Попри те, що Україна обрала євроінтеграційний вектор розвитку, представникам сексуальних меншин у нас зустрічаються з нерозумінням, що іноді переростає у конфлікти. Сьогодні в Європейському суді з прав людини перебуває три заяви від українських представників ЛГБТ-спільноти. Які перспективи їх розгляду з огляду на ставлення до цієї теми у Страсбурзі?
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Вибір орієнтації – безумовне право
Самовираження та самоідентифікація визнані невід’ємним правом особи, яке гарантоване Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод. І одним із проявів такої свободи є вибір людиною своєї сексуальної орієнтації та вподобань.
Одним із ключових рішень ЄСПЛ з цього питання можна назвати рішення у справі «Савіни проти України». У ньому Високий суд зазначив, що перешкоди, які були навмисно створені з метою неможливості офіційно закріпити сексуальні перетворення не можуть визнаватися суто формальними й дрібними. Вони свідчать про створення державою морального та правового бар’єру між соціумом і представниками сексуальних меншин.
Така ситуація, на думку суду у Страсбурзі, є неприпустимою в сучасному демократичному суспільстві, оскільки порушує право особи на самоідентифікацію, і принижує її гідність. Отже, суд реально визнає право кожного громадянина на вибір сексуальної орієнтації і одночасно з цим акцентує увагу на обов’язку держави не перешкоджати вільному виявленню такого вибору та забезпечувати рівні умови для всіх, незалежно від уподобань.
Прайд-паради – не загроза
Однією з ефективних форм вираження думки є організація і проведення публічних мирних зібрань. Для позначення зібрань ЛГБТ вживають усталений термін «прайд-паради», які спрямовані на привернення уваги до проблем представників сексуальних меншин, на ініціювання певних змін у національному законодавстві та пошук підтримки.
На жаль, органи державної влади все ще не готові адекватно реагувати на такі заходи, що має наслідком якщо не заборону, то примусове припинення. Доречно згадати червень 2016 року, коли київський прайд-парад закінчився складанням понад півсотні протоколів про адміністративні правопорушення щодо його учасників.
Аналогічний за наслідками захід мав місце свого часу і на території Російської Федерації, але там представники ЛГБТ руху виявилися більш активними і звернулися зі скаргою до ЄСПЛ. Результатом стало винесення рішення у справі «Алєксєєв проти Росії» суд, проаналізувавши ситуацію та пославшись на статтю 11 Конвенції (гарантії свободи мирних зібрань та об’єднань), визнав, що заборона проведення прайд-параду, до того ж із використанням досить грубої форми вираження (негативні репліки на адресу ініціаторів лунали через ЗМІ, релігійні організації та навіть із вуст чиновників) є однозначним порушенням Конвенції.
Суд зауважив, що жодним чином проведення прайд-параду не могло бути розцінене як таке, що становить потенційний ризик виникнення масових заворушень та хуліганських сутичок. Навпаки, це було і залишається єдиним доступним способом заклику населення до проявлення терпимості, розуміння поглядів і вподобань ЛГБТ руху. У даному випадку посилання на те, що проведення прайд-параду загрожує безпеці міста було визнано недостатньо обгрунтованим, оскільки в переважній частині своїй воно базувалося виключно на відмінності моральних поглядів більшості населення та правлячої верхівки, а не на принципах справедливості, свободи та розумності.
Одночасно з порушенням статті 11 Суд визнав і порушення статей 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) та 14 (заборона дискримінації), звернувши увагу на відсутність чітко врегульованого у національному законодавстві порядку вирішення питання щодо проведення такого роду заходів та на те, що особиста позиція чиновників не може бути підставою для обмеження прав громадян, які дотримуються інших поглядів.
Пропаганда – чіткі правила
У справі «Алєксєєв та інші проти Росії» активістами руху ЛГБТ оскаржувався закон, який забороняв гей-пропаганду серед неповнолітніх. І суд визнав цю заборону необгрунтованою і такою, яка порушує право на свободу слова.
Цікавим і показовим є той факт, що рішення на користь заявників було прийнято більшістю голосів суддів (шість проти одного). Підставою для визнання заборони такою, що не відповідає Конвенції, стало те, що норми законодавства не були достатньо чіткими, а отже заборона могла застосовуватися довільно. Фактично це мало б наслідком цензуру та в кінцевому результаті - посилення гомофобії і нетерпимості до представників сексуальних меншин.
Шлюб – складне завдання
Але найбільш неоднозначним залишається питання надання можливості одностатевим парам офіційно оформлювати свої стосунки та реєструвати шлюб в органах державної влади.
Першим сигналом того, що спільнота мала б звернути увагу на «шлюбну» проблему ЛГБТ руху та привести національне цивільне і сімейне законодавство у відповідність із потребами демократичного суспільства, стало рішення ЄСПЛ у справі «Оліярі та інші проти Італії». Заявниками були три італійські гей-пари, яким органи державної влади відмовили в офіційному оформленні стосунків, вважаючи таку відмову проявом дискримінації та порушенням прав.
Тоді суд опинився перед складним завданням, і зовсім неочікувано для всіх із мінімальною перевагою всього лише в один голос задовольнив скаргу заявників та визнав, що мало місце порушення Конвенції.
Так, у статті 8 передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Обмеження цього права можливі лише у випадку, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Попередня страсбурзька практика у справах про справедливість обмеження прав свідчила, що обмеження повинні бути справді необхідними, тобто продиктованими вимогами національної безпеки та виконанням державою своїх функції щодо захисту власних громадян. Крім того, у разі виникнення сумнівів щодо справедливості та легітимності таких обмежень, держава повинна бути спроможна довести необхідність їх застосування перед ЄСПЛ.
Зважаючи на це, Суд протлумачив статтю 8 Конвенції таким чином, що заборона укладати та реєструвати одностатеві шлюби є обмеженням прав людини, яке жодним чином не створює загрози для підтримання безпечного стану держави та її населення. То ж, на думку Євросуду, одностатеві пари повинні мати і право і можливість оформити свої стосунки офіційно без жодних обмежень, і це аж ніяк не залежить від морального чи тим паче економічного стану та державного устрою.
Український аспект
Як бачимо, ЄСПЛ стає на захист руху ЛГБТ, захищаючи права меншин і одночасно спонукаючи держави до активних дій для врівноваження їх статусу, ліквідацію нетерпимості та створення сприятливих умов для вираження особистості кожного.
На даний час Європейський суд з прав людини прийняв три заяви від представників ЛГБТ-спільноти України. І дві з них стосуються неможливості офіційного укладання шлюбу, тобто по суті є подібними до справи італійців. Третя заява подана активістом руху ЛГБТ, якого не прийняли до складу української політичної партії. Ураховуючи судову практику, не важко прогнозувати, на чий бік стане Страсбург.
Згідно зі ст.17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» судді при розгляді справ мають застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права.
Але це не все. За цим же законом державі органи мають реагувати на правові прецеденти ЄСПЛ, в тому числі вживати певні заходи загального характеру. Серед них - внесення змін до чинного законодавства для усунення виявлених у Страсбурзі системних проблем та їх першопричин (ч.2 ст.13 Закону). То ж цілком ймовірно, що незабаром після «вирішального поштовху» зі сторони ЄСПЛ Україна буде змушена долати поріг стандартних стереотипів та легалізувати одностатеві шлюби.