Це питання ще потребує свого вивчення, але, на думку автора, арбітрабільність у її українському варіанті все ж таки є інститутом процесуального права. Зважаючи на те, що в Україні існують дві різні системи цивільного процесуального права (господарська та власне цивільна юрисдикції) вкрай важливо забезпечити одноманітне правове регулювання арбітрабільності як у господарських справах, так і в цивільних справах з іноземним елементом.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Зокрема, необхідно внести зміни до ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», яка регулює виключну підсудність спорів українським судам, щоб визначити, що її положення не стосуються міжнародного арбітражу. Крім того, у процесуальних кодексах необхідно чітко визначити перелік спорів, що не є арбітрабільними, або принаймні критерії їх арбітрабільності. Зокрема, у країнах германського права головним критерієм арбітрабільності спору є можливість укладення його сторонами мирової угоди.
Крім того, залишається незрозумілим, чому деякі категорії спорів, наприклад, корпоративні спори, вважаються в Україні неарбітрабільними. Що такого особливого в корпоративних відносинах, що вони не допускають арбітражу? На глибоке переконання автора, ця позиція потребує серйозного перегляду.
Час для нових роз’яснень стосовно виконання іноземних арбітражних рішень
Останні докладні роз’яснення стосовно порядку виконання іноземних арбітражних (і судових) рішень надавалися Пленумом Верховного Суду України рішень у Постанові № 4 від 26 грудня 1999 року. Відтоді минуло багато часу, і українські суди накопичили солідний досвід у визнанні та виконанні арбітражних рішень. Разом із досвідом накопичилися також і питання, що потребують вирішення. Насамперед це численні питання тлумачення положень ст. V Конвенціїї ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року (далі – Конвенція).
З огляду на реформи в судоустрої України, на зміну постанові пленуму Верховного Суду України 1999 року повинна прийти постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Головним завданням майбутньої постанови стане зміна практики українських судів з формального та поверхневого застосування Конвенції, яке уже не раз було підставою для скарг на ворожість українських судів щодо арбітражу, на більш глибоке та добросовісне ставлення до духу Конвенції та філософії міжнародного арбітражу. Зокрема, важливо внести ясність, що ст. V Конвенції встановлює право, а не обов’язок державного суду відмовити у наданні дозволу на виконання рішення за наявності певних підстав. Це особливо стосується відмови в наданні дозволу на виконання на підставі невідповідності процедури арбітражного розгляду угоді сторін (ст. V(1)(d) Конвенції). Зрозуміло, що досить часто арбітри можуть трохи відступати від арбітражного регламенту задля швидкого або кращого розгляду справи, але це не повинно бути підставою для скасування рішення. Аналогічно важливо донести, що проста невідповідність висновків арбітрів положенням українського права не є порушенням публічного порядку.
Наведені вище приклади жодним чином не претендують на вичерпність чи абсолютну правильність. Проте автор має надію, що юридична спільнота України зможе переконати законодавчу та судову гілку влади, що вдосконалення правового регулювання міжнародного арбітражу піде на користь усім зацікавленим сторонам та допоможе українському арібтражеві уникнути юнацьких «хвороб зростання».