У ст. 33 Конституції України передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідно до ч. 2 ст. 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадянами України» оформлення проїзного документа дитини здійснюється на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон.
Відповідно до п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995 р., виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:
· за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;
· без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків:
- якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску;
- якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном;
- у разі пред’явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій:
- свідоцтва про смерть другого з батьків;
- рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків;
- рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім;
- рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним;
- рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків;
- довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька, відповідно до ч. 1 ст. 135 Сімейного кодексу України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері).
П. 5 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995 р., виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі осіб, які уповноважені обома батьками, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою обох батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування в цій державі.
Актуальні питання. Аналіз судової практики
У багатьох випадках батьки дитини, які проживають окремо, не можуть знайти між собою спільної мови, в результаті чого один з батьків, який проживає окремо від дитини, принципово не надає дитині дозвіл на виїзд за межі України з метою відпочинку, лікування, оздоровлення тощо, або його місце проживання (перебування) невідоме, і в такому разі дозвіл отримати взагалі неможливо. Такі стосунки між батьками порушують права та інтереси саме дитини, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє їх від обов’язків щодо дитини.
У ч. 2 ст. 150 СК України передбачено, що батьки зобов’язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно зі ст. 155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов’язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Відповідно до ст. 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні та має права на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Згідно з ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
У ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» зазначено, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право та зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини й громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Отже, той з батьків, з ким проживає дитина, змушений звертатися за правовою допомогою щодо виїзду дитини за межі України без дозволу другого з батьків. Найпоширенішим способом захисту таких прав є звернення до суду з позовом про надання дитині дозволу виїзду за межі України без згоди та супроводу того з батьків, хто проживає окремо від дитини, а також про оформлення проїзних документів на дитину для виїзду за межі України без згоди другого з батьків, оскільки такі документи, відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадянами України», оформлюються за клопотанням обох батьків. У цьому випадку позивачі хочуть вирішити спірне питання один раз і назавжди. Вони звертаються до суду з вимогами про надання дитині дозволу виїзду за межі України без згоди та супроводу того з батьків, хто проживає окремо від дитини, та оформлення проїзних документів (до досягнення дитиною 16-річного віку).
Судова практика щодо цієї категорії спорів є неоднозначною. В реєстрі судових рішень є багато заочних рішень про задоволення вимог про надання дитині дозволу виїзду за межі України та оформлення проїзних документів до досягнення дитиною 16-річного віку. Але в майбутньому, якщо їх було оскаржено, суди вищих інстанцій скасовують ці заочні рішення виходячи з:
- принципу, закріпленого у ст. 157 Сімейного кодексу України, про те, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно;
- вимог п. 5 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995 р., якими передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою обох батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування в цій державі;
- рекомендацій, встановлених в п. 4 Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами цивільних справ із застосуванням Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 р. (Гаазька Конвенція)» від 17.10.2014 р., в якому зазначено, що відповідно до цілей Гаазької Конвенції, її суть полягає в тому, що один із батьків (або будь-яка інша особа, якій належать права піклування про дитину) не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини або переміщення дитини на необмежений час в інше місце (зокрема, вивозити її в іншу державу або не повертати дитину до держави її постійного проживання).
В моїй практиці суд надавав дитині тимчасові багаторазові дозволи виїзду за межі України та оформлення проїзних документів до досягнення дитиною 16-річного віку без згоди другого з батьків, встановивши наступні обставини, підтверджені належними та допустимими доказами: батько дитини більше 5-ти років не підтримував будь-яких зв’язків з дитиною; місце проживання або місце перебування батька дитини встановити не вдалося. У цьому випадку таку позицію суду вважаю правильною, оскільки суд поставив на перше місце інтереси дитини, а не принцип рівності прав батьків щодо виховання дитини.
Отже, аналізуючи судову практику, зміст позовних вимог повинен формуватися, залежно від стосунків між батьками та дитиною. Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини, підтримує зв’язок з дитиною, бере участь у її вихованні, але з будь-яких причин не надає згоди дитині на виїзд за межі України, до суду потрібно звертатися з вимогою про надання дитині разового дозволу на виїзд за межі України із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування в цій державі. Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини, тривалий час не підтримує будь-яких зв’язків з дитиною та місце проживання чи перебування його невідоме, суди, здебільшого, задовольняють вимоги про надання дитині дозволу виїзду за межі України без згоди та супроводу того з батьків, хто проживає окремо від дитини, а також про оформлення проїзних документів на дитину для виїзду за межі України без згоди другого з батьків, до досягнення дитиною 16-річного віку.
В деяких випадках питання виїзду дитини за межі України та оформлення проїзних документів, той з батьків, з ким проживає дитина, намагаються вирішити шляхом зверненням до суду з позовом про позбавлення батьківських прав другого з батьків. Цей спосіб захисту прав дитини є дуже складним та довготривалим, за специфікою розгляду таких справ, оскільки відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України №3 від 30.03.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав»:
- позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов’язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей (п. 15 Постанови);
- ухилення батьків від виконання своїх обов’язків відбувається, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, а саме: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток, як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками (п. 16 Постанови).
Проблемні питання
Часто зустрічаються випадки, коли дитина потребує термінового лікування за кордоном, а можливості отримати згоди другого з батьків, який проживає окремо, немає з різних причин (наприклад, місце проживання або місце перебування невідоме). У такому випадку один з батьків може отримувати рішення суду про надання дитині дозволу виїзду за межі України, яке набрало б чинності до 6-ти місяців, а то й більше. Це пов’язано з особливостями процесуального характеру:
- з направленням запитів до відповідних органів для встановлення місця проживання або перебування відповідача, визначення підсудності та відкриття провадження у справі відповідно до ст. 122 ЦПК України;
- з належним повідомленням про розгляд справи;
- з відкладенням розгляду справи у зв’язку з неявкою відповідача відповідно до ст. 169 ЦПК України;
- з набранням рішенням суду законної сили відповідно до ст. 223, 233, 294 ЦПК України.
Вважаю, що це питання потрібно врегулювати на законодавчому рівні в іншій спосіб, оскільки в критичних ситуаціях, щоб врятувати життя дитини, звертатися до суду за дозволом виїзду за межі України буде запізно.
Позови про надання дитині дозволу виїзду за межі України без згоди та супроводу того з батьків, хто проживає окремо від дитини, а також про оформлення проїзних документів на дитину для виїзду за межі України без згоди другого з батьків, відповідно до ст. 109 ЦПК України, подаються за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання відповідача або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем його перебування. У випадку, коли місце реєстрації проживання або перебування відповідача не відоме, позов подається за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування або постійного його заняття (роботи), згідно з ч. 9 ст. 110 ЦПК України. Це завдає багато незручностей позивачам, якщо другий з батьків проживає в іншому регіоні України.
Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини, підтримує зв’язок з дитиною, але з будь-яких причин не надає згоди дитині на виїзд за межі України, для отримання разового дозволу в судовому порядку, через зазначені вище процесуальні особливості розгляду справи, у більшості випадків не можливо заздалегідь спланувати виїзд дитини за межі України для відпочинку, розвитку тощо, оскільки потрібно вказувати державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування в цій державі.
Найскладнішими та найчастішими на сьогодні питанням є отримання дозволу дитині на виїзд за межі України, коли другий з батьків залишився проживати на окупованій території Автономної Республіки Крим, окремих районів Донецької та Луганської областей. Така складність полягає в тому, що з другим з батьків, який проживає окремо від дитини, взагалі не можливо встановити зв’язок для отримання нотаріально посвідченої згоди в загальному порядку. Якщо дозвіл отримувати в судовому порядку, то складність пов’язана з особливостями процесуального характеру, наведеними вище, та додатково встановленими ст. 12 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
Отже, вирішення питання виїзду дитини за межі України без дозволу другого з батьків є дуже проблематичним та порушує права й інтереси дитини на фізичний, духовний, моральний розвиток, пов’язаний з виїздом за кордон. Вважаю, що задля належного забезпечення цих прав дитини батьки повинні знаходити між собою спільну мову, підтримувати зв’язок, а не вирішувати питання виїзду дитини за кордон в судовому порядку.