Перш ніж перейти до розгляду деяких цікавих справ Спортивного арбітражного суду (англ. Court of Arbitration for Sport (далі — САЅ)), необхідно довідково та стисло нагадати читачу, що являє собою цей суд, а також що спричинило його виникнення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У 1984 р. президент Міжнародного олімпійського комітету (далі — МОК) Хуан Антоніо Самаранч запропонував створити судовий орган для вирішення спорів, що виникають під час Олімпіади, тому на першому етапі CAS створили як частину МОК. Пізніше, у 1992 р., одне з рішень CAS було оскаржене у Федеральному суді Швейцарії на підставі зацікавленості CAS як підрозділу МОК. Швейцарський суд постановив, що CAS є арбітражним судом, але звернув увагу на численні зв'язки між CAS і МОК.
Як відповідь, у CAS відбулися реформи, щоб зробити його більш незалежним від МОК організаційно та фінансово. Найбільшою зміною було створення «Міжнародної арбітражної спортивної ради» (далі — ICAS) для вирішення питань замість МОК щодо управління та фінансування CAS.
Сьогодні САЅ — це міжнародна судова організація, яка працює для вирішення суперечок у галузі спорту. Головний офіс розташований у місті Лозанна (Швейцарія), однак судовий розгляд відбувається також у Сіднеї та Нью-Йорку. Окрім того, на час проведення Олімпіади тимчасові суди функціонують за місцем її проведення.
Як правило, спір може бути переданий в CAS лише за наявності арбітражної угоди між сторонами, яка визначає право на звернення до CAS. Однак, відповідно до правила 61 Олімпійської хартії, всі спори у зв'язку з Олімпійськими іграми можуть розглядатися тільки в CAS, всі міжнародні федерації олімпійських видів спорту визнають юрисдикцію CAS (принаймні у певних питаннях).
Завдяки дотриманню Всесвітнього антидопінгового кодексу 2009 р. всі підписанти, включаючи всі міжнародні олімпійські федерації та національні олімпійські комітети, визнали юрисдикцію CAS у справах про порушення антидопінгових правил. Починаючи з 2016 р. антидопінговий підрозділ CAS розглядає випадки допінгу на Олімпійських іграх замість дисциплінарної комісії МОК. Ці рішення можуть бути оскаржені до спеціального суду CAS у місті-господареві Олімпійських ігор або до постійного спортивного арбітражного суду (якщо спеціальний суд більше не працює). Під час дії першого антидопінгового підрозділу було розглянуто 8 справ, з яких 7 були випадками допінгу в межах його юрисдикції.
Завдяки тому, що CAS є швейцарською арбітражною організацією, його рішення можуть бути оскаржені до Федерального суду Швейцарії. Оскарження арбітражних рішень, як правило, не є успішним. Прийняття рішень щодо оскарження зазвичай ґрунтується на тому, чи були виконані процедурні вимоги, а також чи не суперечить рішення державній політиці Швейцарії. Станом на березень 2012 р. було 7 випадків скасування рішень CAS через звернення до Федерального суду, з яких 6 було вирішено за процедурними питаннями та лише один раз рішення було скасоване по суті справи (у випадку з бразильським футболістом Матузалемом).
Свого часу Федеральний суд Німеччини ухвалив рішення проти німецької ковзанярки Клаудії Пехштайн, визначивши відсутність юрисдикції для перегляду справи. Федеральний суд Швейцарії постановив, що CAS відповідає вимогам арбітражного суду відповідно до німецького законодавства, а також що незалежність CAS від сторін забезпечується методом вибору арбітрів і можливістю оскарження до Федерального суду Швейцарії.
До цікавих та відомих справ, які розглядав СAS, можна віднести звернення Ірландської футбольної асоціації (Північна Ірландія) у 2010 р., після того як ФІФА не перешкодила Футбольній асоціації Ірландії (FAI, Республіка Ірландія) приймати народжених у Північній Ірландії гравців, які не мали родинних зв'язків з Республікою. CAS винесла рішення на користь FAI та ФІФА, підтвердивши, що вони діяли за правилами.
Також цікавою та незавершеною наразі є справа, що виникла у липні 2015 р., за результатами розгляду якої CAS видала тимчасове арбітражне рішення, що призупиняло положення, які використовувала міжнародна асоціація легкої атлетики для визначення, чи можуть спортсмени з гіперандрогенністю змагатися у професійній жіночій атлетиці у справі, пов'язаній з проблемою перевірки статі у спорті. Згідно з положеннями, спортсменам з рівнем тестостерону понад 10 нмоль/л не дозволяли змагатися у жіночих категоріях. Ці положення оскаржувала індійська спринтерка Дуті Чанд.
Палата CAS наказала міжнародній асоціації легкої атлетики подати наукові докази щодо зв'язку між спортивними показниками та підвищеним рівнем тестостерону протягом 2‑х років після видачі тимчасового рішення. Цей термін був продовжений CAS на 2 місяці після угоди між сторонами. У січні 2018 р. CAS призупинила справу на 6 місяців, вимагаючи від асоціації уточнити, чи має вона намір замінити спірні норми новими правилами, які не вплинуть на справу Дуті Чанд. На сьогодні правила залишаються призупиненими.
У 2006 р. суд постановив, що Футбольна асоціація Гібралтару має вагомі підстави для подання заяви про приєднання до УЄФА, змушуючи організацію надати йому тимчасове членство. Проте на наступному Конгресі УЄФА Гібралтар був відкинутий голосуванням через лобіювання з боку Іспанії, незважаючи на рішення CAS. У 2013 р. Гібралтар став членом УЄФА. У травні 2016 р. CAS частково підтримав оскарження Гібралтаром рішення ФІФА про відмову в членстві. Суд не надав членства, але постановив, що ФІФА повинна надати повне членство якомога швидше. Гібралтар отримав членство на з'їзді ФІФА, який відбувся в тому ж місяці.
Однак наразі одними з найбільш актуальних у світі спорту є справи, пов'язані з допінгом. Зокрема, у березні 2011 р. CAS прийняла перше рішення, спираючись на біологічний паспорт спортсмена. Були дискваліфіковані двоє італійських велосипедистів на основі зіставлення їхніх профілів крові за 2 роки. Перед цим була вирішена справа Клаудії Пехштайн на подібних підставах. Відмінність цих двох справ полягає в тому, що у випадку Пехштейн зразки крові брали представники національної федерації спорту, а не офіційні представники CAS чи МОК.
Спеціальний суд для Олімпіади 2016 р. зареєстрував 18 справ до 3 серпня, перевершивши рекорд за 2 дні до церемонії відкриття. Згідно з відповідним звітом, 11 випадків були пов'язані з російськими спортсменами у справі про допінг, що фінансується державою. До кінця Олімпійських ігор загальна кількість випадків склала 28, з яких 16 були пов'язані з російськими спортсменами.
Після проведення зимової Олімпіади у Ванкувері у 2010 р., де російська збірна зазнала небаченого провалу як зимова велика спортивна країна та посіла 10 загальнокомандне місце, вже на наступній Олімпіаді в Сочі (усього через 4 роки) досягла неочікуваного успіху, зайнявши 1 місце. Як виявилося пізніше, така трансформація має логічне пояснення. Хронологія цієї безпрецедентної справи розвивалася в такому порядку.
У грудні 2014 р. на німецькому телеканалі ARD вийшов фільм про допінг у російському спорті. Головні герої картини — спортсменки Юлія Степанова та Лілія Шобухова розповіли про підміну допінг-проб у російській легкій атлетиці, а також про отримання хабарів співробітниками Всеросійської федерації легкої атлетики (ВФЛА). Після цього Всесвітнє антидопінгове агентство (WADA) створило незалежну комісію під керівництвом Діка Паунда, щоб перевірити твердження легкоатлеток.
Вже у листопаді 2015 р. незалежна комісія WADA опублікувала перші результати розслідування, звинувативши главу російського антидопінгового центру Григорія Родченкова в умисному знищенні понад 1,4 тис. допінг-проб російських спортсменів. У звіті WADA стверджувалося, що Російське антидопінгове агентство (РУСАДА) заздалегідь попереджало спортсменів про допінг-тести та приховувало непроходження таких перевірок. Після оприлюднення всіх відомостей у московській лабораторії РУСАДА призупинили акредитацію.
У травні 2016 р. в інтерв'ю «The New York Times» Григорій Родченков, який 27.01.2016 р. зі своїм помічником втік до США, заявив, що в Росії існує державна допінгова програма. У тій же розмові екс-глава російського антидопінгового центру зізнався, що особисто підмінив близько 100 проб сечі під час Олімпійських ігор 2014 р.
Також слід зауважити, що в лютому 2016 р. за загадкових обставин пішли з життя два високопосадових чиновники РУСАДА — колишній виконавчий директор організації Нікіта Камаєв (помер 14.02.2016 р. від інфаркту) та голова виконавчої ради В'ячеслав Синьов (03.02.2016 р. також від інфаркту).
Далі у липні 2016 р. запрошений експерт WADA — канадський професор права Річард Макларен — опублікував звіт про незаконне застосування медпрепаратів російськими спортсменами на Олімпіаді 2014 р. У цьому документі описується створена в РФ система підтримки допінгу на державному рівні. Доповідь Макларена призвела до усунення російських важкоатлетів від участі в літній Олімпіаді 2016 р., а Міжнародний паралімпійський комітет заборонив виступати на спортивних змаганнях російським паралімпійцям.
Одразу після цього Олімпійський комітет створив дві власні комісії для перевірки фактів, які увійшли в доповідь Макларена. Перша група під керівництвом Дениса Освальда розслідувала інформацію про підміну допінг-проб російських спортсменів на Сочинській олімпіаді. Друга команда фахівців на чолі з Самуелем Шмідом перевіряла твердження про те, що в Росії на державному рівні існує схема приховування допінгових порушень.
У грудні 2016 р. Макларен представив громадськості другу частину доповіді, де стверджував про маніпуляції з допінг-пробами більше ніж 1000 російських спортсменів. Автори документа запевняли, що система підміни проб почала створюватися в Росії ще 5 років тому після невдачі на Олімпійських іграх 2010 р. у Ванкувері.
Згідно з доповіддю, яку Річард Макларен репрезентував у Торонто, Міністерство спорту Росії за сприяння ФСБ «керувало, контролювало і спостерігало» за організованим державою процесом вживання допінгу російськими спортсменами на Олімпіаді в Сочі 2014 р.
У листопаді 2017 р. комісія Освальда оприлюднила результати розслідування, в якому 43 російських спортсменів визнаються винними у вживанні допінгу. Їхні результати на іграх у Сочі були анульовані, атлети довічно усунені від участі в Олімпійських іграх у будь-якій ролі. Таким чином, Росія втратила 13 із 33 нагород, виграних на Олімпійських іграх 2014 р.
Через місяць МОК усунув всю збірну Росії від участі в зимових Олімпійських іграх 2018 р. у південнокорейському Пхьончхані. Покарання понесли також російські чиновники: ексміністра спорту Віталія Мутко та його колишнього заступника Юрія Нагорних довічно позбавили можливості відвідувати Олімпіади. Олімпійський комітет Росії та його президента Олександра Жукова виключили з МОК. У Пхьончхан дозволили поїхати тільки «чистим» атлетам з РФ, але в нейтральному статусі (без прапора, гімну та інших символів своєї країни).
Однак після розгляду цієї резонансної справи CAS з 40 розглянутих заяв 28 були задоволені. КАС зняв заборону на участь в Олімпійських іграх у справах, де не було виявлено достатніх доказів провини спортсменів, та повністю їх виправдав. Ще 11 осіб реабілітовані частково (їм довелося пропустити Олімпіаду в Кореї, але на наступну вони вже зможуть поїхати). «Зібрані докази були визнані достатніми для встановлення порушення антидопінгових правил. Рішення МОК щодо них підтверджуються за одним винятком: замість довічної заборони на участь в Олімпіадах спортсмени оголошуються відстороненими від зимових Олімпійських ігор у Пхьончхані у 2018 р.», — зазначено у повідомленні.
Варто зауважити, що створена медійна паралельна реальність, в якій Росія бореться з несправедливістю в усьому світі, безперечно, допоможе відвернути увагу росіян від допінгової поразки. Однак ця справа увійде в історію кейсів CAS про те, що буває, коли політика втручається у спорт, та чим закінчуються спроби окремих держав подолати національні комплекси меншовартості, замінивши штучним великодержавним «ура-патріотизмом».