«Бурхливе юридичне невігластво». Такими словами характеризував діяльність правозастосовних органів Марко Ігорович Бажанов — професор кафедри кримінального права та кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Їх суть — «Закон ігнорують, теорії не знають, а за практику видають свої свавільні рішення».
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Одним із таких прикладів є кримінальне провадження щодо народного депутата за ч. 1 ст. 366-2 КК України, яке зводилось до наступного: «Народний обранець, усвідомлюючи обов’язок задекларувати нерухоме майно, яке він орендував у період з 01.01.2020 року до 31.12.2020 року включно, діючи умисно, у порушення вимог п. 2 ч. 1 та абз. 3 ч. 2 ст. 46 Закону у розд. 3 «Об’єкти нерухомості» декларації не зазначив відомостей про об’єкт нерухомості — квартиру вартістю 1 965 489 грн». За результатами судового розгляду Вищим антикорупційним судом (далі — ВАКС) народного депутата виправдано у зв’язку з відсутністю суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення.
Здебільшого мотиви прийнятого рішення судом зводилися до того, що:
- відсутні докази тих обставин, що обвинуваченим усвідомлювалося внесення саме завідомо недостовірних відомостей до декларації;
- стороною обвинувачення не доведено, що обвинувачений усвідомлював, що заповнена ним декларація містить завідомо недостовірні відомості, та свідомо бажав порушити визначений порядок декларування об’єкта нерухомості, який перебував в оренді в особи, шляхом підписання декларації електронним цифровим підписом перед її поданням без зазначення орендованої квартири;
- декларант проявив несумлінне, недбале ставлення до заповнення декларації (відповідно до послідовності дій користувача Єдиного державного реєстру декларацій витрачений час на перевірку декларації перед накладенням цифрового підпису становив з 11:41:38 до 11:41:51 хв, що свідчить про легковажне ставлення до перевірки правильності відображення відомостей у декларації);
- декларант після виявлення помилки самостійно повідомив уповноважених осіб НАЗК про те, що через неуважність не були внесені відомості в розділі З «Об’єкти нерухомості» про орендовану квартиру, тобто факт невнесення орендованої квартири до декларації виявлено самостійно народним депутатом України без вказівки на це уповноваженої особи НАЗК. Обвинуваченим самостійно вжито заходи для усунення виявленого недоліку заповненої декларації за 2020 рік;
- мотив і мета не є обов’язковими елементами складу цього кримінального правопорушення, однак в цьому випадку їх встановлення є важливим елементом, який має істотне значення для правильної кваліфікації діяння, з’ясування, чи діяв обвинувачений із прямим умислом. Відсутність мети виключає вчинення кримінального правопорушення з прямим умислом.
Загалом захист доволі позитивно сприймає винесення виправдувального вироку щодо народного депутата, однак аналіз мотивувальної частини вироку залишає без відповіді декілька складних питань, на які сторона захисту звертала увагу суду та які є, на наш погляд, ахіллесовою п’ятою обвинувачення.
По-перше, це стосується правомірності застосування стороною обвинувачення підходу інкримінування ринкової вартості об’єкта на момент декларування, коли цей об’єкт перебуває лише на праві користування у народного депутата, за що сплачується відповідна орендна плата. Як відомо, для наявності складу правопорушення необхідно, щоб особа діяла умисно, тобто з прямим умислом щодо внесення завідомо для нього недостовірних відомостей. Водночас завідомо недостовірні — це такі, які особа усвідомлює, що вони відрізняються від тих, які є правдивими. Але ці відомості повинні мати грошовий вираз, оскільки законодавець їх чітко пов’язує з грошовим еквівалентом. Тому предметом цього складу кримінального правопорушення є не будь-які відомості, а тільки ті, які мають грошовий (вартісний) еквівалент.
З огляду на це надто сумнівним видається позиція прокурора про те, що для кваліфікації діяння за ч. 1 ст. 366-2 КК необхідно брати до уваги саме ринкову вартість незадекларованого об’єкта, що перебуває в оренді, а не вартість орендної плати. Логічно, що право користування квартирою не свідчить про перебування квартири у власності як об’єкта, а є свідченням надання відповідної послуги, за яку сплачується орендна плата.
Тому, на переконання захисту, дії щодо недекларування оренди квартири можуть бути кримінально караними, коли особа не задекларувала вартість орендної плати, якщо такі відомості відрізняються від достовірних на суму від 500 до 2000 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. На жаль, колегія суддів залишила взагалі поза увагою це питання не тільки в аналізованому судовому рішенні, а й у вироках щодо інших осіб. Заради справедливості слід вказати, що законодавцем виписано диспозицію статті так, що її можливо тлумачити та застосовувати по-різному, але з формальної логіки та мети передбачення кримінальної відповідальності за недостовірне декларування імпліцитно випливає, що ринкову вартість об’єкта нерухомості при кваліфікації слід застосовувати лише у випадку, коли майно перебуває у власності особи або на праві володіння, проте в жодному випадку не на праві користування, адже в останньому за надання в оренду об’єкта особа сплачує відповідну орендну плату, і до неї не переходить ані право володіння, ані право власності на цю річ.
За таких умов стає очевидним, що вирішення саме цього питання сприятиме уніфікації судової практики. Сподіваємося, що Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду системно проаналізує доводи сторін захисту та зверне увагу на найбільш болючі проблеми застосування ст. 366-2 КК України та вразливі місця позиції сторони обвинувачення.