Перейшовши свого часу на ринкову модель розвитку економіки, Україна не забезпечила можливості переходу на таку ж модель розвитку для вітчизняного спорту. Відповідні трансформації спершу мали бути реалізовані у професійному спорті, який є комерційним напрямком спорту. З часом професійний спорт мав стати локомотивом для розвитку усієї системи спорту в Україні.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Абстрактні визначення
Отже, наразі нормативно-правове забезпечення професійного спорту залишається на дуже низькому рівні. При цьому правовий статус спортивного клубу як первинної ланки організаційної системи професійного спорту та спорту загалом фактично не визначений. Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 24.12.1993 р. лише називає спортивний клуб одним з учасників відносин у сфері спорту. Легальне визначення спортивного клубу є вкрай абстрактним і не дає можливості чітко визначити його правове становище.
Зокрема, відповідно до ст. 9 зазначеного вище закону, спортивні клуби є закладами фізичної культури та спорту, які забезпечують розвиток визначених напрямків фізичної культури та спорту, видів спорту, здійснюють фізкультурно-оздоровчу та/або спортивну діяльність, надають фізкультурно-спортивні послуги.
Як бачимо, законодавець називає спортивний клуб закладом. Видається, що використання такої дефініції не відповідає термінології Цивільного кодексу України та максимально звужує поняття спортивного клубу. Адже заклад (точніше, установа) — це лише одна з цілої низки організаційно‑правових форм, яку може обрати спортивний клуб. Варто зазначити, що чинний ЦК України взагалі не містить терміну «заклад».
Натомість господарське законодавство використовує такий термін. Зокрема, чинний класифікатор організаційно‑правових форм господарювання передбачає, що організація (установа, заклад) — це організаційна структура, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Аналіз зазначеного визначення не надто прояснює ситуацію, адже залишається незрозумілим, чим саме заклад відрізняється від установи.
Ще більший подив викликає встановлення законодавцем такої організаційно‑правової форми господарювання як організація. До того ж до цієї організаційно‑правової форми, вочевидь, віднесено лише установи й заклади. Принаймні можемо зробити висновок, що заклад та установа в розумінні КОПФГ є синонімічними поняттями. В такому випадку Закон України «Про фізичну культуру і спорт» звужує поняття спортивного клубу до поняття установи, що є помилковим. Видається, що набагато доцільніше конструювати поняття спортивного клубу на основі поняття юридичної особи, що міститься в ЦК України. Відповідно, спортивним клубом доцільно називати організацію, створену та зареєстровану в установленому законом порядку для здійснення певної діяльності й досягнення певних цілей.
Запорукою розвитку спорту в розвинених іноземних країнах є належні умови здійснення спортивними клубами економічної діяльності. Зокрема, забезпечена державою можливість об'єднання спортивних клубів у професійні спортивні ліги дозволяє оптимізувати комерційну діяльність кожного клубу та спортивної ліги загалом. Як наслідок, це призводить до появи вільних коштів, які спрямовуються на розвиток усієї системи спорту.
Федерації vs професійні спортивні ліги
В нашій країні чільне місце в системі спорту посідають федерації з певних видів спорту. Хоча вони є громадськими організаціями, саме вони реалізовують державну політику у сфері спорту, відповідно до окремих договорів з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері фізичної культури та спорту.
Відзначимо, що в деяких іноземних країнах немає ні федерацій з видів спорту, ні окремого органу влади, що забезпечує формування державної політики у сфері фізичної культури та спорту. Звичайно, насамперед, йдеться про США. В цій країні домінує професійний спорт, а всі функції із забезпечення функціонування та розвитку певного виду спорту здійснюють професійні ліги. Передусім, це стосується командних видів спорту. Однак в різних країнах світу все частіше з'являються та стрімко набувають популярності професійні ліги з індивідуальних видів спорту. Для прикладу можна навести Лігу професійної боротьби (Pro Wrestling League), створену в Індії у 2015 р., яка за кілька років свого існування вже набула неабиякої популярності.
Професійні спортивні ліги за кордоном створюються у формі комерційних організацій. Головною метою спортивних ліг є отримання прибутку. Зокрема, у 2017 р. Національна баскетбольна асоціація (США) «заробила» 7,37 млрд доларів. Середня річна зарплата гравця НБА в сезоні 2017/18 років склала 7,15 млн доларів. Саме професійні спортивні ліги організовують спортивний процес у відповідному виді спорту: розробляють правила змагань, встановлюють вимоги до професійних клубів, регулюють відносини, пов'язані з переходом спортсменів з одного спортивного клубу до іншого, а також відносини спортсмена зі спортивним клубом, регламентують діяльність спортивних агентів тощо.
Щодо професійних спортивних ліг, то вони також починають з'являтися в нашій країні. При цьому необхідно зазначити, що вітчизняні спортивні ліги мають інший правовий статус, ніж іноземні спортивні ліги. По‑перше, вітчизняні ліги створюються у формі громадських організацій. Відповідно, зникає ключова ознака, яка відрізняє професійний спорт від інших видів спортивної діяльності, а саме комерційний характер діяльності у сфері спорту. Адже головною метою створення спортивної ліги є отримання економічної вигоди від організації спортивного видовища. Натомість вітчизняні ліги як громадські організації фактично дублюють функції відповідних федерацій з видів спорту. По‑друге, правовий статус вітчизняних спортивних ліг не врегульований на нормативно-правовому рівні. До того ж вітчизняний закон «Про фізичну культуру і спорт» взагалі не називає професійні спортивні ліги серед суб'єктів спортивної діяльності. Однак позитивний іноземний досвід свідчить про те, що саме професійні спортивні ліги як комерційні організації, що включають до своєї структури професійні спортивні клуби, здатні найбільш ефективно регулювати відносини між собою та загалом впливати на розвиток відповідних видів спорту.
Інші спортивні організації
Окрім спортивних клубів, спортивних федерацій та спортивних ліг учасниками відносин у сфері спорту є ціла низка інших спортивних організацій. Кожна з цих організацій представляє один із сегментів вітчизняної системи спорту, а саме приватний, громадський або державний (комунальний). Більшість приватних спортивних організацій є комерційними юридичними особами. Громадські та державні спортивні організації зазвичай є некомерційними спортивними організаціями. При цьому, як було зазначено в попередніх підрозділах, чинне законодавство не забороняє громадським організаціям брати участь у заходах, що відбуваються у професійному спорті. Проте участь некомерційних юридичних осіб у спортивному бізнесі суперечить меті створення таких юридичних осіб (задоволення громадських інтересів) та ставить інших учасників професійного спорту (переважно підприємницькі товариства) у нерівне становище. Адже формальні вимоги до громадських об'єднань значно нижчі, а система оподаткування таких організацій простіша. Видається, було б доцільно обмежити участь громадських об'єднань у професійному спорті. Звісно, таких обмежень не має бути в аматорському спорті.
Отже, правовий статус комерційних і некомерційних спортивних організацій суттєво відрізняється. Комерційні спортивні організації створюються переважно в організаційно‑правовій формі підприємницьких товариств. Насамперед, йдеться про юридичних осіб-учасників відносин у сфері професійного спорту. Зокрема, 10 з 12 футбольних клубів української Прем'єр‑ліги створені у формі господарських товариств. При цьому, як зазначалося у прикладі з ГК «МФК «Металург», до комерційних юридичних осіб-суб'єктів відносин у сфері професійного спорту закон наразі не забороняє відносити комунальні та державні підприємства, які є суб'єктами публічного права. Окрім того, до видів підприємницьких товариств ЦК України відносить виробничі кооперативи. Звичайно, що така організаційно‑правова форма не характерна для спортивних організацій, проте Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань містить інформацію про такі юридичні особи (наприклад, виробничий кооператив «ФІС» (фізкультура і спорт) з фізкультурно-оздоровчої роботи (Кооператив «ФІС», ЄДРПОУ 02018642).
Варто зазначити, що Закон України «Про фізичну культуру і спорт» до учасників відносин у сфері спорту відносить також різноманітні фізкультурно-оздоровчі заклади (центри, комплекси, клуби, студії тощо). Такі заклади можуть бути організовані у формі підприємницьких товариств або в інших формах, передбачених чинним законодавством (наприклад, у формі підприємств). Діяльність таких організацій полягає у наданні різноманітних фізкультурно-спортивних послуг широкому колу фізичних та юридичних осіб.
Некомерційні юридичні особи можуть бути створені у формі непідприємницьких товариств (як правило, громадських об'єднань) та установ (державних, комунальних і приватних). ЦК України не забороняє непідприємницьким товариствам та установам здійснювати комерційну діяльність, проте передбачає, що така діяльність має здійснюватися поряд з іншою, основною їхньою діяльністю, якщо інше не встановлено законом, а також якщо така діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Як приклад, знову можемо звернутися до ЦСК ЗС України, головною метою якого є забезпечення розвитку фізичної культури та спорту серед військовослужбовців. Комерційна діяльність для такої установи є допоміжною, другорядною.
Окрім організаційно‑правової форми, серед відмінностей між комерційними та некомерційними юридичними особами варто назвати джерела формування майна. Зокрема, якщо для комерційних юридичних осіб головним джерелом формування майна є комерційна діяльність, то для некомерційних юридичних осіб таким джерелом виступають внески засновників (учасників, членів). Слід зазначити, що Закон України «Про фізичну культуру і спорт» прямо називає цілу низку установ та громадських організацій, які виконують соціально важливі функції. До них належать дитячо-юнацькі школи, спеціалізовані навчальні заклади спортивного профілю, школи вищої спортивної майстерності, центри олімпійської підготовки тощо.
Таким чином, вся організаційна структура спорту в Україні складається з комерційних і некомерційних юридичних осіб, які представляють приватний, громадський або державний (комунальний) сегмент системи фізичної культури та спорту. Головною метою створення і функціонування переважної більшості комерційних спортивних організацій є отримання прибутку від участі у спортивних видовищних заходах або надання фізкультурно-спортивних послуг. Натомість більшість некомерційних спортивних організацій існують для задоволення соціальних інтересів широкого кола осіб. Пріоритетною організаційно‑правовою формою комерційних спортивних організацій є господарські товариства, а некомерційних організацій — громадські об'єднання та установи. Джерелом формування майна комерційних юридичних осіб є комерційна діяльність, а некомерційних юридичних осіб — внески засновників (членів).
Отже, характерною рисою системи вітчизняного спорту є поєднання двох організаційних моделей: ринкової («західної») та неринкової («радянської»). Йдеться про те, що головним рушієм розвитку спорту в західних країнах є приватний інтерес (спортивний ринок), а основним пріоритетом радянського спорту був публічний інтерес (масовий спорт). Відповідно, головним організаційним елементом «західної» системи спорту (більшою мірою — американської, меншою мірою — європейської) є приватний спортивний клуб та об'єднання спортивних клубів (професійні спортивні ліги). Головними акторами у вітчизняному спорті залишаються державні та громадські (фактично квазідержавні) організації. Насамперед, мова йде про спортивні федерації та спортивні товариства. При цьому масовий спорт, а також інші напрямки спорту наразі перебувають у стані занепаду.
На жаль, в Україні досі відсутня чітка державна політика у сфері спорту, яка передбачала б програму реформування вітчизняного спорту, враховуючи сучасні світові тенденції. Наслідком такого підходу до сфери спорту є поступове зниження результатів українських спортсменів та занепад спортивної інфраструктури. Фактично, в нашій країні досі існує квазірадянська система спорту, в якій держава посідає чільне місце. Проте в сучасних умовах Україна неспроможна виконувати взяту на себе роль, а створювати належні умови для кардинальної зміни підходів до всієї системи спорту з позиції комерціалізації та професіоналізації вона не бажає.
При цьому варто наголосити, що в умовах важкої економічної ситуації, в якій наша країна перебуває перманентно, а також хронічного недофінансування спорту вкрай важливим є формування такої організаційної системи спорту, передове місце в якій посідав би професійний спорт. Саме професійний спорт як різновид економічної діяльності здатний акумулювати кошти, необхідні для розбудови не тільки професійного спорту, але й загалом усієї системи вітчизняного спорту. Першим кроком у цьому напрямку має стати вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері спорту (зокрема, доповнення Закону «Про фізичну культуру і спорт» розділом, що містив би норми, присвячені професійному спорту, або прийняття окремого закону про професійний спорт).