Нематеріальна культурна спадщина під прицілом: чи є культурний геноцид злочином?

Серед жахливих наслідків агресії рф проти України – знищення культурного надбання українського народу. Кількість пошкоджених, знищених об’єктів культурної спадщини, розграбованих і незаконно вивезених культурних цінностей вражають своїми обсягами. Окреме місце займає нематеріальна культурна спадщина – занадто вразлива, майже незахищена, але яка втілює іманентно властиві народові культурні надбання та традиції. І хоча вона нематеріальна і втілюється носіями цих традицій та промислів, водночас вона близька до «народних коренів». Саме тому нематеріальна культурна спадщина одночасно і дуже вразлива, і дуже незламна. 

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Коли скоюється злочин геноциду – знищується великий пласт культури, одночасно з її носіями знищується і нематеріальна культурна спадщина. Саме вона, навіть окремі носії цієї спадщини, можуть бути ціллю при здійснені геноциду – «культурного геноциду» – саме так називав його окрему форму автор цього терміну Рафал Лемкін. Примітно, що самого терміну «геноцид» не існувало до 1948 року і саме Рафал Лемкін як один з авторів проєкту відповідної Конвенції запропонував його.

Немає культури – немає народу. Тому знищення культури веде до нівелювання важливої складової частини народу як єдиної спільноти. За Лемкіним культурний геноцид – це знищення або викрадення книг, культурних та релігійних цінностей, знищення національної інтелігенції, заборона на вживання рідної мови, вилучення дітей з групи, що переслідується, та передача їх в інші групи населення. Будь-хто може співставити це визначення із діями військовослужбовців рф на території України й отримати однозначну відповідь.

Водночас сюди доречно додати нематеріальну культурну спадщину, виокремлення та міжнародно-правовий захист якої відбувся тільки у ХХІ сторіччі. Нематеріальна культурна спадщина є важливою частиною цивілізаційного надбання людства. Основним міжнародним договором, що визначає і захищає нематеріальну культурну спадщину, є Конвенція ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 року (далі – Конвенція ЮНЕСКО (Україна приєдналася до Конвенції ЮНЕСКО у 2008 році відповідно до Закону України від 6 березня 2008 року № 132-VI «Про приєднання України до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини»).

Конвенція ЮНЕСКО дає визначення як самому терміну, так вказує на її форми. Загалом термін «нематеріальна культурна спадщина» означає ті звичаї, традиції, знання та навички, а також пов’язані з ними інструменти, предмети, артефакти й культурні простори, які визнані спільнотами, групами й у деяких випадках навіть окремим особами як частина їхньої культурної спадщини. Також визначається, що вона передається від покоління до покоління, постійно відтворюється, формує почуття самобутності й наступності.

Нематеріальна культурна спадщина проявляється, зокрема: в усних традиціях та формах вираження, в тому числі у мові як носії нематеріальної культурної спадщини; виконавському мистецтві; звичаях, обрядах, святкуваннях; знаннях та практиці, що стосуються природи та всесвіту; традиційних ремеслах тощо. 

Основна проблема із захистом нематеріальної культурної спадщини полягає в тому, що у Конвенції ЮНЕСКО, маючи на меті забезпечити її максимальне збереження, прописана не охорона елементів, а забезпечення їх життєдіяльності. Це, безперечно, ширші зобов’язання. Тобто держава має забезпечити не просто «консервацію» і збереження стану – охорону, а створення сприятливих умов для передачі її наступним поколінням. На жаль, на практиці через такі широкі зобов’язання, державам дуже часто не вдається забезпечити навіть охорону. Також Конвенція ЮНЕСКО не містить спеціальних норм щодо захисту нематеріальної культурної спадщини в період збройного конфлікту. 

Так само, ані Женевські конвенції 1949 року і Протоколи до них, ані Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року і протоколи до неї, не містять прямих норм щодо захисту нематеріальної культурної спадщини. Логічними поясненнями, є по-перше, виникнення концепції нематеріальної культурної спадщини та її втілення у Конвенції ЮНЕСКО значно пізніше, тобто після прийняття основних конвенцій з міжнародного гуманітарного права, і по-друге, складнощі, що виникають із захистом нематеріальної культурної спадщини. Важко уявити одну норму, що охопить всі види, форми, втілення нематеріальної культурної спадщини, або навіть яким чином мав би реалізуватися такий захист осіб-носіїв.

Загалом міжнародне гуманітарне право захищає культурні цінності у період збройного конфлікту. Варто зазначити, що міжнародне гуманітарне право визначає «культурні цінності» у найширшому вигляді. Тобто і культурну спадщину, і культурні цінності у розумінні українського законодавства. Водночас нематеріальна культурна спадщина – це не спадщина у «класичному» вигляді. Як зазначалося, вона прямо не зазначається серед норм, що захищають культурні цінності у випадку збройного конфлікту. 

Хоча серед науковців неодноразово висловлювалася думка, що незважаючи на те, що, наприклад, Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року не стосується нематеріальної спадщини, проте вона не залишилася поза увагою норм міжнародного гуманітарного права взагалі. 

Женевські конвенції 1949 року, а також Додаткові протоколи до них 1977 року, створюють мінімальний нормативний базис для захисту саме нематеріальної культурної спадщини. А саме – через гарантування непорушності права на сповідування власної релігії та непорушності інших поглядів, мінімальних освітніх та культурних прав. 

Тобто основним питанням наразі залишається лише реалізація цих норм. Тлумачення, переоцінка норм міжнародного гуманітарного права триває постійно. Само міжнародне гуманітарне право розвивається, на жаль, паралельно зі збройними конфліктами. У такому випадку найефективнішим інструментом щодо захисту культурних цінностей (культурної спадщини) має стати доктрина та практика, які створюють та втілюються у звичаєвих нормах.

Війна в Україні доводить, що нематеріальна культурна спадщина – це питання ідентичності, приналежності до української культури, історії, традицій, обрядів. Її неможливо створити штучно, бо вона передається поколіннями, уособлює предків, але і розвивається. Завдяки нематеріальній культурній спадщині ми можемо ідентифікувати себе українцями. Тобто її знищення як мінімум може свідчити про існування геноцидального наміру, як максимум – є формою геноциду.

Агресору завжди легше казати про «штучність» народу, коли знищуються всі його характерні риси. Недарма століттями українська культура зазнавала втрат і гноблення через її унікальність. Росія століттями намагалася викоренити українську мову, традиції, звичаї і обряди, пісні і говірки, народні художні промисли та ремесла – все заборонялося. 

І тепер, коли ми маємо повномасштабне збройне вторгнення росії на суверенну територію України, нематеріальна культурна спадщина зазнає чергових втрат. Очевидна мета – винищити все українське. Будь-які національні українські ознаки визнаються агресором «фашистськими». Україна проголошується «штучною» державою, а українці – «неіснуючим» народом. Все це потребує оцінки з точки зору можливої кваліфікації як злочину геноциду та, повертаючись до ідей Лемкіна – культурного геноциду. 

Тому злочини проти нематеріальної культурної спадщини України мають отримувати відповідну фіксацію і належну кваліфікацію у майбутньому. Наприклад, якщо людину катують через те, що особа – кобзар, то це воєнний злочин, але додаткової фіксації потребує умисел, оскільки саме через нематеріальну культурну спадщину можна казати про можливий геноцид українського народу.

Інший приклад, якщо здійснюється посягання на людську гідність, зокрема образливе та принизливе поводження, через те, що людина говорить українською мовою, що теж є проявом нематеріальної культурної спадщини, то окрім воєнного злочину, таке діяння має отримувати оцінку з точки зору можливого геноциду українського народу.

Якщо особа носить вишиванку і говорить, що вона українець, а за це російські військові її розстрілюють, то знову через самоідентифікацію особи має здійснюватися кваліфікація можливого злочину геноциду.

Враховуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що всі злочини, які містять у собі ознаки навмисного знищення української культури та ідентичності мають отримати належну кваліфікацію щодо можливого злочину геноциду. Нематеріальна культурна спадщина має всі необхідні складові для такої кваліфікації. Українці винищуються саме через те, що вони відтворюють, створюють форми української культури, виокремлюють себе від культури держави-агресора. Дії росії напряму впливають на невідворотнє винищення українських традицій, бо вбиваючи осіб-носіїв нематеріальної культурної спадщини, вони просто можуть бути не передані наступним поколінням і зникнуть. Що ж це як не злочин геноциду?

Публікацію створено в межах проєкту «Воєнні злочини в Україні: музеї та нематеріальна культурна спадщина під прицілом», що реалізується ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» – членом Коаліції «Україна. П’ята ранку» та здійснюється у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства» (впроваджується ІСАР «Єднання» за фінансової підтримки Європейського Союзу). Зміст публікації є виключною відповідальністю  ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.