07 жовтня 2022, 17:13

Конвенційні обов’язки держави як гаранта забезпечення прав і свобод людини

Максим Боярчуков
Максим Боярчуков «Максим Боярчуков та Партнери» керуючий партнер

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) без перебільшення є одним із значущих правових актів у сучасному демократичному суспільстві.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Конвенція, як основоположне надбання Ради Європи, виступає базою для усього масиву міжнародно–правового регулювання в частині прав і свобод людини. Її положення імплементовані в національне законодавство країн, що її ратифікували, є нормами прямої дії, до того ж мають пріоритет відносно норм національного законодавства, у випадку їх суперечності положенням Конвенції.

Отже, зважаючи на значення Конвенції, за умови збройної агресії російської федерації проти України, для належної юридичної оцінки дій агресора з метою притягнення його до відповідальності, вкрай важливим є розуміння суті контрольного механізму, запровадженого Конвенцією та спрямованого на захист значного кола цивільних та політичних прав.

Статтею 1 Конвенції закріплено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

З аналізу статті 1 Конвенції можливо сформувати висновок, що держава гарантує права передбачені Конвенцією на територіях, які підпадають під юрисдикцію держави.

За змістом статті 1 Конвенції обов’язки держави поділяються на негативні та позитивні.

Негативні зводяться до того, що держава зобов’язана не порушувати права та свободи, передбачені Конвенцією, що знаходить своє відображення у національному контролі за державними органами та службовими особами держави, які не можуть неправомірно втручатись у права та свободи.

Позитивний обов’язок держави - гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання прав і свобод та його відновлення у разі порушення. З огляду на суть позитивного обов’язку, можна виокремити два його різновиди, а саме:

1. Матеріальний, за яким договірна держава зобов’язана:

  • запровадити положення законодавства, які спрямовані на охорону права та свободи;
  • встановити юридичну відповідальність за порушення прав і свобод;
  • здійснювати обґрунтовану превентивну діяльність з метою запобігання потенційному порушенню права, за умови, якщо державі відомо або мало бути відомо про ризик для такого права;
  • створити засоби юридичного захисту, за допомогою яких особа, яка зазнала протиправного втручання у її права та свободи, зможе їх захистити, вимагаючи справедливого відшкодування за завдану шкоду.

Водночас Європейський Суд з прав людини  (далі – ЄСПЛ) тлумачить матеріальний різновид позитивного обов’язку так, щоб не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому, з погляду Конвенції, не кожна передбачувана загроза для права зобов'язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (прикладом можуть слугувати висновки mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява №87/1997/871/1083 (§115,116); рішення від 24.10.2002 у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, (§68).

2. Процесуальний, який передбачає проведення безстороннього, об’єктивного та ефективного розслідування незалежним органом випадків неправомірного втручання у права та свободи.

У розумінні сталої практики ЄСПЛ ефективним є розслідування, яке встановить та дозволить покарати осіб, відповідальних за порушене право, водночас наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальними для оцінки належності виконання державою такого конвенційного обов’язку (прикладом mutatis mutandis є рішення ЄСПЛ від 19.02.1998 у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява №22729/93 (§86-87), рішення від 08.11.2005 у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява №34056/02 (§165, 176).

Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою для відповідальності держави, але важливим у цьому аспекті є те, що притягнути державу до відповідальності за порушення конвенційних обов’язків можливо лише у випадку, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Цілком справедливим є твердження, що оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого за конкретних обставин необхідно встановити).

Отже, виконання вищенаведених конвенційних обов’язків знаходиться у прямій безпосередній залежності від юрисдикції держави. У науковій літературі юрисдикцію держави за статтею 1 Конвенції визначають як:

територіальна юрисдикція (territorial jurisdiction), тобто в межах визнаної території держави. Інакше кажучи, юрисдикція держави знаходиться у межах її кордонів, у яких забезпечує ефективний контроль на відповідній території.

Екстратериторіальна юрисдикція (extra-territorial jurisdiction) – на території держави (держав), над якою держава-учасниця Конвенції або група таких держав встановили ефективний контроль або вирішальний вплив.

В умовах сьогодення варто звернути увагу саме на особливості здійснення державою екстратериторіальної юрисдикції, які можливо узагальнити наступним чином:

  • Дії державних органів, їх посадових осіб та осіб, які здійснюють офіційні повноваження цієї держави щодо осіб або майна, які знаходяться на території іншої держави.
  • Держава встановила ефективний контроль на території, що перебуває за межами її кордону та контроль за її населенням іншої держави, яке знаходиться на такій території (всі чи деякі з повноважень, які, зазвичай, здійснює уряд на цій території), встановлений внаслідок: військової окупації або за згодою, запрошенням чи непротивленням уряду, що діє на цій території.
  • Держава володіє «вирішальним впливом» (decisive influence) на територіях, що не входять до її територіального складу.

Отже, логічно, що держава не може вважатись такою, що здійснює юрисдикцію на певній її території (у межах її кордону), якщо ефективний контроль за цією територією перейшов до іншої держави, внаслідок здійснення нею  екстратериторіальної юрисдикції.

Підсумовуючи вищевикладене, при вирішенні питання, на яку державу покладається відповідальність за порушення конвенційних обов’язків у період воєнного стану, необхідно враховувати такі обставини як:

  • Чи втратила Україна ефективний контроль на територіях, де відбулось порушення прав та основоположних свобод людини.
  • Чи були, коли саме були, такі часові періоди, що Україна втратила юрисдикцію на територіях активних бойових дій та чи збігаються вони з періодом порушення прав та основоположних свобод людини.
  • Чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій відбулось порушення прав та основоположних свобод людини.

Відповідно до отриманих відповідей на зазначені питання буде висновок про те, на яку з країн (та, що здійснює територіальну чи та, що здійснювала екстратериторіальну юрисдикцію) у певний конкретний проміжок часу були покладені конвенційні обов’язки щодо гарантування прав людини і основоположних свобод, на яку з країн може бути покладено відповідальність у випадку їх порушення.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати