29 листопада 2023, 9:42

«Медичний колабораціонізм»: покарати не можна помилувати?

Опубліковано в №13–16 (771–774)

Олексій Харитонов
Олексій Харитонов «ILF, ЮФ» адвокат, керівник судової практики, партнер
Марина Кахнова
Марина Кахнова «ILF, ЮФ» юристка

Україна крок за кроком звільняє окуповані території і попри важкі бої та високу ціну Перемоги ми віримо, що наша держава пройде цей складний шлях аж до повного очищення української землі від російських окупантів та повернення до кордонів 1991 року.


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Досвід звільнення український територій, що були окуповані після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року (до прикладу, звільнення м. Бучі Київської області, м. Ізюм Харківської області та ін.), дозволив напрацювати певні алгоритми першочергових дій для повернення української влади на звільнені території та формування там безпечного середовища, зокрема: поступове відновлення газо-, водо-, електропостачання; вирішення гуманітарних проблем; проведення розмінування територій та ін. Не менш важливим (при поверненні до мирного життя на звільнених територіях) є проведення комплексу стабілізаційних заходів працівниками правоохоронних органів, які включають, зокрема фіксування воєнних злочинів, виявлення колаборантів, шляхом, як правило, подомового обходу та верифікації осіб та ін.

Останнім часом у стрічці новин ми можемо спостерігати появу повідомлень про лікарів-колаборантів, які погодились співпрацювати з державою-окупантом. Безперечно, за умов, що склалися, виявлення та притягнення до відповідальності осіб (зокрема, медичних працівників за наявності законних підстав), які певною мірою допомагали державі-агресору проводити окупаційну політику на захопленій території — це адекватна відповідь на суспільний запит на справедливість та потужний сигнал про те, що кожен колаборант, кожен пособник так званого «русского мира» буде покараний, причому за всією суворістю українського закону.

Водночас, зважаючи на те, що судова практика щодо притягнення медичних працівників до кримінальної відповідальності за колабораціонізм лише перебуває на етапі формування, може мати місце неоднозначне застосування положень закону (зокрема, з причин використання в ньому «не зовсім вдалих» формулювань, про що йтиметься далі в статті).

Тож, ми детально розібрались, які правила притягнення медичних працівників за колабораційну діяльність сформувались наразі в Україні, які проблемні питання можуть виникнути при застосуванні кримінально-правових норм, пов'язаних із притягненням лікарів до відповідальності, та можливі шляхи їх вирішення.

Основні правила притягнення за «медичний колабораціонізм»: кого та за що «карають»? Міжнародні стандарти захисту медичних працівників в міжнародних конфліктах

У широкому сенсі термін «колабораціонізм» (від фр. collaboration — «співробітництво») означає співпрацю населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників, а також участь у переслідуванні патріотів країни, громадянином якої є колаборант. Широкого розповсюдження це явище набуло в часи Другої світової війни та мало місце в майже кожній окупованій країні (Україна у цьому плані також не є винятком).

Поняття «колабораційна діяльність» було офіційно введено в українське законодавство лише з початком повномасштабного вторгнення росії на територію України (Кримінальний кодекс України, надалі — КК України було доповнено статтею 1111 згідно із Законом № 2108-IX від 03.03.2022). Власне, після цього в медичній спільноті почало лунати основне питання: «Чи вважатимуть колаборантами лікарів, які залишились працювати на тимчасово окупованих територіях та забезпечують роботу лікарень?».

Офіційна статистика щодо кількості медичних працівників, які були викриті/притягнуті до кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність на окупованих територіях, наразі відсутня. В Єдиному державному реєстрі судових рішень (надалі — ЄДРСР) можна віднайти тільки три вироки, що мають відношення до колабораціонізму в медичній сфері, а саме:

● засудження особи, яка під час окупації надала добровільну згоду на обіймання посади в.о. начальника відділу охорони здоров`я мерії м. Бердянська у самопроголошеному, незаконному та підконтрольному окупаційній адміністрації рф органі влади — мерії м. Бердянська;

● засудження громадянина України, який добровільно, попередньо узгодивши свої дій з представниками окупаційної влади, запропонував власну кандидатуру та обійняв посаду директора лікарні (усунувши чинного директора від виконання покладених на неї головою міської ради функцій);

● засудження особи, яка добровільно зайняла посаду начальника «Департамента здравоохранения Военно-гражданской администрации Запорожской области».

Як бачимо, наразі поступово формується практика, за якої до кримінальної відповідальності притягують за так званий «адміністративний медичний колабораціонізм» (ч. 5 ст. 1111 КК України).

На практиці це означає, що медичний працівник може нести кримінальну відповідальність за добровільне зайняття посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих (наприклад, обов'язки по здійсненню керівництва трудовим колективом) та/або адміністративно-господарських функцій (приміром, обов'язки по управлінню майном), у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора (ч. 5 ст. 1111 надалі — КК України). При цьому потрібно звернути увагу на те, що під поняття окупаційна адміністрація також підпадає і заклад охорони здоров`я.[1]

Тобто якщо особа (після окупації відповідної території) добровільно пропонує свою кандидатуру та, в подальшому призначається окупантами на посаду керівника департаменту (відділу, управління та ін.) охорони здоров`я або керівника конкретного закладу охорони здоров`я, то вона буде нести кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність. 

Цікаво, що у всіх вищенаведених справах основними доказами вини осіб, які виявили бажання співпрацювати з окупантами, були показання свідків (до прикладу, колег), які підтверджували та розповідали про подробиці співпраці з окупантами; публікації з сайтів держави-агресора, в яких повідомлялось про відповідне призначення на посаду винної особи, «накази» окупаційної влади про призначення особи на посаду; копії документів (наказів, клопотань) тощо, які підписала особа на «новій посаді».

Якщо з медичними працівниками, які «виявили бажання просунутись кар`єрними сходами» та зайняти керівну посаду під час окупації, все більш-менш зрозуміло, то постає питання: «Чи може звичайний лікар, який залишився в окупації та продовжує надавати медичну допомогу (подекуди лікує самих окупантів та отримує при цьому «заробітну плату» в російських рублях) нести кримінальну відповідальність за таку діяльність?».

Відповідь на це питання лежить у площині міжнародного гуманітарного права, а саме положень Женевських конвенцій (Додаткових протоколів до них), в основі яких закладено фундаментальну ідею «нейтралітету», яка означає, що медичні та рятувальні служби не розглядаються як сторона конфлікту, вони ніби «стоять над бойовими діями». Так, вищезазначена ідея розкривається у наступних положеннях:

● «окупаційна держава зобов'язана за допомогою всіх наявних засобів та в співробітництві з державними та місцевими органами влади забезпечувати та підтримувати діяльність медичних та лікарняних установ, а також забезпечити та підтримувати на окупованій території умови задовільні з погляду охорони здоров'я та санітарії Медичному персоналу усіх категорій [2] буде дозволено виконувати свої обов'язки» (п.1 ст. 56 Конвенції про захист цивільного населення під час війни);

● «ні за яких обставин жодна особа не може бути піддана покаранню за виконання нею медичних функцій, сумісних з медичною етикою, незалежно від того, в інтересах якої особи виконуються ці функції» (п.1 ст. 16 Додаткового протоколу до Женевської конвенції від 12.08.1949 року).

Крім цього, не слід забувати про те, що Міжнародний кодекс медичної етики 1949р. встановлює обов'язок для лікаря «завжди пам'ятати про збереження людського життя». Також, з огляду на «принцип недискримінації», закладений в основу Женевських конвенцій, неприпустимим є допущення лікарем кількісної нерівності в лікуванні, а так само нерівності в часі (навіть, якщо такий лікар знаходиться на окупованій території). Простими словами це означає, що у виняткових випадках (до прикладу, коли лікар або медсестра немає достатньої кількості ліків) допускається порятунок лише частини хворих, які того потребують та мають більше шансів вижити (подекуди такі ситуації можуть нагадувати «проблему вагонетки»). Якщо ж говорити про нерівність у часі лікування, то згідно міжнародних документів пріоритетність у наданні медичної допомоги дозволяється лише з медичних причин термінового характеру. Це означає, що в тому випадку, якщо лікарям доведеться мати справу з великим напливом поранених, лікарі (незважаючи на національність), спочатку мають надавати допомогу тим, для кого затримка може бути смертельною або, принаймні, дуже шкідливою. Як бачимо, попри те, що головна мета України в російсько-українській війні — це Перемога над російськими окупантами, зокрема через виснаження їх людського потенціалу (трьома основними способами: вбивство, поранення, полон), лікарі мають дотримуватись Женевських конвенцій та гуманістичних ідей, що в них закладені, та надавати допомогу пацієнту, незважаючи на його громадянство (приналежність) до тієї або іншої держави, що бере участь в збройному конфлікті.

Окремо варто зазначити, що якщо, приміром, медичний працівник був змушений піти на співпрацю з ворогом (та, до прикладу, очолив медичний заклад) шляхом застосування до нього фізичного та/або психічного примусу це не підпадає під колабораційну діяльність. Наявність або відсутність примусу до особи в кожному конкретному випадку має перевірятись під час досудового розслідування та досліджуватись судом (водночас збір доказів на окупованій території для доведення застосування до медичного працівника фізичного/психічного примусу може бути утрудненим. До прикладу, свідки такого примусу можуть виїхати, документи можуть бути знищені тощо).

З вищезазначеного можна зробити низку важливих висновків. По-перше, якщо лікар (керівник закладу охорони здоров`я) продовжує належно виконувати свої обов'язки, покладені на нього державою України, то тут не йдеться про колабораційну діяльність. Так само медичні працівники не можуть нести відповідальність за отримання «заробітної плати» від окупантів, оскільки на тимчасово окупованих територіях можуть бути проблеми з доступом до української банківської системи. По-друге, окупанти (згідно з положеннями Женевських конвенцій) мають забезпечити належні умови та можливості для надання безперервної медичної допомоги на відповідній території. По-третє, норми гуманітарного права, враховуючи «принцип нейтралітету» медичного персоналу, не тільки не забороняють надавати медичну допомогу протилежній стороні (у нашому випадку російським загарбникам), але й фактично зобов`язують це робити (не допускаючи при цьому кількісної нерівності та нерівності в часі лікування, про що йшлося вище). По-четверте, за колабораційну діяльність у медичній сфері можуть нести кримінальну відповідальність особи, які добровільно, усвідомлено, на шкоду України (її союзникам, громадянам) погодились співпрацювати з ворогом шляхом пропонування свої кандидатури та призначення в подальшому на посаду в окупаційну адміністрацію рф чи заклад охорони здоров`я.

Водночас потрібно звернути увагу, що лікарі, які продовжують виконувати свої медичні обов`язки не користуються «повним імунітетом» від кримінальної діяльності. Це, в свою чергу, означає, що працівниками правоохоронних органів після звільнення відповідної території має бути надана правова оцінка загальної діяльності особи, а не професійної (приміром, мають виявлятись випадки вчинення лікарями інших злочинів проти основ національної безпеки України, злочинів проти життя та здоров'я особи тощо). Так, за нацистської окупації України (у проміжку часу між 1941-1943 рр.) мала місце трагедія Ігренської психіатричної лікарні — приклад безпрецедентного за тривалістю у часі знищення душевнохворих пацієнтів «медичними засобами» та експериментами (за однією із версій цей злочин вчинив медперсонал закладу за вказівкою гестапо, більшість медичних працівників, які були причетні до цих злочинів було засуджено за зраду Батьківщині та вбивства, а згодом страчено). Якщо припустити, що описана ситуація мала б місце за сучасних умов, то хоча медичні працівники продовжували виконувати свої обов`язки в окупації, однак ці лікарі, з високою ймовірністю відповідали б за пособництво державі-агресору (ст.1112 КК України) та вбивства пацієнтів.

Окремі проблемні питання, що можуть виникнути при притягненні медичних працівників до кримінальної відповідальності за колабораціонізм?

Безперечно, дотримання принципу верховенства права та забезпечення справедливості в суспільстві загалом можливе лише за умови застосування судами під час розгляду та вирішення справ законодавчого акта, який відповідає критерію «якості закону». Тобто відповідний акт законодавства повинен мати такі характеристики як: чіткість, точність, зрозумілість, узгодженість, передбачуваність, послідовність та деякі інші. Водночас Закон №2108-IX від 03.03.2022, яким було введено кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність, не відповідає вищенаведеним критеріям. Наведемо декілька прикладів:

1. Складність в розмежуванні колабораційної діяльності (ст. 1111 КК України) та державної зради (ст. 111 КК України): наразі склалася ситуація, коли одні й ті ж дії громадянина України, в тому числі медичного працівника, а саме «добровільне зайняття громадянином України посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора» можуть бути кваліфіковані як за ч. 2 ст. 111 КК України (державна зрада в умовах воєнного часу), так і ч. 5 ст. 1111 КК України (колабораційна діяльність). Чіткої межі між державною зрадою та колабораціонізмом немає. Це також створює загрозу призначення не співмірних покарань за одні й ті ж діяння, порушує принцип правової визначеності в цілому. Формально, одного медичного працівника, який під час окупації очолив медичний заклад та співпрацював з окупантами, можуть засудити за державну зраду до позбавлення волі на 15 років з конфіскацією майна. Іншого ж медичного працівника, який вчинив аналогічні діяння, можуть судити за колабораційну діяльність та призначити йому покарання у вигляді позбавлення волі на 10 років, проте без конфіскації майна (в ч. 5 ст.1111 конфіскація майна - альтернативне покарання, яке може і не призначатись, на відміну від ч.2 ст.111 КК України, де це покарання обов`язкове). Певним чином вирішити цю проблему могло б більш чітке формулювання відмінних ознак складу злочину «колабораційна діяльність» (стаття 1111 КК України) та доповнення положень ст. 111 КК України фразою «за відсутності ознак колабораційної діяльності».

2. Частина 2 ст.1111 КК України встановлює відповідальність за «добровільне зайняття громадянином України посади, не пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, зокрема в окупаційній адміністрації держави-агресора». З цього положення випливає, що відповідальність за вказане діяння може настати незалежно від характеру посади, яку займає працівник. Тобто, якщо припустити, що умовна громадянка А. влаштовується санітаркою після набрання чинності Законом №2108-IX від 03.03.2022 в «Республіканську клінічну лікарню ім. М. О. Семашко», яка була збудована під час тимчасової окупації АР Крим, то формально вона вже може нести кримінальну відповідальність.

3. Частина 4 ст.1111 КК України, зокрема встановлює відповідальність за провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором. Медична практика є різновидом господарської діяльності, яка потребує ліцензування. Зважаючи на те, що зміст ч.4 ст. 1111 КК не є досить чітким (не містить критеріїв, які дозволяють відрізнити правомірну поведінку від неправомірної, так само відсутнє будь-яке згадування конкретних мотивів чи мети вчинення кримінального правопорушення) під категорію «провадження господарської діяльності у взаємодії з державою агресором» підпадає надання будь-яких послуг (в тому числі медичних) представникам держави-агресора (до прикладу, військовим). Це так само створює пряму суперечність з нормами міжнародного права, що згадувались нами вище. Можливим вирішенням цього питання могло б бути визначення вичерпного переліку видів діяльності, які б напряму були б заборонені ч.4 ст.1111 КК України.

Замість висновків…

Видається, що питання притягнення медичних працівників до кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність має вирішуватись крізь призму міжнародних зобов'язань України за міжнародними договорами, передусім Женевськими конвенціями, адже в міжнародному праві закріплено принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов’язань (держава-учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею міжнародного договору). Якщо припустити, що норми, які встановлюють відповідальність за колабораційну діяльність так і не будуть вдосконалені, це призведе до численних звернень до Європейського суду з прав людини (зокрема, звернень медичних працівників) та виплат значних сум компенсацій нашою державою. Для уникнення цього, є нагальна необхідність змін та уточнень до закону про колабораційну діяльність найближчим часом.


[1] Відповідно до п.6 ч.1 ст. 1-1 ЗУ “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” окупаційна адміністрація Російської Федерації - сукупність державних органів і структур Російської Федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, в тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб’єктів адміністративних послуг.

[2] "медичний персонал" означає осіб, які призначені стороною, що перебуває в конфлікті, виключно для медичних цілей, перерахованих у пункті "e" (для розшуку, підбирання, транспортування, встановлення діагнозу чи лікування, а також для профілактики захворювань), для адміністративно-господарського забезпечення медичних формувань або для роботи на санітарно-транспортних засобах та для адміністративно-технічного забезпечення.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати