Щороку дедалі більше українських студентів роблять вибір на користь отримання юридичної освіти за кордоном. Проте, якщо ще якихось десять років тому українські юристи із закордонними юридичними дипломами, як правило, не бачили свою подальшу кар'єру поза вітчизняною фірмою, тепер це поступово змінюється.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
На рівні із юридичною компанією в Україні їхні молоді колеги обирають для себе можливість залишитися в країні навчання, працювати в громадському секторі, підприємницьких ініціативах чи програмах міжнародної допомоги. Принаймні, про це свідчить опитування серед тих, хто погодився відповісти на запитання «ЮГ». І, до речі, жоден із восьми опитаних нами юристів не назвав такий вибір випадковим. Тому ми вирішили розпитали їх про таке:
- рівень здобутої підготовки в Україні та за кордоном;
- які фактори слід враховувати при вибору майбутнього навчального закладу крізь призму особистого досвіду (на прикладі їхніх університетів);
- як закордонна освіта допомагає в кар'єрі.
Сподіваємося, «персональні історії успіху» наших респондентів дозволять потенційним студентам зважити власні «за» і «проти», перспективи професійного розвитку, та розкажуть більше про механізми здобуття правової освіти у західному світі.
Які ж фактори слід враховувати при виборі «саме вашого» навчального закладу? Правники, яких ми опитали, говорять про активну попередню підготовку, спеціалізацію програми та можливість отримання стипендії/гранту на навчання.
Найперше експерт з пенітенціарних питань Міжнародного комітету Червоного Хреста Михайло Іскра, який отримав ступінь LL.M. у праві Європейського Союзу в College of Europe (Бельгія), а до того навчався в Україні в Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого та «Києво-Могилянській академії», радить не забувати, що магістерські програми за кордоном мають спеціалізацію (business law, intellectual property) та, як правило, відрізняються за своїм змістом. Тому він рекомендує потенційним абітурієнтам обирати заздалегідь, за якою спеціалізацією є бажання навчатися, таким чином підбираючи список закордонних вузів, де є така фахова підготовка. Крім того, експерт радить враховувати і можливість отримання гранту на навчання: «Наприклад, моя однорічна програма з гуртожитком у Бельгії коштувала 24 тис. євро, тому при виборі треба дивитися на перспективу отримання стипендії. Зазвичай, інформація щодо таких стипендій є на сайтах навчальних закладів. Окрім того, існують фонди, які можуть оплатити навчання. Слід враховувати й те, яка країна більше підходить по характеру, бо якщо ви не любите похмурість та дощі, то Бельгія точно не для вас».
Ярослав Любченко, що отримав ступінь магістра на факультеті підготовки юристів для МЗС НЮУ ім. Ярослава Мудрого, наразі працює юристом проектного офісу ProZorro.Продажі. Він навчався за кордоном на різних фахових правових програмах у п'яти країнах Європи (Швейцарія, Естонія, Франція, Хорватія, Латвія), і для тих, хто бажає навчатися в іноземному вузі, дає найголовнішу пораду: необхідно завчасно готуватися до подачі документів. Справа тут, за словами правника, не лише у правильному написанні мотиваційного листа (за змістом й без граматичних та орфографічних помилок) та обранні рекомендаторів (яких таокж слід обирати обережно, адже багато хто не володіє англійською, або не матиме часу на заповнення онлайн-анкети щодо апліканта). Важливим є і підготовка резюме, яке має відображати участь кандидата у різних проектах, що відноситься до програми, на яку здійснюється подання.
Навчання «тут» і «там»: які відмінності
Маєте мотивацію до навчання за кордоном, (майже) обрали програму і вуз, проте не впевнені у тому, чи таке навчання виправдає ваші очікування?
Яртур Відан, який закінчив в Україні юридичний факультет Ужгородського національного університету, наразі навчається на докторантурі Карлового Університету, паралельно працюючи у празькому офісі міжнародного адвокатського бюро помічником адвоката. За словами Яртура, у Празі його найглибше вразила різниця у ставленні до навчання: «У Чехії навчання у вузі – складний процес подолання високої і дуже непростої вершини, успішність якої визначається масою витрачених інтелектуальних зусиль. В Україні у мене склалося враження, що це сприймається як обов’язковий життєвий проміжний етап між школою із роботою. Визначальними факторами тут не завжди виступають наполегливість та підсумковий рівень професійних знань». Зважаючи на це, він радить викладачам і студентам в українських університетах більше працювати із аналізом актуальних тенденцій у сфері практичного застосування права.
Окремо Яртур Відан також говорить про потребу лібералізувати організацію навчального процесу: «Студент повинен на власний розсуд складати розклад семінарів та іспитів, фільтрувати предмети, які бажає вивчати і які його не цікавлять. Слід розділити всі навчальні предмети на обов’язкові, обов’язкові за вибором та добровільні. Таким чином буде можливість профілювати власну підготовку, починаючи вже з першого курсу».
За словами іншого студента із західними досвідом – Ярослава Любченка, – основна відмінність зарубіжних університетів порівняно з вітчизняними – орієнтація на практику, а не теорію. «Так, наприклад, Ризька вища школа права кожного тижня організовувала різноманітні заходи для студентів та викладачів. Зокрема, в університет приїзжав посол Японії та розповідав про плани країни на майбутнє, географічних сусідів та відношення до праці. Такі зустрічі є набагато кориснішими, ніж тонни найкращих посібників, оскільки дають можливість дізнатися про практичні аспекти, розвинути комунікаційні навички, завести нові цікаві знайомства», – ділиться враженнями Я. Любченко та додає: «Курс з міжнародного права у нас викладав професор Tjaсo T. van den Hout, який протягом 9-и років був секретарем Постійного арбітражного суду в Гаазі (Permanent Court of Arbitration), а також дипломатом Нідерландів. Він ніколи не писав дисертацій, але вже давно викладає в університетах. І слухати його лекції неймовірно цікаво, враховуючи його досвід».
Ярослав також говорить і про відмінну від української методику проведення занять: «За кордоном немає лекцій в традиційному для Україні розумінні, коли група студентів під запис слухає монотонне читання лектором завчасно підготовленого тексту. Натомість студенти приходять на заняття вже підготовленими (тема заняття оголошується заздалегідь), з переліком питань, які виявилися незрозумілими чи які студент бажає виставити на обговорення. Саме ж заняття, як правило, проходить у формі жвавої, а головне – цікавої дискусії. Лектор тут виступає лише модератором».
Пан Любченко впевнений, що такі підходи варто запозичити й нам - не лише на рівні вищої освіти, але й в школах також.
Святослав Грігораш, який здобув диплом бакалавра у Дніпровському університеті імені Олеся Гончара, згодом навчався на магістерській програмі із міжнародного права та права ЄС Вільнюського університету (Литва). Він також відмітив дві позитивні риси, які, на його погляд, є ефективними і допомагають студентам краще засвоїти матеріал. «Перша – методика проведення лекцій, де замість нудного лектора, який читає сухий академічний текст, студент отримує «живе» спілкування. Друга риса – черговість вивчення предметів. Студенти магістратури Вільнюського університету вивчають одну дисципліну протягом 2-3-х тижнів і одразу здають по ній екзамен, що позитивно впливає на засвоюваність навчального матеріалу і не «розпилює» студента одразу «на все»», – ділиться враження пан Григораш.
Також він позитивно відгукується про рівень підготовки українських студентів, які навчалися з ним в університеті в Литві: «Усі володіли англійською мовою, більшість мала практичний досвід роботи та були випускниками провідних українських вишів».
Ніка Аврамчук, яка наразі здобуває ступінь магістра у Києво-Могилянській академії, та раніше провела повний навчальний рік за обміном у Ягелонському університеті у Кракові (Польща), розповідає, що ніхто не змушує ходити на пари, викладачу байдуже, як ти отримаєш знання, а лекції і семінари не є обов'язковими як такі (екзамен можеш здати і без них). «Підручники є більш комплексними, зокрема з права ЄС мали тільки один підручник з усіма важливими питаннями та кейси додатково. Крім того, в університеті діє електронна система запису на дисципліни і взагалі можливість отримання усіх адміністративних послуг, що дуже зручно», – зазначила вона.
Оцінюючи подібність навчального процесу в Україні та Польщі, Марина Мокрецька, випускниця юрфакультету КНЕУ ім. Вадима Гетьмана, яка наразі навчається за стипендією Уряду Польщі на магістерській програмі Studium Europy Wschodniej у Варшавському університеті (Польща), розповідає, що їй, як і іншим українським студентам, потрібен був деякий час для адаптації до процесу навчання.
«Підготовка юристів, як і випускників інших спеціальностей, в Варшавському університеті проходить за принципом, який я б визначила так: «викладач лише вказує дорогу до знань, а нагромаджувати та розширювати їх повинен виключно сам студент». Тому весь процес навчання розрахований на самостійне вивчення та поглиблення своїх знань виключно на особистому бажанні та мотивації. Також університет дає кожному студенту можливість вивчити будь-яку іноземну мову за рахунок навчального закладу», – зазначила вона.
Саме необхідність самостійного вивчення матеріалу пані Мокрецька, радить додати до навчального процесу в українських вузах. При цьому наша система теж має своє переваги – особливо, що стосується надання викладачем повного систематизованого викладу необхідного матеріалу, що в якійсь мірі економить час на сидіння в бібліотеці. «До речі, в університеті вважається досить дивним, якщо студент обмежується виключно заняттями та не бере участі у жодних конференціях, практикумах та семінаріумах, яких тут проводиться чимало», – розповідає вона.
Бібліотека у Варшавському університету, за словами пані Мокрецької, є «другим домом» для студента: «Жодного підручника тут не видається, є так звані «силабуси», де поряд з описом самого предмета вказується література, необхідна до вивчення. Інколи буває, що деякі з книжок недоступні до читання поза бібліотекою. Через це під час іспитів бібліотека працює цілодобово, щоб кожен мав можливість прийти та ознайомитися з необхідною літературою».
У випадку Михайла Іскри система навчання у Коледжі Європи дещо нагадувала заочну форму: викладачі прилітали до студентів із різних університетів 3-4 рази на семестр, проводили заняття повні 2 дні, давали дуже об’ємне «домашнє завдання» і у кінці семестру приймали екзамен. «Заняття були сумішшю лекції та практичного заняття: викладач робить презентацію по темі, а пізніше дає якесь практичне завдання для вирішення або розмішує свою лекцію доповідями та презентаціями студентів (які отримують завдання заздалегідь)», – розповідає він. Втім, за це немає ніяких балів – оцінка формується виключно за результатом екзамену.
Така система, на думку Михайла, є дуже ефективною для магістратури, оскільки студент опановує матеріал в бібліотеці і витрачає час викладача (і свій час також) на обговорення складних та незрозумілих моментів та вирішення практичних завдань. Однак, він не впевнений, що така система була б ефективною для підготовки бакалаврів. «Екзамени на правничому факультеті College of Europe усі письмові, а імена студентів – зашифровані, тобто викладач, оцінюючи роботу, не знає, чий текст перевіряє. У навчанні, окрім самої освітньої складової, є ще й активне студентське життя та позакласна діяльність», – ділиться враженнями М. Іскра.
Що ж тоді можна сказати про навчання з права в американському університеті? Іван Чайка, випускник НЮУ ім. Ярослава Мудрого та магістр у галузі інтелектуальної власності у University of New Hampshire School of Law (Конкорд, штат Нью-Гемпшир, США), із радістю перелічує відмінності, наголошуючи, що саме потрібно було б перейняти і вітчизняним вузам:
1) інтернет-системи комунікації та оцінювання;
2) глибша спеціалізація на перших курсах по предметах;
3) «кваліфікаційна більшість» для практичного контенту замість теоретичного «предмет, метод і функції»;
4) значна свобода побудови курсу для викладача і заборона лекцій «начитки із листочка»;
5) робота в юридичних клініках як окремий посилений предмет тощо.
«Хоча частина із цього вже впроваджується у нас в країні, поки що «old school» все-таки залишається», – констатує правник.
Досить позитивні враження залишилися у Івана Чайки і від інтерактивної подачі матеріалу більшості викладачів в університеті: були онлайн-статті, презентації, судові справи, аналітика, власні книжки, відео, роздатковий матеріал, особисті консультації. У результаті він мав десять предметів за рік, де більше половини обрав сам (за виключенням 3-4-х обов’язкових).
Іван також розповідає, що студенти на правових факультетах у США переважно є більш старшими за віком (порівняно із українськими) і за рахунок цього, мабуть, –більш свідомими щодо свого вибору професії. «Я зустрічав і тих, хто будували свою кар’єру науковцем, а потім переходили на юридичний, щоб ставати патентним повіреним; тих, хто приймали присяги, щоб бути військовими юристами флоту і авіації чи відстоювати правосуддя в державному обвинуваченні. Це уже їхній свідомий вибір», – розповідає випускник Hampshire School of Law.
Британська освіта: яка вона «на смак»
Наталя Тужеляк, що захистила кандидатську дисертацію за правничим напрямком у Національній академій внутрішніх справ, розповіла «ЮГ» про свій досвід вступу та навчання в Університетському коледжі Лондону. Фокусом навчання у цьому випадку було вивчення арбітражу, комерційного вирішення спорів, а також міжнародного приватного та публічного права.
За її словами, на рівні магістратури надзвичайно важливим є можливість студентів обрати предмети до вивчення. «Протягом першого тижня навчання я відвідала вступний курс, на якому були представлені всі модулі, які пропонує університет. Можна було прийти і послухати 5-хвилинні лекції від професора, який викладатиме курс, познайомитися, задати запитання. Це однозначно допомогло зробити правильний вибір», – ділиться враженнями випускниця.
Другою відмінністю від відчизняного підходу в освіті Наталя Тужеляк називає кількість модулів, оскільки її магістерська програма протягом року складалася із вивчення всього 4-х предметів (із 30 кредитів кожен) і написання магістерської. «Кількість предметів у моїх додатках до українських дипломів не раз дивували англійських колег і ставали предметом довгих пояснень і дискусій. Обмежити кількість модулів, як на мене, є дуже важливим для покращення якості української правничої освіти», – переконана вона.
Пані Тужеляк наразі продовжує освіту у Великобританії і здобуває рівень бакалавра для того, щоб кваліфікуватися у якості англійського юриста. За її словами, бакалаврська програма для правників там складається усього із десяти предметів. Після цього студенти роблять вибір: стати барістером (судовим адвокатом) чи солісітером (юристом без права представляти клієнта в суді). Таким чином, відповідно до свого вибору, вони вивчають процесуальну частину протягом однорічного практичного курсу Legal Practice Course, якщо бажають стати солісітерами або Bar Professional Training Course, або барістерами. Проте на цьому їхнє навчання не завершується: після навчання загальною тривалістю 4 роки студенти проходять дворічний тренінг у юридичній фірмі або однорічний тренінг в адвокатській колегії (залежно від вибору професії).
«Важливо, що на бакалавраті британські студенти-правники не вчать ані теорію держави і права, ані історію держави і права зарубіжних країн та інші абсолютно зайві предмети. Втім, при бажанні, студент може вчити ці дисципліни уже в магістратурі чи докторантурі», – розповідає Наталя Тужеляк.
Перевірка знань у британському вузі є окремим питанням: «Всі екзамени на рівні магістратури та бакалаврату письмові. Три питання, три години, ручка, папір, у деяких випадках – закони чи витяги із законів. Все інше потрібно знати. Списування, або академічна нечесність (academic dishonesty), як це називається в Англії, жорстоко карається, у т.ч. виключенням з університету». Але тут також не обійтися й простими відповідями, оскільки «екзаменаційні питання вимагають застосування знань до практичних ситуацій або пропонують написати критичне есе на запропоновану тему».
Навчаючись праву в Лондоні, за словами пані Тужеляк, безумовно, слід багато готуватися: «Коментарі на семінарах жодним чином не оцінюються і не впливають на фінальний результат, оскільки в принципі питання для дискусій побудовані таким чином, щоб на них не було поганої чи хорошої відповіді. Все, що має значення, – обґрунтування і захист своєї думки.
В принципі, як і в юридичній професії».
Окремо вона зупинилася і на університетських бібліотеках: «Бібліотеки працювали в моєму університеті цілодобово. До Лондону я ніколи у них не вчилася. Якщо врахувати, що в Англії 80% навчання – це самонавчання, то неважко зрозуміти, чому бібліотека стає другим домом студента. Так повинно стати і в Україні». Після закінчення університету, до речі, всі студенти Університетського колледжу Лондону отримують картку випускника, що дозволяє користуватися книгами та електронними ресурсами бібліотеки протягом всього життя.
Закордонна освіта vs кар'єрa
У більшій мірі закордонна освіта цікавить багатьох як трамплін до подальшого кар'єрного росту. Наприклад, Святославу Грігорашу навчання за кордоном допомогло отримати роботу в одній із провідних юридичних фірм Sayenko Kharenko, де для нього є можливість працювати у сфері корпоративного права і застосовувати отримані університетські знання на практиці.
Після повернення в Україну Іван Чайка побачив, що з'явився пожвавлений попит на юристів із знанням мов, іноземною освітою та практичним досвідом за кордоном. «Маючи такий «бекграунд», значну частину роботи закордонного юриста може зробити і український (особливо із двома адвокатськими посвідченнями). Клієнт за зекономлений рахунок тільки подякує за це», – вважає правник.
Крім того, за його словами, розуміння іноземної правової системи – особливо прецедентного права, принципів роботи їхніх юридичних спеціалістів та навіть менталітету – приносить також і нематеріальні переваги для українського юриста. «Побудова більш складних мультиюрисдикційних систем, дієвий та особистий захист українського бізнесу чи громадян за кордоном, нетворкінг, розширення клієнтської та партнерської бази є одними із цих переваг», – впевнений Іван Чайка., який вже тепер обіймає позицію головного юриста в організації SUNTRI. Втім, Михайло Іскра просить не забувати, що не усі спеціалізації, здобуті за кордоном, мають пряме застосування в Україні: «Моя спеціалізація – право Європейського Союзу. 50% з того, що я вивчав, потрібно для юриста, який працюватиме у юридичній фірмі в Брюсселі. Інші 50% – загальнотеоретичні знання про ЄС, які, хоч і цікаві, але не несуть практичного навантаження». Проте, за його словами, це не означає, що закордонний диплом у такому випадку нічого не дає: «Навчання за кордоном розвиває світогляд, робить вас більш впевненим у собі, що дає велику перевагу над іншими кандидатами та підсилює спроможність мислити нестандартно».
Cтудентка Варшавського університуту Марина Мокрецька вважає, що випускники закордонних вузів мають вищу конкурентоспроможність на ринку праці серед компаній як в Україні, так і за кордоном. Проте є одне але. «Від наявності іноземного диплому часто може залежати заробітна плата, посада, на яку претендує особа, та компанія, до якої бажає потрапити випускник», – розповідає Марина та додає: «Але наявність іноземного диплому може мати вплив на все це за умови, що особа вміє використовувати здобуті знання та навики». Із цим важко не погодитися.