1.12.2015 р. на офіційному порталі Міністерства фінансів України було розміщено проект податкової реформи, яку в народі вже встигли охрестити «20-20-20» у зв’язку з характерною акцентуацією на розмірі ставок основних податків. Маючи можливість попередньо ознайомитись з проектом, який Міністерство фінансів збиралось подавати на реєстрацію до Верховної Ради України, громадськість наразі активно досліджує та критикує вищезгадані законодавчі ініціативи.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Однією з таких ініціатив є регламентація так званої процедури альтернативного вирішення податкових спорів. Такі зміни видаються цілком зрозумілими, зважаючи на те, що адміністративне оскарження наразі перетворилося ледь не на механізм затягування часу і закріплення грошових зобов’язань у стані неузгодженості. Платники, які подають адміністративні скарги на податкові повідомлення-рішення, в абсолютній більшості навіть не сподіваються на вирішення питання на їх користь. Однак спробуємо заглибитися у дослідження цієї «альтернативності».
Першооснови медіації?
В Україні вже тривалий час періодично лунають заклики до запровадження інституту професійних медіаторів, участь яких у вирішенні спорів має спростити механізм вирішення конфліктів, зменшити навантаження на суди, позитивно вплинути на корупційну складову тощо. Можна зустріти низку наукових доробок у цій сфері.
На перший погляд, створюється враження, що система альтернативного вирішення податкових спорів покликана запровадити механізм, за своєю природою подібний до медіації, але достатньо поглянути хоча б на статус потенційного «медіатора», як ілюзії одразу ж відкидаються. Апеляційна рада з питань розгляду скарг платників податків (далі – Апеляційна рада), відповідно до запропонованих законопроектом положень, є допоміжним органом при центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику.
Тобто стару проблему, коли фактично податкова сама розглядає спори, в яких вона ж є однією з зацікавлених сторін, все-таки не вирішено. Один з основних принципів медіації порушується одразу – навряд чи можна в такому разі говорити про стовідсоткову неупередженість посередника. Це намагаються частково компенсувати складом Апеляційної ради. Планується, що до її складу входитиме 3особи: по одному представнику від центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, та Ради бізнес-омбудсмена.
Досить суперечливим є питання щодо розподілу відповідальності між сторонами ще одного принципу медіації, адже у разі, якщо після примирення сторін угоду про досягнення грошових зобов’язань не підпише платник – це означатиме, що процедура альтернативного вирішення спорів та адміністративне оскарження в цілому закриті не на його користь. Якщо ж угоду не підпише представник контролюючого органу, скарга платника вважається задоволеною в повному обсязі. Тож бачимо, що, з одного боку, платник, згідно з позицією законотворців, у такому випадку має сплатити податкове зобов'язання, штрафні санкції, пеню (якщо він не йде до суду), а з іншого боку – на контролюючий орган додаткові обтяження не покладаються.
Хто може скористатись процедурою?
Проектом реформи пропонується обмежити право скористатись процедурою альтернативного вирішення податкових спорів шляхом встановлення їх чіткого переліку. Так, процедура альтернативного вирішення податкових спорів може бути застосована платником податку, якщо в оскаржуваному ним повідомленні-рішенні:
- донараховують грошові зобов’язання та/або зменшують суми бюджетного відшкодування та/або від'ємного значення суми податку на додану вартість;
- зменшують від’ємне значення об’єкта оподаткування податком на прибуток.
При цьому таке донарахування або зменшення обов’язково мають перевищувати 10 млн грн, а платник – ініціювати процедуру адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення.
Знову ж таки, з певною «натяжкою» можна знайти виправдання цензу в розмірі 10 млн, адже це може слугувати своєрідним блоком від спекулювання процедурою альтернативного вирішення податкових спорів, проте незрозумілим видається обмеження щодо виду податків та порушень, стосовно яких можна застосовувати вказану процедуру. Чому, наприклад, тому ж платникові податку на прибуток, якому донараховують суму податкового зобов'язання з податку (а не зменшують від’ємне значення) законотворці забороняють скористатись альтернативним вирішенням податкових спорів? Чому не можуть скористатись процедурою платники екологічного податку чи рентної плати? Звісно, питання – риторичні.
До чого домовляються сторони?
Проектом податкової реформи передбачається, що у процесі проведення переговорів сторони можуть дійти згоди щодо кількох фактів:
- іншої, ніж зазначена в акті перевірки, кваліфікації порушення, вчиненого платником податків;
- нової оцінки обставин, встановлених перевіркою.
На наш погляд, формулювання цих двох підстав настільки широке, що охоплює собою чи не всі можливі варіанти формулювання вимог платниками, стосовно яких, власне, і відбувається оскарження. До чого це призведе? Законотворці фактично дають можливість сторонам спору домовитись про суму зобов'язання, яку платник внесе до бюджету добровільно.
Саме так, не вирішити спір, домовитись про компромісну суму сплати (не забувайте, розрахунок починається з 10 млн грн). Лише зверніть увагу на абз. 2 п.58.9 ст.58 ПК України: «Угода про грошові зобов’язання може бути досягнута уразі досягнення згоди щодо однієї (або обох) з наведених вище обставин, а також за умови наявності позитивного ефекту наповнення бюджетів, у порівнянні з вирішенням спору в суді, враховуючи судову перспективу спору та подальшого стягнення коштів».
Погодьтесь, юридичний склад досить цікавий. А яким чином взагалі оцінюватиметься наявність позитивного ефекту наповнення бюджетів? – Законотворці мовчать.
На наш погляд, це означає, що «по-новому оцінивши обставини, встановлені перевіркою», навіть коли буде доведено, що платник правий на 100%, досягти згоди про грошові зобов'язання не вдасться, адже у такому випадку буде відсутній той самий позитивний ефект для бюджетів.
Невпевнені податківці…
Якщо тлумачити вказану норму широко, то виходить, що навіть у порівнянні зі сплатою судового збору, в майбутньому ефект від повного задоволення скарги платника для бюджетів – негативний. Якщо ж тлумачити це положення в ключі податкових надходжень, то виникає достатньо комічна ситуація. Виходить, що податкова може бути не впевненою в тому, що суму податку, яку вона визначає у податковому повідомленні-рішенні, потрібно насправді сплатити… Невже не зі святим переконанням у своїй правоті представники контролюючих органів мають йти до суду та відстоювати суми грошових зобов’язань, вписаних в ППРки впевненою рукою досвідчених інспекторів? Гадаємо, що тільки так.
Отже, вказувати обов’язковою умовою для досягнення угоди про грошові зобов'язання позитивний ефект наповнення бюджетів, у порівнянні з судовим оскарженням та перспективою стягнення коштів, – рішення не найкраще навіть з суто правової позиції. Адже в такому випадку використовується оцінювальне поняття, достеменно визначити яке на стадії альтернативного вирішення податкового спору просто неможливо.
Врешті-решт ми сподіваємося на те, що в межах доопрацювання проекту податкової реформи від Мінфіну подібні казуси буде усунено.