З набуттям чинності новими редакціями процесуальних кодексів та реформуванням інституту адвокатури суттєво були лібералізовані підходи до компенсації сторонам витрат на правову допомогу. Це дає надію на перетворення нежиттєздатного механізму на дієвий засіб перерозподілу судових витрат.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Концептуальним елементом нового підходу стала відмова від законодавчого регулювання граничних розмірів компенсації, які не відображали реальних гонорарів адвокатів та цінової політики на ринку юридичних послуг, а також безпосередня орієнтація на умови договорів про надання правової допомоги між клієнтом та адвокатом. Задекларований законодавцем підхід дозволив юридичній спільноті розраховувати на запровадження цивілізованих правил гри, а клієнтам надавав можливість перекласти тягар оплати вартості юридичних послуг на сторону спору, проти якої винесено судове рішення.
Конституційне право на професійну правничу допомогу та вільний вибір захисника гарантується ст. 59 Конституції України. Відповідно до ст. 22 КУ, воно не може бути скасоване, а звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод не допускається. Таким чином, право на вільний вибір захисника, що включає вільний вибір та погодження умов надання правничої допомоги, мало б бути непорушним.
Окрім того, механізм розподілу витрат мав би стати певним фільтром, покликаним зменшити кількість безпідставних або малозначних спорів між сторонами, які було б економічно доцільно вирішувати в позасудовий спосіб, ніж наражатися на тягар понесення витрат на правничу допомогу. Для уникнення потенційних зловживань процесуальні кодекси надали судам достатньо широкі дискреційні повноваження щодо зменшення заявлених до компенсації витрат за клопотанням іншої сторони у разі їх неспівмірності з «масштабом» справи та обсягом виконаних юридичних робіт.
Водночас аналіз правозастосовчої практики свідчить, що підходи судів до компенсації витрат на надання правничої допомоги не тільки не змінилися, а подекуди стали ще більш жорсткими. Дискреція суду щодо остаточного визначення розміру витрат, які підлягають відшкодуванню, вилилися у рецензування роботи адвокатів, коли за відсутності процесуальних норм, які надавали б відповідні повноваження, суди оцінюють договірні умови, обсяг та склад юридичних послуг, майновий стан сторін та безліч інших умов, за наслідком яких значно зменшується розмір витрат, які підлягають компенсації.
Як наслідок, практикуючі адвокати фактично не розглядають ст. 126 ГПК України та ст. 137 ЦПК України як інструмент, що може компенсувати витрати, понесені клієнтом на кваліфікований та якісний юридичний захист.
Необхідний мінімум
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду мають бути надані такі документи: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг, довіреність); документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги; детальний опис вчинених дій (наданих послуг). Надання суду вказаних документів є базовою та необхідною умовою для розподілу витрат на правничу допомогу, а їх задоволення залежить від рівня деталізації та обґрунтованості.
Такий підхід до компенсації витрат на правничу допомогу закладався законодавцем і застосований Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у справі №372/1010/16-ц. У постанові від 03.05.2018 р. касаційний суд, здійснюючи розподіл судових витрат, вказав, якщо сторона документально доведе, що вона понесла витрати на правову допомогу (надасть договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат), то суд не матиме підстав для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Описаний підхід відповідає «дозвільному» характеру ст. 126 ГПК України та ст. 137 ЦПК України, які не передбачають оцінки судом договірних умов чи рецензування обсягу послуг поза межами принципу співмірності.
Варто зазначити, що для цілей компенсації судових витрат немає значення, чи адвокат здійснював представництво інтересів клієнта на підставі довіреності, чи ордера (ч. 4 ст. 6 ЦПК України). Проте відсутність повноцінного договору на надання правової допомоги унеможливить визначення розміру та подальшу компенсацію гонорару адвоката.
Незважаючи на положення п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України, які дозволяють стороні надати докази розміру витрат, що підлягають сплаті в майбутньому, для можливості покладення суду судових витрат на опонента, рекомендованим є надання доказів саме фактичного понесення стороною витрат на правову допомогу. Про це зазначено у постанові Київського апеляційного суду від 15.11.2018 р. у справі №758/16719/17.
Неочевидні складові витрат на професійну правничу допомогу
Профільний Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» хоча і не застосовує термін «професійна правнича допомога», натомість визначає адвокатську діяльність через здійснення правової допомоги, а також визначає її види, серед яких ключове місце посідає представництво інтересів клієнта в судах. Комплексне тлумачення ст. 42 та 126 ГПК України дають підстави для висновку, що таке представництво не обмежується участю в судовому засіданні та включає роботу адвоката поза його межами, в тому числі ознайомлення з матеріалами справи, збір та подання доказів і процесуальних документів, консультації клієнта.
В цій площині підлягає вирішенню питання, чи включається до складу витрат на надання правової допомоги час, витрачений адвокатом на виконання технічних завдань в інтересах клієнта, а також час «очікування», витрачений адвокатом з причин, що від нього не залежать. Показовим з цього питання є підхід суду, викладений у справі №910/18954/17. Київській апеляційній господарський суд, розподіляючи судові витрати у постанові від 22.08.2018 р., зазначив, що такі витрати як надсилання засобами поштового зв'язку документів не є правничою допомогою адвоката, а отже, не підлягають компенсації.
Водночас ч. 9 ст. 80 ГПК України прямо передбачає обов'язок учасника справи надіслати копії доказів, які подаються іншим учасникам. У ч. 7 ст. 116 ГПК України зазначено, що належним способом надання документів суду є їх надсилання засобами поштового зв'язку. За таких умов час адвоката, витрачений з метою реалізації процесуального права на подання документів, є невіддільною частиною представництва інтересів клієнта в суді, пов'язаний зі справою (навіть попри те, що така дія за своєю суттю не є кваліфікованою юридичною роботою). Чому наведені базові положення процесуальних кодексів залишаються поза увагою судів — це питання риторичне, але від цього воно не стає не менш гострим.
Також показовим є висновок суду в цій же справі щодо калькуляції часу, який адвокат витратив, здійснюючи представництво інтересів клієнта безпосередньо в судових засіданнях щодо справи в суді апеляційної інстанції. Так, із заявлених до компенсації 6 годин апеляційний суд визнав обґрунтованою лише 1 годину, врахувавши, що загальний час засідань, що відбулися 30.05.2018 р., 27.06.2018 р. та 25.07.2018 р., не перевищив 1 години, а судове засідання 03.07.2017 р. не відбулося.
При цьому поза увагою такого підходу залишається час, витрачений учасником процесу на очікування початку засідання у справі у разі зміщення графіка судових засідань, що є дуже поширеною практикою вітчизняного судочинства. Такі затримки, викликані неналежною організацією судочинства, не залежать від волі учасників справи. Однак тягар їх понесення є необхідним для представництва інтересів клієнта та безпосередньо пов'язаний з розглядом справи судом. Відмова суду враховувати їх під час розподілу судових витрат за критерієм реальності є щонайменше дивною.
Варто зауважити, що з введенням в судах всіх юрисдикцій обов'язкового фіксування судового засідання звукозаписувальними засобами, що передбачають також фіксацію часу початку засідання, питання доказування затримки початку слухання справи не створює труднощів.
Принцип співмірності
Процесуальні кодекси, запровадивши вимогу співмірності розміру оплати послуг адвоката з характером та складністю справи, не надали об'єктивних критеріїв оцінки вказаного поняття. Внаслідок цього ми маємо неоднорідну судову практику та тенденцію до рецензування судом діяльності адвокатів, що може трактуватися як втручання у діяльність незалежного самоврядного інституту.
Хрестоматійним прикладом широкого розуміння співмірності є правова позиція Касаційного цивільного суду, викладена у справі №753/15683/15. Ціна позову у справі становила 110 млн грн кредитної заборгованості, а розмір витрат на правову допомогу склав 0,1% від ціни позову.
Верховний Суд, розподіляючи витрати, понесені банком на професійну правничу допомогу, дійшов висновку про те, що поданий договір про юридичні послуги з адвокатським об'єднанням, меморіальний ордер, опис наданих послуг і додаткових витрат та акт приймання виконаної роботи не є безумовною підставою для відшкодування судових витрат у зазначеному розмірі, оскільки вони не відповідають критерію розумної необхідності.
На думку суду, оскільки послуги надавали троє адвокатів, які займалися юридичним супроводом справи, то фактично виконувалася одна і та сама робота, а витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 120 тис. грн є завищеними та становлять надмірний тягар для відповідача. За таких обставин суд стягнув з відповідача лише 5 тис. грн, що складає 4,5% від заявленої до компенсації суми.
Цим рішенням суд фактично обмежив конституційне право сторони на вільний вибір захисника, вказавши на надмірність умов надання правничої допомоги. Однак, з огляду на ціну позову та важливість справи для банку, вказаний висновок, на нашу думку, є безпідставним. Фактично суд «порадив» стороні користуватися послугами «дешевших» адвокатів.
На жаль, доводиться констатувати, що наведені приклади без -церемонного втручання судів у процесуальні права сторін та механізми організації роботи великих адвокатських об'єднань позбавляють великий бізнес та їхніх юридичних радників можливості досягти справедливої компенсації своїх витрат на правничу допомогу, стимулюючи боржників надалі безкарно ухилятися від виконання своїх договірних зобов'язань.