 р. САС прийняв до розгляду позов українського футболіста до свого футбольного клубу без дотримання цієї умови, з огляду на порушення, допущені ФФУ у процесі розгляду його скарги).
Щорічно САС розглядає близько 350 справ за lex sportiva, з яких майже 45% стосуються оскарження рішень органів FIFA, а ще 30% — порушення антидопінгових правил.
Базою застосовного матеріального права для Суду зазвичай є акти договірного характеру, укладені між сторонами, установчі акти спортивних організацій, а якщо вони неточно або неповно відображають модель правового регулювання — національне законодавство відповідної держави. Зважаючи на місцезнаходження деякої частини спортивних організацій у Швейцарії, матеріальне право Швейцарії є часто застосовним. Поширюване на спір процесуальне право визначається відповідно до арбітражного застереження, іншої домовленості сторін, а якщо сторони не досягли згоди — за процесуальним правом Швейцарії (розд. 12 Закону про міжнародне приватне право Швейцарії — PILA, якщо хоча б одна зі сторін не має постійного місцезнаходження у Швейцарії). За згодою сторін, спір може бути вирішений на основі принципу ex aequo et bono (на засадах добра і справедливості). При цьому суд не обмежений суворими нормами закону та керується критерієм справедливості.
Звернення та розгляд у САС
На відміну від БАКС, право на звернення до САС мають не лише юридичні особи (федерації, клуби, команди, компетентні державні органи), але й фізичні особи (спортсмени, тренери, спортивні судді, службовці згаданих юридичних осіб). У 2006 р. Суд прийняв до розгляду звернення Всеросійської федерації бадмінтону, реєстрація якої на момент звернення була скасована на підставі чинного судового рішення в РФ, що було предметом оскарження.
Перед початком розгляду заявник сплачує судовий збір у розмірі 1 тис. швейцарських франків (приблизно 1020 доларів США). У комерційних спорах сторони беруть на себе судові витрати, що сплачуються авансом і перерозподіляються на основі ухваленого рішення. Витрати з розгляду дисциплінарних справ бере на себе Суд. За рішенням Президента Ради Суду, спортсмену, який не може собі дозволити оплатити судовий збір і витрати, правова допомога може бути надана безкоштовно.
САС здійснює розгляд справ у межах 4‑х проваджень:
- загальний розгляд — для комерційних спорів, у яких САС виступає судом першої інстанції;
- оскарження (апеляція) — для дисциплінарних справ, де Суд є апеляційною інстанцією щодо національних арбітражів;
- процедура ad hoc — невідкладний розгляд справи протягом 24 годин з моменту звернення спеціальною комісією на час проведення Олімпійських ігор;
- медіація — врегулювання конфлікту та примирення сторін з посередництвом арбітрів САС, яка наразі не набула значного поширення.
Окрім того, Суд надає суб'єктам спортивного права послуги з формування консультативного висновку (advisory opinion) щодо правозастосовчих питань, які мають ознайомчий та рекомендаційний характер.
Розгляд справи здійснює колегія з 3‑х арбітрів, по одному з яких обирають сторони, а третього (головуючого) обирають ці двоє арбітрів. У разі недосягнення арбітрами згоди призначити головуючого може голова відповідної палати Суду.
За загальним правилом, слухання мають тривати не більше ніж одне засідання, за яке Суд заслуховує доводи сторін та покази свідків. Якщо колегія вважає, що отримала всю необхідну інформацію для вирішення спору, за погодженням зі сторонами вона приймає рішення не проводити подальші засідання. Зазвичай період розгляду справи не перевищує 5 місяців.
Розгляд справ є конфіденційним, рішення підлягають публікації на сайті Суду, якщо проти цього не заперечують учасники процесу. Як показує практика САС, раніше ухвалені висновки становлять для Суду прецедент.
Оскарження рішень САС
Рішення САС є остаточними та підлягають оскарженню до Федерального суду Швейцарії виключно з вичерпного вузького кола питань, окреслених швейцарським законодавством. Як правило, це питання процесуального характеру (не заслухані доводи сторін, сторони не повідомлені про розгляд, порушений порядок призначення арбітрів тощо), а також щодо недотримання принципів права. Наприклад, у 2010 р. Федеральний суд Швейцарії скасував рішення Суду у спорі між футбольними клубами «Атлетіко Мадрид» (Іспанія) і «Бенфіка» (Португалія) через порушення принципу res iudicata: тотожний спір був раніше розглянутий і вирішений Комерційним судом кантону Цюрих 2004 р.
Обов'язковість рішень Суду до виконання передбачається Нью-Йоркською конвенцією, яка згадувалася раніше. Примусове виконання може бути забезпечене Федеральним судом Швейцарії за заявою сторони. Однак, зважаючи на авторитет CAC, така процедура на практиці є вкрай рідкісною. Водночас у справах, в яких простежуються політичні мотиви, виникають неоднозначні ситуації (наприклад, МОК відмовився допустити російських атлетів на Олімпіаду 2018 р., мотивувавши свої дії неоприлюдненням мотиваційної частини відповідного рішення САС).
Україна не залишається осторонь формування практики Суду. Важливим для вітчизняного футболу став висновок САС, висловлений у лютому 2018 р. ФК «Динамо» (Київ) відмовили у задоволенні апеляції щодо оскарження дій ФФУ із зарахування клубу технічної поразки через нез'явлення на матч, призначений до проведення у місті Маріуполі (Донецька обл.). При цьому в «Динамо» свою відмову приїхати на гру мотивували загрозою для життя та здоров'я спортсменів через наближення місця проведення матчу до зони військового конфлікту на Сході України.
Висновки
- Спортивне право є перспективною галуззю, що стрімко розвивається через комерціалізацію та популяризацію професійного спорту.
- Захист прав суб'єктів спортивного права переважно здійснюють спеціалізовані арбітражні інституції при спортивних організаціях. Основними перевагами такого способу захисту є кваліфікованість арбітрів та оперативність розгляду. Однак існує проблематичне поле в частині співвідношення компетенції арбітражу та судів загальної юрисдикції.
- Найвищою інстанцією у спортивно-правових спорах виступає Спортивний арбітражний суд у Лозанні (Швейцарія). САС діє на засадах спеціалізованого арбітражу як суд першої інстанції для комерційних спорів, а також як апеляційна інстанція щодо дисциплінарних справ.