Загалом, 2017 р. у сфері сімейного права видався напрочуд насиченим та прогресивним. Це і дві хвилі реформи аліментів, і революційне для усталеної роками практики вітчизняних судів рішення ЄСПЛ у справі «М.С. проти України», і радикальні зміни в процесуальному порядку розгляду справ, і правові позиції Верховного Суду України (далі – ВСУ).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Хоча в новій редакції Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) відсутня норма про обов’язковість врахування судами правової позиції ВСУ щодо застосування норм права, однак аналогічним положенням було доповнено ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Таким чином, прецедентне значення правових позицій ВСУ зберігається.
Усього за 2017 р. ВСУ було прийнято майже 30 постанов у справах, присвячених сімейним правовідносинам. Деякі висновки вже є звичними для судової практики, а частина – нові та подекуди несподівані. Які саме «цеглинки» були закладені ВСУ в судову практику у 2017 р. та які дороговкази забираємо з собою в рік новий?
Унікальність новобудови як об'єкта спільної сумісної власності
Заслуговує на увагу постанова ВСУ від 15.11.2017 р. у справі №6-2921цс16. Предметом спору був житловий будинок, зведений під час перебування у шлюбі чоловіка і жінки та готовий до проживання. Через кілька років подружжя розлучилося, чоловік одружився вдруге. У другому шлюбі були завершені оздоблювальні роботи та отримано свідоцтво про право власності на житловий будинок.
У правовій позиції за цією справою ВСУ звертає увагу на те, що правова природа набуття права власності на новобудову відрізняється від набуття права власності на інше майно, оскільки новобудова може бути зведена за кошти інших осіб, у тому числі колишнього подружжя, а прийнята в експлуатацію вже під час укладення нового шлюбу. Визначення частки права власності подружжя в новобудові здійснюється відповідно до часток вкладу у зведення будівлі в період шлюбу. Тому сам по собі факт оформлення права власності на новобудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Поділити неподільне
У судових справах про поділ майна подружжя доволі часто предметом спору буває одна неподільна річ (наприклад, автомобіль чи квартира). Так, у справах про поділ автомобілів між колишнім подружжям (див. постанови ВСУ від 07.06.2017 р. у справі №6-2670цс16 та від 18.01.2017 р. у справі №6-2565цс16) ВСУ зазначає, що вирішуючи питання про поділ неподільної речі, суди мають застосовувати положення ч. 4, 5 ст. 71 Сімейного кодексу України (далі – СК України) щодо обов’язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Саме наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки у разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не лише припиняється право, а й набувається право на частку іншим співвласником. Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку в спільному майні; з іншого боку, технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.
У тому випадку, якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їхніх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу та залишає майно в їхній спільній частковій власності.
У постанові ВСУ від 05.07.2017 р. у справі №6-2405цс16, в якій чоловік під час поділу майна подружжя просив суд припинити право власності на частку у квартирі, яка є спільною сумісною власністю, та стягнути з відповідачки компенсацію вартості належної йому частини майна, підкреслюється, що загальні засади цивільного законодавства (зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності) спонукають суд у процесі вирішення зазначених спорів враховувати інтереси обох сторін і встановлювати такі факти: чи насправді виділ частки в натурі є неможливим; чи допускається такий виділ згідно із законодавством; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на все спільне майно; чи не становитиме це для них надмірного тягаря тощо.
В зазначеній справі позивачу було відмовлено у задоволенні позову, оскільки суд встановив, що відповідачка має невеликий заробіток, працює діловодом у дитячому закладі, має середню заробітну плату в розмірі 1666,46 грн та отримує аліменти в сумі 2500-3000 грн, при цьому оплачує комунальні послуги, утримує двох неповнолітніх дітей, тому вона не в змозі сплатити частину вартості квартири.
Арешт нам не завадить
На практиці достатньо поширеними є різноманітні махінації з майном, що знаходиться під арештом. У цьому контексті заслуговує на увагу постанова ВСУ від 01.02.2017 р. у справі №6-2360цс16. Так, у процесі розгляду кримінальної справи в межах забезпечення цивільного позову було накладено арешт на майно особи в розмірі 1 млн 20 тис. 554 грн 10 коп. Хоча про заборону відчуження майна цій особі було достеменно відомо, протягом кількох наступних місяців вона відчужила належний їй будинок і дві земельні ділянки, структурувавши угоди шляхом укладення шлюбного договору зі своїм чоловіком, договору про виділення часток у будинку, договору дарування частки житлового будинку та договорів дарування земельних ділянок. За таких умов позивач за цивільним позовом звернулася з новим позовом про визнання вищезазначених правочинів недійсними, скасування державної реєстрації та повернення майна у власність.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовив у позові, оскільки на час укладення договору не було заборони відчуження спірного будинку та земельних ділянок шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
ВСУ, переглядаючи справу, звернув увагу на ст. 124 Конституції України, в якій визначено принцип обов’язковості судових рішень, який поширюється також на ухвалу суду про накладення арешту на майно підсудного в межах розгляду цивільного позову в кримінальній справі. Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача чи пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя та задоволення вимог позивача (заявника). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень, а також те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо (встановлено, що відповідачка була присутня на судовому засіданні під час прийняття судом ухвали про накладення арешту на її майно, а отже, була добре обізнана в цьому питанні).
Довести недобросовісність
Укладення одним із подружжя договорів (часто – фіктивних) щодо відчуження об'єктів спільної сумісної власності з метою зменшення обсягу майна, що підлягає поділу – усталений тактичний прийом. Так, у постанові ВСУ від 05.07.2017 р. у справі №6-1743цс16 чоловік відчужив автомобіль, придбаний у шлюбі, за договором комісії юридичній особі, яка у цей же день продала його третій фізичній особі. Оскільки дружина не давала письмової згоди на таке відчуження, вона звернулася до суду з вимогами визнати вказані вище договори комісії та купівлі-продажу недійсними та скасувати державну реєстрацію транспортного засобу, вилучити та передати їй вказаний автомобіль.
ВСУ в цій справі дійшов висновку, що укладення одним із подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому випадку, якщо суд встановить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, і третя особа (контрагент за таким договором) діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоду на це від другого з подружжя.
Коли аліментів недостатньо
У постанові ВСУ від 13.09.2017 р. у справі №6-1489цс17 позивачка звернулася до суду з вимогою про стягнення додаткових витрат на дитину. Посилаючись на недостатність розміру аліментів, які сплачує відповідач, а також на те, що її заробітна плата не дозволяє забезпечувати дитину всім необхідним і платити за навчання сина в технікумі, позивачка просила стягнути з відповідача 1/2 частину понесених нею додаткових витрат, пов'язаних з лікуванням, навчанням, проживанням у гуртожитку їхньої неповнолітньої дитини.
У цій справі ВСУ спробував внести ясність у розуміння поняття «додаткові витрати на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо)» та зазначив, що до особливих обставин закон зараховує, насамперед, випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат, у тому числі у зв'язку з розвитком певних її здібностей. Визначення таких особливих обставин належить до компетенції суду, вони є індивідуальними в кожному конкретному випадку. Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, якою мірою кожен з батьків зобов’язаний брати участь у цих витратах, з огляду на матеріальне й сімейне становище сторін, а також інші інтереси та обставини, що мають істотне значення. Якщо матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково. Оскільки йдеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі.
Обчислюємо величину істотного збільшення вартості майна
У постанові ВСУ від 08.11.2017 р. у справі №6-1447цс17 позивачка просила визнати квартиру спільною сумісною власністю подружжя та здійснити поділ цього майна, посилаючись на те, що внаслідок проведення ремонту вказаної квартири збільшилася її вартість. У цій справі ВСУ звернув увагу на те, що для застосування передбачених ст. 62 СК України правил збільшення вартості майна повинно відбуватися внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального здорожчання конкретного майна). Водночас суттєвою ознакою має бути істотне збільшення вартості майна як об’єкта, а також його якісних характеристик. Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягають з’ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об’єкта до та після поліпшення. При цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тими єдиними чинниками, що безумовно свідчать про істотність збільшення вартості майна як об’єкта.
А штамп у паспорті є?
Показовою є постанова ВСУ від 19.04.2017 р. у справі №6-895цс16. Позивачка звернулася до суду з позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на майно, набуте в період проживання без шлюбу з чоловіком, який помер на момент розгляду справи. Вона посилається на те, що більше ніж 10 років вони проживали однією сім'єю постійно та безперервно без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, були пов'язані спільним побутом, мали єдиний родинний бюджет, разом здійснювали всі побутові витрати. Позивачка здійснювала постійний догляд за цивільним чоловіком і за власним коштом здійснила поховання. За зустрічним позовом рідна сестра померлого, як спадкоємець другої черги за законом, просила визнати право власності на спадкове майно. Остаточним рішенням у справі позивачці відмовлено у задоволенні позову, а зустрічну позовну заяву задоволено в повному обсязі. Суд виходив з того, що позивачка до 2002 р. перебувала у шлюбі з іншою особою, не надала належних і допустимих доказів, що після розлучення мала сімейні відносини з померлим і має право на частину спадщини, яка була відкрита після смерті останнього.
Де ця вулиця, де цей будинок?
Постанова ВСУ від 12.04.2017 р. у справі №6-15цс17 стосується забезпечення прав на спілкування батька та дитини. Позивачка звернулася до суду з позовом про визначення місця проживання дитини з нею, надання дозволу на її виїзд за межі України на постійне місце проживання до Французької Республіки. Батько не заперечував щодо проживання сина зі своєю матір’ю, проте згоди на виїзд дитини на постійне місце проживання за межі України не давав, оскільки у такому випадку він буде позбавлений можливості спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні.
ВСУ зазначив, що дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд із визначенням його початку та закінчення. Надання дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди й супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов’язків батьків щодо виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
Окрім того, заслуговує на увагу висновок про те, що місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою. Визначення місця проживання малолітньої дитини за конкретною адресою унеможливлює маніпуляції з боку того з батьків, з ким проживатиме дитина, зокрема проживати де завгодно, внаслідок чого батько дитини не матиме змогу брати участь у її вихованні.