Напевне, мало хто не помітив, як стрімко змінювався світ протягом останніх 2 років. Пандемія почалася різко та перевернула з ніг на голову нашу звичну реальність. І якщо спочатку здавалося, що цей спалах швидко мине, то невдовзі стало очевидно, що ми помилялися. Covid-19 справив безпрецедентний вплив на наше життя: країни закривали кордони, люди намагалися уникати контактів один з одним, а більшість сфер соціальної взаємодії почали перелаштовуватися на новий, дистанційний лад. Сьогодні важко уявити публічний простір без протиепідеміологічних обмежень, що нерідко позначається на правах людини. Як наслідок, вірус торкнувся навіть тих, кому пощастило не захворіти, «уразивши» їх побутове та соціальне життя.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Права людини — це невід’ємний комплекс свобод та можливостей, що становлять найвищу соціальну цінність у будь-якій демократичній державі та слугують фундаментом конституційного ладу України. Проте очевидно, що впровадження карантинних обмежень та інших заходів боротьби з вірусом можливе лише за умови обмеження основних прав людини, тому важливо детально проаналізувати такі дії держави на предмет їх правомірності.
Останнім часом порушенням основоположних прав людини нікого не здивувати: громадян примушували до обсервації, скасовувалось транспортне сполучення, заборонялося збиратися групами та відвідувати навчальні заклади. Ці та безліч інших проявів порушень прав людини стали звичними супутниками нашого буття.
Порушення прав людини в умовах Covid-19
Та чи законно це? З огляду на вітчизняну нормативно-правову базу, такі обмеження цілком логічно вбачаються незаконними. Ст. 64 Конституції України передбачає можливість введення обмежень прав і свобод громадян лише в умовах військового або надзвичайного стану з зазначенням строків дії таких обмежень. Сьогодні в Україні функціонує режим надзвичайної ситуації, який не передбачає можливості законного обмеження прав і свобод громадян. Таким чином, такі порушення суперечать нормам Конституції, що має найвищу юридичну силу в Україні.
Втім, поки постанова Кабінету Міністрів №1236 від 9 грудня 2020 р. «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» не визнана Конституційним Судом України неконституційною, вона буде слугувати підставою для порушення прав громадян.
Цікаве рішення Конституційного Суду щодо відповідності Конституції України постанови Кабінету Міністрів від 20 травня 2020 р. №392 про встановлення карантину, в якому розглядалися карантинні заборони на: проведення масових заходів з кількістю учасників більше 10 осіб; роботу закладів громадського харчування, торгово-розважальних центрів; діяльність закладів, що надають послуги з розміщення, закладів розважальної діяльності, фітнес-центрів, закладів культури; здійснення регулярних та нерегулярних перевезень пасажирів автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському, внутрішньообласному та міжобласному сполученні. Тоді суд наголосив, що такі обмеження можуть встановлюватися виключно законом — актом, ухваленим Верховною Радою як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення таких обмежень підзаконним актом (постановою) суперечить ст. 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України. Проте постанова №392 втратила чинність до моменту закінчення розгляду справи Конституційним Судом, а оскільки питання конституційності вирішується судом щодо чинних нормативно-правових актів, провадження у цій частині справи було закрито.
Але слід зазначити важливий висновок Конституційного Суду України в частині порядку тимчасового обмеження прав людини — винятково на рівні закону задля дотримання конституційних принципів верховенства права та пріоритету прав людини. На жаль, станом на сьогоднішній день рішення Конституційного Суду відносно конституційності впровадження карантинних обмежень, що суттєво обмежують права людини, відсутнє, адже спроби проаналізувати обмеження на предмет конституційності впираються у дії Кабінету Міністрів, коли обмеження просто переносяться в нові постанови. Через це Конституційний Суд просто не може визнати карантинні обмеження для громадян неконституційними. Як наслідок, фактично неконституційні обмеження, впроваджені Кабміном, де-юре залишаються законними і використовуються поліцією для накладання штрафів.
Механізми захисту прав людини в умовах Covid-19
Але впадати у розпач також не слід. Незважаючи на продовження систематичного і незаконного обмеження прав людей, більшість судів стають на бік закону. Відповідно до ст. 7 КАС України, ст. 10 ЦПК України, ст. 11 ГПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції як норми прямої дії.
Так, Корольовський районний суд Житомира, розглядаючи справу про перебування особи в період карантину без засобів індивідуального захисту у громадському транспорті, чим було порушено вимоги п. 1, 10 постанови КМУ №641 від 22.07.2020 р. та вчинено адміністративне правопорушення, що передбачене ст. 44-3 КУпАП (справа №296/9104/20 від 27.01.2021 р.), наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина можливе у випадках, визначених Конституцією України, та дійшов висновку, що постанови Кабінету Міністрів про встановлення карантину обмежують конституційні права і свободи громадянина, що суперечить ст. 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України, тому такий нормативно-правовий акт у частині відповідних обмежень не підлягає застосуванню судом при вирішенні справи про адміністративне правопорушення. На думку суду, порушення особою правил карантину, які встановлені не у конституційний спосіб, не є підставою для адміністративної відповідальності. Враховуючи ці обставини, суд вирішив, що провадження підлягає закриттю за відсутністю складу адміністративного порушення.
Більшість проваджень за ст. 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення зазвичай закінчуються закриттям у зв’язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення, поверненням матеріалів на доопрацювання або звільненням осіб від адміністративної відповідальності.
Та щоб якісно захиститися у суді, необхідно чітко володіти усіма способами захисту, наданими нам чинним законодавством. По-перше, під час складання протоколу про адміністративне правопорушення мають обов’язково зазначатися конкретні норми права, у порушенні яких вас підозрюють, з посиланням на відповідні нормативно-правові документи. Відсутність такого посилання буде свідчити про відсутність ознак адміністративного правопорушення. По-друге, посилання у протоколі про адміністративне правопорушення, наприклад, на постанову КМУ також свідчить про відсутність ознак правопорушення, адже такий документ не є актом законодавства у розумінні Конституції України.
Так, постановою Хмельницького апеляційного суду від 27 листопада 2020 р. у справі №680/775/20 було закрите провадження та скасоване рішення суду першої інстанції про притягнення особи до відповідальності, передбаченої ст. 44-3 КУпАП, де суд першої інстанції посилався на постанову головного санітарного лікаря. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув увагу на відсутність адміністративної відповідальності, передбаченої ст. 44-3 КУпАП, за порушення вимог, викладених у постанові головного санітарного лікаря, яка є не актом законодавства, а лише нормативним положенням, яким встановлюються правила щодо карантину людей, санітарно-гігієнічні, санітарно-протиепідемічні правила і норми.
Аналізуючи судову практику, варто сказати, що у більшості випадків причиною притягнення судами до відповідальності та накладання штрафів стають необдумані дії громадян, які самі визнають провину проханнями звільнити від відповідальності, поясненнями причин своїх порушень тощо. Належна підготовка та фокус на кожному з етапів практично нівелюють шанси притягнення вас до відповідальності.
Міжнародний досвід
Права людини опинилися під загрозою у багатьох країнах світу, і це питання потребує особливої уваги. Є вагомі підстави побоюватися, що обмеження після пандемії ще довго не будуть зніматися, особливо в країнах, де питання прав людини було критичним і до початку коронавірусу. Варто зазначити, що усі кризові заходи повинні завжди перевірятися щодо їх відповідності 3 основним принципам прав людини: універсальності, невід’ємності та неподільності. Та чи так це на практиці?
Правозахисна організація Amnesty International звертає увагу на досить небезпечну тенденцію. За даними організації, уряди багатьох країн, зокрема Східної Європи, використовують пандемію як підставу для обмеження прав та свобод людини. Дії влади багатьох країн сприяли тому, що регіональні та міжнародні інститути, що займаються захистом прав людини, втрачали авторитет, тоді як уряди цих країн послідовно обмежували права громадян на свободу слова та зборів, а також їх соціальні та економічні права. Серед грубих порушень прав людини організація виділяє:
- погіршення становища біженців та мігрантів;
- відсутність міжнародного співробітництва,превалювання національних інтересів (так звана «війна за вакцини», гальмування колективних зусиль щодо відновлення світової економіки);
- недостатні заходи соціального захисту або їх відсутність;
- придушення протестних настроїв у всьому світі;
- використання пандемії для посягання на права людини (кримінальні переслідування, обмеження свободи вираження поглядів).
Експерти Amnesty International вказують, що сьогодні низка країн користуються усіма засобами, щоб розхитати міжнародну систему захисту прав людини та інститути, покликані їх захищати. Правозахисники зазначають, що у поєднанні з потоком дезінформації по всьому світу напади на свободу слова з боку урядів мали руйнівний вплив на здатність людей отримувати доступ до точної та своєчасної інформації, щоб допомогти їм впоратися зі зростаючою глобальною кризою в галузі охорони здоров'я. Зазначається й про безпрецедентну атаку на свободу слова, що серйозно обмежує права людей. На думку організації, в Росії під приводом боротьби з епідемією влада продовжила переслідування інакомислення. Окремо виділено приховування Китаєм інформації про Covid-19 та репресії проти журналістів, які намагалися привернути увагу громадськості до спалаху хвороби.
У Німеччині, де правова державність цінується понад усе, теж лунають сумніви щодо протиепідеміологічних заходів, що вживаються владою. Побоювання висловлюють не лише правозахисники, а й, наприклад, колишній голова Федерального конституційного суду ФРН Ганс-Юрген Папір. Він застерігає від негативних наслідків пандемії для дотримання прав людини та бачить небезпеку «ерозії правової держави», якщо «екстремальні обмеження громадянської свободи» надто довго залишатимуться в силі.
Тож проблема порушення прав людини в умовах Covid-19, очевидно, знайома не тільки українцям. Правники різних країн висловлюють занепокоєння ситуацією, що склалася навколо наших прав та свобод.
Висновки
Covid-19 поставив серйозні виклики перед урядами усіх держав. Та разом з боротьбою за людські життя важливо бодай трохи підтримувати «державний імунітет», додержуючись фундаментальних принципів правової держави. Вітчизняна нормативно-правова база у сфері протиепідеміологічних обмежень має суттєві недоліки, внаслідок котрих кожен день масово порушуються права та свободи громадян.
На мою думку, важливість якісного правового регулювання у цій сфері не потребує аргументів, адже держава, де протягом довгого часу систематично порушується Конституція, сама стає невиліковно хворою.
Якщо уряд, громадянське суспільство та приватний сектор зроблять права людини центральним орієнтиром у ситуації нинішньої кризи, у нас з’явиться можливість забезпечити якісніші заходи реагування на вірус по всій країні.