 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У кінці березня 2023 року у Верховній Раді зареєстровано черговий законопроєкт, яким пропонується запровадити дистанційну роботу для суддів і секретарів судового засідання. Автори радять зробити це, запровадивши особливий механізм на час дії воєнного чи надзвичайного стану. Активна нормотворча діяльність у напрямі цифровізації судочинства свідчить про те, що проблема стоїть надто гостро, особливо для судів, що знаходяться на лінії зіткнення або в прикордонних із рф регіонах.
Нагадаємо, в січні цього року у парламенті був зареєстрований законопроєкт №8358, а вже в березні з’явився урядовий альтернативний законопроєкт №9090 (детальніше ми аналізували його тут). Всі ці законопроєкти мають спільну мету — уможливити здійснення правосуддя в дистанційному режимі. Втім, проєкт Закону №9151 пропонує дещо інший, альтернативний шлях впровадження та нормативне закріплення очікуваних змін. Детальніше про особливості нового законопроєкту та перспективи його реалізації на практиці розповідаємо далі.
Що нового?
Законопроєктом №9151 нардепи пропонують внести зміни до КАСУ, ЦПК і ГПК, які передбачають:
-
введення особливого тимчасового режиму роботи суду та суддів на території, де введено воєнний чи надзвичайний стан;
-
участь суддів та/або секретаря судового засідання у судовому засіданні дистанційно у режимі відеоконференції, зокрема, поза межами зали судових засідань, із застосуванням власних технічних засобів;
-
нові особливості підписання судових рішень і процесуальних документів, зокрема, кваліфікованим електронним підписом без складання їх паперового оригіналу;
-
особливості проведення судових засідань у приміщенні суду;
-
особливості приймання документів судом тощо.
Виглядає так, що законопроєкт №9151 не стільки про саме дистанційне правосуддя, скільки про особливий режим роботи суду в умовах воєнного стану. Саме запровадження цього особливого режиму дозволить суддям і секретарям судових засідань брати в них участь дистанційно, користуючись своїми гаджетами.
Ідеї, закладені в проєкт закону, на наш погляд, є скоріше вимушеним заходом, що продиктований війною та необхідністю організувати роботу суду в складних умовах, коли існує реальна загроза життю та здоров’ю працівників суду й учасників судового процесу. Водночас обов’язок держави щодо своєчасного та ефективного здійснення правосуддя ніхто не відміняв. Тож законодавці продовжують шукати механізми забезпечення відповідної функції держави.
Автори законодавчої ініціативи пропонують Раді суддів України розробити та затвердити Загальні рекомендації щодо підстав для запровадження особливого режиму роботи суду та суддів і щодо заходів, які вживаються під час особливого режиму роботи суду та суддів. Те, що мало б бути встановлено на законодавчому рівні, законотворці перекладають на орган суддівського самоврядування.
Як встановлюється особливий режим роботи суду?
Законопроєкт №9151 надає визначення особливого режиму роботи суду, відповідно до якого це тимчасовий режим роботи для забезпечення безпеки учасників судового процесу, суддів і працівників апарату суду для запобігання зупиненню розгляду справ.
Запроваджується він на підставі рішення зборів суддів або голови суду. Якщо голова суду прийняв рішення про особливий режим його роботи, воно має бути затверджене зборами суддів відповідного суду протягом двох діб, а у випадку незатвердження таке рішення втрачає чинність.
З моменту запровадження особливого режиму роботи суду рада суддів або голова суду (залежно від того, хто приймав відповідне рішення) протягом доби повідомляють Вищу раду правосуддя, Верховний Суд, Раду суддів України та Державну судову адміністрацію України.
З тексту законопроєкту ми також можемо зрозуміти, що Рада суддів України наділяється повноваженнями щодо запровадження особливого режиму роботи суду на підставі звернення голови відповідного суду або не менш як третини суддів, або ж з власної ініціативи, про що невідкладно протягом доби повідомляє Вищу раду правосуддя, Верховний Суд, Державну судову адміністрацію України та суд, для якого визначається особливий режим роботи суду та суддів. Також Рада суддів України може в будь-який час переглянути, змінити чи скасувати рішення про визначення особливого режиму роботи суду і суддів.
Чи буде це діяти на практиці та як?
На нашу суб’єктивну думку, запропонований законопроєктом порядок виглядає складним і бюрократичним. Свій погляд обґрунтовуємо тим, що:
По-перше, запровадження особливого режиму роботи суду вимагає участі щонайменше 2/3 суддів від загальної кількості суддів, які мають прийняти відповідне рішення. Не виключаємо, що в умовах бойових дій і постійної небезпеки такі збори буде вкрай складно або й неможливо провести. Судді можуть постати перед ситуацією, коли не зможуть провести засідання поза межами суду через формальні підстави, які можна було б не створювати.
По-друге, запропонований механізм передбачає повідомлення Вищої ради правосуддя, Верховного Суду, Ради суддів України та Державної судової адміністрації України про запровадження та скасування особливого статусу у кожному окремому суді. Це означає, що кожен із цих органів має запровадити систему обліку та фіксування повідомлень від судів — такий собі реєстр судів, які перейшли на особливий режим роботи або повернулися до звичайного. В іншому випадку саме по собі інформування зазначених органів про запровадження особливого режиму роботи суду не матиме жодного значення. Такі дії, безперечно, вимагають залучення додаткових сил і засобів. І навряд чи можна стверджувати, що така ініціатива є виправданою.
По-третє, у випадку, якщо особливий статус запроваджується за ініціативою голови відповідного суду або з ініціативи третини суддів за їх зверненнями до Ради суддів України, така Рада має кожного разу скликати кворум для прийняття відповідного рішення (як це передбачено Положенням про Раду суддів України), що в умовах воєнного стану може бути складно.
Чи доцільно в умовах воєнного стану, ймовірних бойових дій і відсутності працівників або в інших надзвичайних ситуаціях чекати рішення Ради суддів України, аби мати можливість провести судове засідання дистанційно поза межами суду? Пригадаємо перші місяці війни та припустимо загальну кількість судів на території України, які забажають прийняти рішення про особливий режим роботи.
Також процедура погодження рішень і повідомлення інших органів виглядає, на наш погляд, забюрократизованою. Імовірно, вона зможе створити перешкоди у випадку, коли треба вирішити питання щодо продовження роботи суду в екстрених ситуаціях у стислий термін.
Окремо зазначимо, що на відміну від законопроєкту №9090, законопроєкт №9151 не регулює питання участі у відеоконференціях свідків, перекладача, спеціаліста та експерта. Також детально не пояснюються особливості складення протоколу судового засідання, джерела фінансування «власних технічних засобів» для працівників суду.
Крім того, поза увагою лишається кримінальне процесуальне законодавство, зміни до якого взагалі не пропонуються. У цій частині з’являється окрема концептуальна проблема, наприклад, місцевий суд приймає рішення про роботу в особливому режимі, де судді, які здійснюють розгляд цивільних справ, можуть користуватися своїми правами проводити засідання в дистанційному режимі поза приміщеннями суду. Однак як бути з тими суддями, які здійснюють розгляд кримінальних справ? Як особливий режим роботи суду буде розповсюджуватися на їх діяльність? Законопроєкт також не відповідає на питання щодо порядку роботи суддів, які розглядають справи за різними спеціалізаціями (кримінальні та цивільні).
В сухому залишку
На наш погляд, існують практичніші способи удосконалити українське законодавство та зручніші механізми змін у здійсненні правосуддя під час воєнного чи надзвичайного стану. Зокрема, йдеться й про ефективніші способи та засоби впровадження дистанційного судочинства.
Вважаємо, що право суду або секретаря судового засідання на участь у судовому засіданні в дистанційному режимі поза приміщенням суду не має залежати від того, чи введено особливий режим роботи в конкретному суді, чи ні.
Водночас питання участі судді та секретаря в судових засіданнях поза приміщеннями суду мають бути належним чином врегульовані на законодавчому рівні, аби не допустити порушення прав та інтересів учасників судового процесу, з обов’язковим визначенням відповідальних осіб у випадку нестабільності зв’язку та наслідків, якщо з технічних причин проведення судового засідання є неможливим. Додатковим об’єктом уваги має бути також матеріально-технічне забезпечення суддів і співробітників суду, яке б дозволяло їм проводити судові засідання в дистанційному режимі. Якщо мова йде про використання суддями та працівниками суду власних технічних засобів, то, на нашу думку, законодавець повинен встановити відповідні критерії та стандарти, яким би мали відповідати такі технічні засоби для можливості проведення судових засідань поза приміщеннями суду.
Як ми можемо переконатися, законопроєкт №9151, що аналізується в цій статті, відповідей чи рішень не надає. Навпаки, запропоновані в ньому механізми викликають більше питань, аніж відповідей з погляду доцільності їх впровадження саме таким шляхом, їх практичної реалізації та їх ефективності, якщо все-таки їх вдасться впровадити.