У 2001 р. Конституційний Суд України (далі — КСУ) вперше предметно розглядав питання конституційності просування тоталітарної ідеології як політичної мети. Справа стосувалася заборони у 1991 р. Компартії України, програма якої передбачала реалізацію «принципової класової політики» на засадах «наукової теорії суспільного розвитку — марксизму-ленінізму» в будь-яких «мирних чи немирних» формах; а члени та керівництво Компартії України, відповідно до висновків Тимчасової комісії Президії Верховної Ради України, підтримали «дії ДКНС [«ГКЧП» — рос.]», таким чином сприяючи спробі державного перевороту. Незважаючи на це, у 2001 р. КСУ встановив, що діяльність та програмні цілі Компартії України, забороненої у 1991 р., «не суперечили визначеним на конституційному рівні умовам утворення і діяльності політичних партій». У 2001 р. це рішення не мало суттєвого практичного значення, однак у 2019 р. Конституційному Суду довелося до нього повернутися. До того ж те, як Суд це зробив, виглядає абсолютно непереконливо.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У травні 2017 р. 46 народних депутатів подали конституційне подання щодо конституційності ЗУ «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (закон №317‑VІІІ). У тексті подання автори звернули увагу на те, що положення закону суперечать міжнародним стандартам та конституційним приписам. Окрім того, низку зауважень щодо закону №317‑VІІІ висловила Венеціанська комісія та ОБСЄ/БДІПЛ, декілька opinio juris щодо закону №317‑VІІІ підготували неурядові організації. На думку Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ, закон №317‑VІІІ не повністю відповідає міжнародним стандартам, зокрема через те, що санкція у вигляді припинення діяльності партії є непропорційною. Водночас Венеціанська комісія та ОБСЄ/БДІПЛ підтвердили «право України забороняти чи навіть криміналізувати використання певної символіки та пропаганди тоталітарних режимів».
У липні 2019 р. Конституційний Суд України, попри зауваження міжнародних організацій, ухвалив рішення про конституційність закону №317‑VІІІ. У Конституційного Суду було декілька очевидних варіантів щодо того, який підхід обрати до визначення (не) конституційності цього закону. Перший — формалістський — відтворити обґрунтування рішення від 2001 р. та визнати положення закону неконституційними. Другий — субстантивний — Суд мав можливість розглянути концепцію динамічної інтерпретації конституційних прав у дусі того, як конституційна практика оновлюється та доповнюється в Італії, Чеській Республіці, Іспанії, Франції чи Німеччині. Натомість КСУ обрав третій — вибірковий підхід — який, на мою думку, є найбільш вразливим.
Основним лейтмотивом мотивувальної частини рішення (§3‑13) було встановлення того, чи є легітимною мета закону. Суд вперше у своїй історії змістовно розглянув передумови заборони пропаганди тоталітарних ідеологій, вказавши на «антигуманну, людиноненависницьку й агресивну сутність комуністичного та нацистського режимів». Для обґрунтування міркувань про те, що «комуністичний режим заперечував та обмежував права людини, унеможливив демократичну організацію державної влади», Конституційний Суд вибірково згадав своє рішення від 2001 р., хоча в останньому теза про антиконституційний характер Компартії заперечувалася.
Окрім того, КСУ вибірково застосував методологію Європейського суду з прав людини. Конституційний Суд цілком доречно вказав на легітимний характер закону, однак повністю проігнорував інший неодмінний компонент трискладового тесту ЄСПЛ — чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві (за яким перевіряється, чи існувала нагальна суспільна потреба втручання та чи було воно пропорційним).
Аргументацію щодо конституційності закону було зведено до трьох ключових тез. По‑перше, заборона пропаганди тоталітарних режимів має велике символічне значення з огляду на історичний досвід. По‑друге, повернення до тоталітарного минулого становить реальну загрозу для публічного порядку. По‑третє, символіка комуністичного режиму та культивування комуністичної ідеології є складовою частиною російської агресії проти України. Саме перший аргумент дозволяє зробити висновок, що Конституційний Суд вперше діяв як орган колективної пам'яті та зміг сформулювати належну оцінку природи комуністичного і нацистського режимів.
Однак другий аргумент у тому вигляді, в якому його сформулював Суд, не виглядає переконливим. Тенденції до авторитаризму спостерігаються навіть у країнах-членах Європейського Союзу (наприклад, в Угорщині), а політична платформа сучасних ультраправих партій не дозволяє з впевненістю говорити, що такі партії мають на меті встановити державний лад, несумісний з фундаментальними демократичними принципами. Сучасна загроза у вигляді повернення комуністів, наприклад, в український Парламент, виглядає так само малоймовірною, з огляду на низьку політичну підтримку партій «комуністичного спрямовування» суспільством.
Третій аргумент хоча й не закладався авторами законопроєкту, проте цілком доречно його згадав Суд у контексті підтримання національної безпеки. Поза увагою Суду залишився текст конституційного подання, в якому ставилися під сумнів окремі положення закону, оскільки КСУ вирішив здійснити сукупну оцінку закону за власною методологією. Конституційний Суд не звернув уваги, зокрема, на відсутність критеріїв у законі щодо визначення того, чи просуває політична партія тоталітарну ідеологію. Також хибним видається те, що КСУ проігнорував пошук балансу між захистом демократичного суспільства та гарантуванням індивідуальних прав, як це постійно робить ЄСПЛ.
Безперечно, рішення КСУ є прогресивним з позиції відновлення історичної пам'яті та виправлення власних помилок, допущених у рішенні від 2001 р., але водночас послідовність правових міркувань та змістовне розуміння міжнародних стандартів продемонстрували вкрай низьку якість правосуддя єдиного органу конституційної юстиції.