З моменту початку роботи нового Верховного Суду у грудні 2017 р. було прийнято низку рішень, які змінили підхід до застосування певних норм КПК України та зняли окремі суперечливі питання.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У процесі підготовки цієї публікації була проаналізована судова практика Великої Палати ВС і Касаційного кримінального суду у складі ВС за період 2019‑2020 рр., а також виділені рішення, які є найбільш значущими для кримінальної юстиції та були предметом серйозної дискусії серед практикуючих юристів. Деякі з цих рішень відіграють важливе значення для резонансних справ, які наразі перебувають на стадії досудового розслідування або судового розгляду.
Визнання протоколів НСРД недопустимими доказами з мотивів невідкриття процесуальних документів, якими санкціоноване їх проведення. Чи все так однозначно?
Велика Палата ВС у постанові від 16.01.2019 р. у справі №751/7557/15‑к (провадження №13‑37кс18) (можна ознайомитися за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79298340) підтвердила висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16.03.2017 р. №5‑364кс16, про те, що за наявності відповідного клопотання процесуальні документи, які стали підставою для проведення негласних (слідчих) розшукових дій (далі — НСРД) та які не були відкриті стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України, оскільки тоді їх не було у розпорядженні сторони обвинувачення, можуть бути відкриті іншій стороні, але суд не має допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази.
Велика Палата зазначила, що для доведення допустимості результатів НСРД мають бути відкриті не тільки результати цих дій, але й документи, які стали правовою підставою для їх проведення (клопотання слідчого, прокурора, їхні постанови, доручення, ухвала слідчого судді), оскільки змістом цих документів сторони можуть перевірити дотримання вимог кримінального процесуального закону щодо НСРД.
Обов'язковим елементом порядку отримання доказів у результаті НСРД є попередній дозвіл уповноважених суб'єктів (слідчого судді, прокурора, слідчого) на їх проведення. Сторона захисту має право на доступ до інформації про всі елементи процесуального порядку отримання стороною обвинувачення доказів, які остання має намір використати проти неї в суді. В іншому випадку від початку судового розгляду сторона захисту перебуватиме зі стороною обвинувачення в нерівних умовах.
Документи, які стали правовою підставою для проведення НСРД (зокрема, не розсекречені на момент звернення до суду з обвинувальним актом), не можуть вважатися додатковими матеріалами до результатів проведених негласних слідчих (розшукових) дій, отриманими до або під час судового розгляду, оскільки є їх частиною.
Однак оплески захисників Великій Палаті ВС тривали менше ніж рік. Жирна крапка в питанні недопустимості протоколів НСРД (за наведених умов) була замінена комою. У постанові від 16.10.2019 р. у справі №640/6847/15‑к (можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/85174578) Велика Палата відступила від свого ж правового висновку щодо наслідків несвоєчасного розкриття процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД.
Велика Палата визначила, що якщо сторона обвинувачення під час досудового розслідування своєчасно вжила всіх необхідних та залежних від неї заходів, спрямованих на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, але такі документи не були розсекречені з причин, що не залежали від волі та процесуальної поведінки прокурора, то суд не може автоматично визнавати протоколи НСРД недопустимими доказами з мотивів невідкриття процесуальних документів, якими санкціоноване їх проведення.
Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД, були розсекречені під час судового розгляду, а сторона захисту у змагальному процесі могла довести перед судом свої аргументи щодо допустимості доказів, отриманих у результаті НСРД, в сукупності з оцінкою правової підстави для їх проведення, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість.
У разі розкриття процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД після передачі кримінального провадження до суду, суд зобов'язаний забезпечити стороні захисту достатній час та реальну можливість для доведення перед судом своєї позиції щодо належності та допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД у комплексі з процесуальною підставою для проведення НСРД з метою реалізації принципу змагальності.
Однак це ще не все. Касаційний кримінальний суд у складі ВС у постанові від 11.02.2020 р. у справі №596/927/17 (провадження №51‑9240км18) (можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/87672583) задав абсолютно новий тренд. На думку автора, він не повною мірою відповідає правовим висновкам Великої Палати. Його суть полягає в тому, що під час вирішення питання щодо допустимості протоколів НСРД за умови невідкриття процесуальних документів, якими санкціоноване їх проведення, суд має оцінювати процесуальну поведінку не тільки прокурора, але й сторони захисту.
Ухвалюючи зазначену постанову, ВС виходив з наступного. КПК України чітко встановлює процесуальні підстави проведення НСРД, а в протоколі про результати проведення цих дій завжди вказується, на підставі якого рішення вони проводилися. Тому не можна говорити, що для сторони захисту буде неочікуваним побачити відповідний процесуальний документ, якщо він буде відкритий не на стадії закінчення досудового розслідування, а дещо пізніше. До того ж змагальність процесу передбачає свободу сторін у висловленні своїх заперечень, у тому числі щодо допустимості тих чи інших доказів. Зокрема, це прямо випливає зі змісту ч. 3 ст. 89 КПК України. Цьому праву кореспондує відповідний обов'язок іншої сторони довести допустимість такого доказу (ч. 2 ст. 92 КПК України).
Відповідно до принципу диспозитивності (ст. 26 КПК України), розумно було б очікувати сумлінної процесуальної поведінки не тільки від сторони обвинувачення, але й від сторони захисту. Отже, згідно з позицією ВС, якщо сторона захисту, ознайомившись з відкритими їй матеріалами досудового розслідування, виявить, що в них наявний протокол про результати НСРД, але відсутні процесуальні документи, які стали підставою проведення цих дій, а також якщо вона вважатиме за необхідне ознайомитися з цими документами, цілком очікувано розраховувати на те, що ця сторона якнайшвидше заявить слідчому, прокурору чи суду клопотання про необхідність відкриття і долучення вказаних документів до матеріалів провадження.
Таким чином, ВС дійшов висновку, що баланс інтересів сторін не на користь сторони захисту буде порушений не стільки у випадку, якщо відповідний процесуальний документ (речовий доказ) не буде відкритий на стадії закінчення досудового розслідування, скільки в ситуації, якщо всупереч клопотанню, своєчасно заявленому в суді стороною захисту, цей документ так і не буде відкритий або буде відкритий з невиправданою затримкою, коли сторона захисту вже не матиме можливості належним чином підготуватися до захисту і скорегувати лінію захисту.
Аналіз наведеної вище судової практики свідчить про нову тенденцію, яка вимагає від сторони захисту від початку судового провадження заявляти клопотання про відкриття і долучення відповідних документів до матеріалів провадження, для того щоб у майбутньому суд визнав докази недопустимими.
Право Генерального прокурора або його заступника доручити вручення повідомлення про підозру судді іншому суб'єкту, уповноваженому здійснювати процесуальні дії у конкретному кримінальному провадженні.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 р. у справі №536/2475/14‑к (провадження №13‑34кс19) (можна ознайомитися за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86365236) був прийнятий правовий висновок щодо визначення суб'єктного складу здійснення повідомлення про підозру судді.
Постанова Великої Палати однозначно вирішила суперечливе в судовій практиці питання щодо того, чи набуває суддя процесуального статусу підозрюваного у випадку, коли повідомлення про підозру останньому було підписане Генеральним прокурором або його заступником, але вручене за його дорученням іншим суб'єктом, уповноваженим здійснювати процесуальні дії в конкретному кримінальному провадженні. Велика Палата зробила такі висновки:
- Гарантія незалежності суддів забезпечується тим, що виключно Генеральний прокурор або його заступник перевіряють підстави для повідомлення про підозру судді, складають та підписують її текст, а також можуть повідомити про нову підозру або змінити раніше повідомлену підозру.
- Письмове повідомлення про підозру судді, яке передбачає погодження та подальше підписання такого процесуального документа, може здійснюватися лише Генеральним прокурором або його заступником. Це повноваження Генерального прокурора або його заступника є винятковим і не може бути передоручене іншим особам.
- Генеральний прокурор або його заступник реалізують повноваження щодо письмового повідомлення про підозру судді незалежно від того, чи здійснюють вони процесуальне керівництво в конкретному кримінальному провадженні.
- Генеральний прокурор або його заступник можуть доручити вручення прийнятого (складеного) та підписаного ними повідомлення про підозру судді суб'єкту, уповноваженому здійснювати процесуальні дії в конкретному кримінальному провадженні.
- Вручення повідомлення про підозру судді уповноваженим суб'єктом за умови, що таке рішення було прийняте (складене) та підписане саме Генеральним прокурором або його заступником, не порушує гарантії суддівської незалежності.
Слід зауважити, що подібну позицію законодавець зайняв шляхом прийняття Закону України від 04.10.2019 р. №187‑IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень кримінального процесуального законодавства», яким доповнено ч. 2 ст. 481 КПК України. Однак наведена позиція Великої Палати до сьогодні є актуальною з огляду на велику кількість повідомлень про підозру, вручених до набрання чинності цим Законом.
Важливість цього рішення пов'язана також з тим, що воно може бути поширене на випадки вручення повідомлення про підозру не тільки суддям, але й іншим особам, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження згідно зі ст. 480 КПК України (наприклад, члену Вищої ради правосуддя, депутату місцевої ради, адвокату).
Окрім того, у вказаній постанові детально проаналізовані етапи здійснення повідомлення про підозру, без проходження яких особа не може вважатися такою, що набула статусу підозрюваного: прийняття рішення щодо необхідності здійснення особі повідомлення про підозру; складання тексту повідомлення про підозру та його підписання; вручення тексту особі, а також повідомлення прав підозрюваному.
Тому на це рішення Великої Палати доцільно звернути увагу захисникам, які оскаржують факт набуття особою статусу підозрюваного у випадках «заочного» здійснення повідомлення про підозру, коли воно надсилається особі у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень.
Право осіб, які оскаржують преюдиційні факти, на оскарження процесуальних рішень.
Касаційний кримінальний суд у складі ВС у постанові від 14.08.2019 р. у справі №522/12496/18 (провадження №51‑2913км19) (можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/87672583) дійшов висновку, що відсутність «інших осіб» у вичерпному переліку суб'єктів оскарження, передбаченому ст. 394 КПК України, за умови, що судове рішення стосується їхніх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою в доступі до правосуддя та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено ч. 2 ст. 24 КПК України.
Касатор оскаржував ухвалу суду першої інстанції, яка містила викладення подій кримінальних правопорушень, які його прямо не стосуються, а лише вказували про вчинення кримінальних правопорушень особами, які зазначені як «група осіб» (досудове розслідування щодо яких здійснюється в іншому кримінальному провадженні).
Однак Касаційний кримінальний суд зазначив, що хоча в ухвалі не вказані прізвища осіб, які входили до цієї групи, це не означає неможливість їх ідентифікувати. Оскільки у разі зіставлення повідомлення про підозру учаснику вказаної групи осіб з оскаржуваною ухвалою суду першої інстанції можна ідентифікувати кожну особу, яка позначена в ухвалі шляхом використання терміну «група осіб» (досудове розслідування щодо яких здійснюється в іншому кримінальному провадженні). Саме у такий спосіб можна констатувати їх винуватість, що суперечить презумпції невинуватості як загальній засаді кримінального провадження.
За таких обставин Касаційний кримінальний суд дійшов висновку про те, що касатор, хоча і не був учасником кримінального провадження щодо іншої особи, але має право захищати свої права, свободи та інтереси, яких стосується ухвала в цьому провадженні, шляхом звернення до апеляційної інстанції з відповідною скаргою.
Не з'ясування думки засудженого щодо надання правової допомоги конкретним захисником є порушенням права на захист.
Касаційний кримінальний суд у складі ВС у постанові від 07.02.2019 р. у справі №332/1777/14‑к (провадження №51‑4243км18) (можна ознайомитися за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80017586) визнав істотним порушенням кримінального процесуального закону не з'ясування думки засудженого щодо надання йому правової допомоги конкретним захисником.
Захист прав та законних інтересів особи під час проведення досудового розслідування, кримінального провадження в суді першої інстанції та провадження з перегляду судового рішення в апеляційному порядку здійснювала адвокат‑1. На підставі ухвали апеляційного суду адвокат-2 був залучений до участі у кримінальному провадженні захисником особи для проведення окремої процесуальної дії в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 53 КПК України, внаслідок неявки на судове засідання адвоката‑1, зв'язок з яким був відсутній.
В результаті, судове засідання, під час якого було прийняте рішення про обрання особі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, проводилося за участю засудженого та його захисника адвоката‑2, який був залучений для проведення такої процесуальної дії. Апеляційний суд не з'ясував думки засудженого щодо реалізації його права на захист за участю адвоката‑1, рішення про заміну адвоката‑1 судом у передбаченому законом порядку не було вирішене, відповідне процесуальне рішення не було прийняте, у зв'язку з чим Касаційний кримінальний суд дійшов висновку про порушення права особи на захист.
Аналіз наведеної вище судової практики ВС вказує на її гнучкість, здатність постійно розвиватися і змінюватися, але при цьому важливо забезпечити її послідовність і несуперечливість.