Минуло більше ніж 2 роки від початку правозастосування норм Законів «Про виконавче провадження» та «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та інших органів», а також прийнятих на їх виконання підзаконних нормативно правових актів, які умовно називають реформою виконавчого провадження.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Безперечно, зазначені зміни в законодавстві додали оптимізму кредиторам, однак говорити про те, що виконавчий процес став зручним як для виконавця, так і для стягувача, який є кінцевим споживачем послуг інституту примусового виконання, на мою думку, поки що зарано.
Якими можуть бути шляхи подальшого вдосконалення процедури здійснення виконавчого провадження та інституцій примусового виконання, спробую з'ясувати в цій публікації. Одразу зазначу, що неможливо охопити всі проблемні моменти в одній статті, тому зупинюся лише на деяких з них.
Вдосконалення виконавчого процесу
Виконавчий процес має бути швидким, зручним для виконавця і стягувача та водночас не порушувати визначені ним права боржника. Необхідно провести ревізію Закону України «Про виконавче провадження» та виключити з нього архаїчні й застарілі норми, які законодавець бездумно переносить з попередньої редакції Закону в наступну, а також норми, які дублюються.
Наведу лише один приклад. Відповідно до ч. 7 ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження», вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації здійснюється у строк, встановлений виконавцем, але не раніше ніж через 5 робочих днів після накладення арешту.
Зазначене положення «перекочувало» в чинний Закон через всі його редакції ще з Інструкції про виконавче провадження Міністерства юстиції СРСР №22 від 15.11.1985 р. На той час логіка цієї норми полягала в тому, що саме в цей строк боржник міг під контролем судового виконавця реалізувати арештоване майно за ціною, не нижчою ніж зазначено в акті опису, а також саме в цей же строк боржник мав право оскаржити дії судового виконавця до судді, за яким був закріплений судовий виконавець. Сьогодні в чинному законі ця норма є абсолютно зайвою.
Також, на мою думку, настав час на законодавчому рівні або взагалі відмовитися від інституту понятих, або (як варіант) замінити їх присутність проведенням відеозапису, проте лише у виняткових випадках. В багатьох країнах судові виконавці, окрім виконання судових рішень, здійснюють ще й посвідчення юридичних фактів. При цьому акт виконавця є беззаперечним доказом у суді та не потребує жодного посвідчення понятими.
Необхідно на законодавчому рівні закріпити можливість проведення опису нерухомого майна та його оцінки за технічною документацією у разі фізичного недопущення боржником виконавця та оцінювача до приміщення.
Також потрібно запровадити диференційований та зважений підхід до розміру авансового внеску. Аналогічний підхід, можливо, варто застосувати до питання розміру стягуваного виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця.
Судове оскарження дій виконавця слід викласти таким чином, щоб боржник, маючи проти себе рішення, що набрало чинності, не міг би ініціювати судовий процес, з якого він вийде переможцем настільки, що зможе не виконувати судове рішення або на невизначений час затягнути його виконання.
На законодавчому рівні потрібно заборонити суду забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судового рішення, яке набрало чинності. Необхідно переглянути та скасувати чинні мораторії на примусове виконання рішень та відмовитися від практики запровадження нових. Також бажано вдосконалити механізм виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.
У вітчизняне законодавство слід запровадити спеціальний вид штрафу за несвоєчасне виконання немайнового судового рішення, так званий астрент (від французького «l'astreinte» — примус). Наприклад, у Франції, якщо судове рішення немайнового характеру не виконується, суд ухвалює рішення про стягнення з відповідача штрафу — певної суми за кожен день невиконання такого рішення. Сплачується астрент на користь стягувача.
Нещодавно Закон України «Про виконавче провадження» поповнився новелою, відповідно до якої за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за 1, 2 або 3 роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу в розмірі 20%, 30% та 50% від суми заборгованості зі сплати аліментів. Ці суми штрафів стягуються з боржника та перераховуються стягувачу. Фактично це і є астрент, визначений законом.
Звичайно, запровадження астренту в майнових спорах навряд чи буде доцільним, проте у випадку виконання саме немайнового рішення щоденний астрент може стати для боржника більш вагомим та переконливим аргументом, ніж розмір штрафу, передбачений ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження». Наслідком запровадження астренту при виконанні немайнових рішень має стати ситуація, коли не виконувати судове рішення стане досить невигідно фінансово.
Найголовнішим напрямком в епоху розвитку високих технологій є автоматизація процесів виконавчого провадження. По‑перше, це запровадження автоматизованої системи арешту та списання коштів боржників (як юридичних, так і фізичних осіб), які знаходяться на рахунках у банківських та інших установах. На жаль, ми спостерігаємо, що в нашій країні цей процес після кількох законодавчих спроб «забуксував».
Однак така автоматизація значно пришвидшила б процес виконання та зробила б його набагато ефективнішим.
По-друге, це швидкий і безпосередній доступ виконавців до майнових та інших реєстрів. По‑третє, це вдосконалення функціоналу Автоматизованої системи виконавчого провадження в бік його простоти та зручності для виконавця.
Для приватного виконавця була б зручною інтеграція АСВП із системою клієнт-банк, щоб не виконувати подвійну роботу, пов'язану з розподілом та перерахуванням коштів. Для боржника потрібно запровадити можливість миттєвої оплати боргу та швидкого закінчення виконавчого провадження без візитів до органу ДВС або офісу приватного виконавця.
Розвиток інститутів примусового виконання
На мою думку, наразі існує проблема відсутності чіткої державної стратегії розвитку системи примусового виконання. До кінця незрозуміло, в якому напрямку рухається наша країна: чи то в бік поступового переходу виключно до приватної системи виконання, чи ми зупинимося на існуванні повноцінної рівноправної змішаної системи виконання рішень. Якщо все ж таки буде обрано другий варіант, то хочу запропонувати своє бачення перспектив найближчого розвитку інституту приватних виконавців, умисно залишивши «за дужками» питання реформування органів ДВС, яким має опікуватися Міністерство юстиції України.
Найближчим часом слід зрівняти «мандати» приватного і державного виконавця, надавши приватним виконавцям повноваження щодо виконання всіх видів рішень, які виконуються органами ДВС (державними виконавцями). Також вважаю за можливе наділити приватних виконавців правом надання послуг, які є дотичним до цієї професії (консультації з питань виконавчого провадження, медіації), а також за умови внесення відповідних змін до процесуальних кодексів — посвідчення юридичних фактів. На помічника приватного виконавця необхідно покласти максимально можливу кількість повноважень, в тому числі щодо вчинення виконавчих дій (окрім відкриття виконавчого провадження, його закінчення, зупинення, розподілу коштів).
У сфері надання доступу до професії приватного виконавця потрібно створити прозорі та зрозумілі процедури, забравши монополію з цього питання від Міністерства юстиції України. Кардинальних змін має зазнати процедура притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарна комісія має бути створена виключно з‑поміж приватних виконавців, суддів, науковців та без участі посадовців Міністерства юстиції України. Мін'юст матиме власну квоту на призначення членів ДК, але виключно з‑поміж зазначених осіб.
Має бути чіткий розподіл контролю за діяльністю приватних виконавців. Процесуальний контроль за діями приватних виконавців може здійснювати виключно суд. Цієї ж думки я дотримуюся під час дії чинного законодавства. Міністерство юстиції України може перейматися контролем організації діяльності приватних виконавців, але дотримання вимог Кодексу професійної етики — прерогатива Асоціації приватних виконавців. До того ж має бути реальна, а не декларативна участь виконавців у процесі прийняття рішень Міністерством юстиції, якщо вони стосуються прав, обов'язків або інтересів виконавців.
Слід відійти від так званої «кооптації» під час проведення з'їдів приватних виконавців. Відповідно до ч. 2 ст. 53 Закону «Про органи та осіб…», приватних виконавців на з'їзді приватних виконавців України представляють делегати, які є членами рад приватних виконавців регіонів. Таким чином, приватний виконавець, якого обрали до складу ради приватних виконавців регіону, позбавлений можливості брати участь у з'їзді приватних виконавців України з правом голосу.
Також нагадаю, що голови рад приватних виконавців регіонів за посадою є членами Ради приватних виконавців України. Таке формулювання питання несе ризики «застою» професійної спільноти, створення атмосфери загального «одобрямсу» та відсутності притоку «свіжої крові» до органів самоврядування приватних виконавців.
Я вважаю, що законодавцю не потрібно було ставити в залежність можливість голосування на всеукраїнському з'їзді від бажання або небажання приватного виконавця бути обраним до регіональної ради приватних виконавців. Виходом з цієї ситуації могло б бути законодавче запровадження прямого виборчого права та права голосу для всіх приватних виконавців з питань, які виносяться на з'їзд приватних виконавців України.
Все перелічене має визначальне значення для дотримання одного з головних принципів діяльності приватних виконавців — незалежності. Тільки тоді суспільство повірить у реформу та можливості достатньо молодої інституції.
Замість висновків
Іноземний досвід свідчить про те, що сучасне ефективне виконання можливе у разі наявності двох складових — компетентність виконавців помножена на сучасні технології. Саме цього нам потрібно прагнути.