27 серпня 2013, 14:52

Правове регулювання міжнародного арбітражу в Україні

Плани на наступну «п’ятирічку»

Опубліковано в №33-34 (375-376)

Сторінка 1 із 2
Сергій Гришко
Сергій Гришко «CMS Cameron McKenna Nabarro Olswang» Координатор практики вирішення спорів

Якщо порівнювати інститут міжнародного комерційного арбітражу з людиною, то український арбітраж зараз тільки входить у дорослий вік. Торік своє двадцятиріччя відсвяткував Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово­промисловій палаті України (далі – МКАС). Наступного року ми будемо святкувати двадцятиріччя Закону України «Про Міжнародний комерційний арбітраж», прийнятого у 1994 року на основі Типового Закону ЮНСТІРАЛ 1985 року. А вже цього року свою першу річницю відмітить Українська арбітражна асоціація.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Отже, український арбітраж молодий та амбіційний. У своєму достатньо молодому віці він вже досяг значних успіхів, адже саме в українському МКАСі розглядається рекордна кількість справ щороку.

Водночас, почивати на лаврах ще зарано. За Україною міцно й надійно закріпився ярлик «ворожої» до арбітражу держави. Проте арбітраж – це «найвищий пілотаж юриспруденції», і країни, де розвивається міжнародний арбітраж, будуть завжди серед розвинених правових систем. Чи достатнім та сучасним є правове регулювання міжнародного арбітражу в Україні? У цій статті автор спробував дуже стисло окреслити ті правові проблеми, які відносно просто вирішити шляхом внесення змін до законів України, упродовж достатньо короткого строку, наприклад п’яти років.

Проблема № 1: як забезпечити позов?  

На відміну від державних судів, повноваження міжнародного арбітражу ґрунтуються на повазі до договору. Таким чином, арбітраж не має влади над сторонами спору, окрім тієї, яку вони самі йому дали своє згодою. Ця демократична конструкція має суттєвий недолік – не можна запобігти уникненню відповідальності за порушення договору через арешт майна чи інші заходи забезпечення позову. Так, хоча арбітри можуть винести заборону на відчуження майна відповідачем, виконання такої заборони буде цілком на совісті відповідача. Накласти повноцінний арешт з виконанням через Державну виконавчу службу для забезпечення позову в міжнародному арбітражі українське законодавство не дозволяє. З огляду на те, що сучасні арбітражні процеси можуть тривати місяцями та навіть роками, можливість отримати ефективне забезпечення позову є вкрай важливою.

Таким чином, існує нагальна потреба внести зміни до процесуального законодавства, щоб забезпечити цілком дійсну, а не декларативну можливість забезпечити позов у міжнародному арбітражі на території України. Причому такі зміни мусять визначити як процедури визнання та виконання забезпечувальних ухвал, які видаються безпосередньо арбітрами, так і повноваження судів України щодо вжиття забезпечувальних заходів на прохання однієї зі сторін.

Як забезпечити виконання арбітражної угоди? 

Іншим проблемним питанням є аж надто формальне ставлення українських судів до виконання арбітражної угоди. Наприклад, якщо сторони написали назву арбітражної інституції з помилками, то згодом недобросовісний відповідач може скористатися з цього та визнати таку арбітражну угоду недійсною, навіть якщо не виникає сумнівів, яку саме інституцію сторони мали на увазі. Таке формальне ставлення не можна викорінити за один день або п’ять років, але можливо передбачити на рівні закону або постанови пленуму відповідного спеціалізованого суду, що просте написання назви з помилками не означає, що арбітражна угода є «недійсною, втратила силу або не може бути виконана».

 

Який же спір є арбітрабільним?

На жаль, питання міжнародної арбітрабільності, тобто арбітражної підвідомчості, спорів залишається одним з найбільш контроверсійних в українському законодавстві. По­-перше, незрозуміло, чи належить арбітрабільність – до інститутів процесуального чи матеріального права? Зокрема, аналіз норм Господарського процесуального кодексу дає підстави для висновку, що арбітрабільність є похідною від підвідомчості, а тому є процесуально­правовим інститутом. Проте положення Цивільного процесуального кодексу ніби натякають, що можливість розгляду спору в арбітражі має матеріально­правову природу.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати