Найчастіше вирішення морських спорів відбувається в міжнародних арбітражах. Однак практика засвідчує, що виграти спір - це лише половина справи. Справжня проблема криється у виконанні такого рішення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
В Україні питання визнання та порядок виконання арбітражних рішень регулюються Конвенцією ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958 р. (далі – Нью-Йоркська Конвенція), Законами України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та «Про виконавче провадження», а також іншими нормативно-правовими актами.
Так, ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (далі – Закон) визнається обов’язковість арбітражного рішення та презюмується, що при поданні до компетентного суду (місцевий загальний суд) письмового клопотання таке рішення виконується у примусовому порядку. Закон регулює також порядок подачі клопотання про виконання арбітражного рішення, визначає перелік вичерпних підстав для відмови у визнанні або виконанні арбітражного рішення.
Основними міжнародними установами, які врегульовують морські спори, на сьогодні є Лондонська морська арбітражна асоціація (LMAA), Сінгапурська палата морського арбітражу (SCMA) та Німецька асоціація морського арбітражу (GMAA). Для Міжнародної організації торгівлі зерном та кормами (GAFTA) такі спори виступають лише одним із напрямків в арбітражі.
Необхідність примусово виконувати арбітражні рішення в Україні виникає доволі рідко, адже учасниками морських спорів виступають українські компанії, які, будемо відвертими, діють через офшорні або ж оншорні компанії. З огляду на це, в Єдиному державному реєстрі судових справ (далі – Реєстр) відсутні справи щодо визнання та приведення до виконання рішень SCMA, GMAA. Взагалі, була винесена лише одна ухвала, якою було визнано та надано дозвіл на примусове виконання на території України рішення LMAA (Ухвала Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 16.08.2012 р., справа №2/0911/1032/2012).
Як бачимо, практика визнання та виконання рішень міжнародних арбітражів у морських спорах в Україні доволі скромна. До того ж комплексний аналіз проблем, що виникають у разі такого виконання, у фахових вітчизняних медіа майже відсутній. Тому на прикладі вищезгаданої справи «розберемо» основні проблеми, з якими, як засвідчує практика, заявник (стягувач), ймовірно, матиме справу як на етапі визнання арбітражного рішення, так і на подальших етапах його виконання.
У січні 2011 р. було винесено рішення LMAA щодо стягнення з боржника боргу за контрактом та процентів на суму боргу, відшкодування арбітражних витрат, процентів на суму арбітражних витрат та судового збору.
У серпні 2012 р. Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області задовольнив клопотання заявника (стягувача), визнав та надав дозвіл на виконання на території України арбітражного рішення.
Боржник звернувся з апеляційною скаргою до Колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області. Однак суд її відхилив та вказав, що доводи апелянта про неналежне повідомлення про час і місце розгляду справи не заслуговують на увагу. Як вбачається з рішення у цій справі, апелянт здебільшого посилався на те, що представники з його сторони не уповноважені представляти інтереси апелянта в арбітражі та суді. Однак аргументи апелянта одразу ж було спростовано належними доказами (підтвердження юристів апелянта, заява члена LMAA).
Згодом від апелянта (боржника) надійшла заява про відстрочку виконання рішення. Апелянт стверджував про начебто позбавлення можливості самостійно виконати ухвалу суду та звернувся до суду із заявою про роз’яснення ухвали суду від 16.08.2012 р. Районний та апеляційний суди цілком справедливо відмовили боржнику в роз’ясненні. Апеляційний суд також наголосив, що боржник своєю надуманою заявою затягує процес виконання судового рішення.
У грудні 2013 р. стягувач звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця відділу примусового виконання рішень ДВСУ, оскільки стягувачу було повернуто лише частину коштів. Бездіяльність державного виконавця полягала у тому, що попри неодноразові звернення стягувача, він не передав відповідної документації в ДКСУ. Суд задовольнив вимоги стягувача.
Однак у березні 2014 р. Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області ухвалила рішення скасувати та передати питання на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки поза увагою суду залишилося те, що державними виконавцями не вичерпано всіх передбачених законом можливостей для виконання рішення суду та не доведено наявність правових підстав для передачі документації в ДКСУ.
У листопаді 2015 р. справу за скаргою компанії-стягувача щодо бездіяльності державного виконавця було призначено до розгляду в касаційній інстанції судовою палатою у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Таким чином, навіть наявність дозволу на примусове виконання арбітражного рішення не гарантує відсутності у заявника (стягувача) проблем під час такого процесу:
- затягування процесу (боржник може подати апеляційну скаргу на рішення суду про визнання та надання дозволу на примусове виконання на території України арбітражного рішення, заяву про роз’яснення судового рішення, заяву про відстрочку виконання рішення);
- описки у судовому рішенні тощо;
- неоднозначність позицій судів різних інстанцій, зокрема, щодо бездіяльності державних виконавців;
- повільний розгляд справи, адже місцеві загальні суди вирізняються найбільшою завантаженістю у порівнянні з іншими судами;
- неналежне/повільне виконання своїх обов’язків представниками ДВСУ;
- відсутність/неможливість відстежити коштів(и) та майна(о), яке можна реалізувати, у боржника.
Отже, очевидно, що аналогічні проблеми виникають не лише у процесі виконання арбітражних рішень щодо морських спорів, але й загалом під час визнання та виконання будь-якого арбітражного рішення. Вирішення таких проблем безпосередньо залежить від низки факторів, а саме: платоспроможності боржника, компетентності суддівського апарату, ефективності працівників ДВСУ тощо.