Україна 18.07.2022 передала Раді Європи ратифікаційну грамоту, тим самим завершивши процес ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами, так званої Стамбульської конвенції (далі – Конвенція).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Ратифіковано Конвенцію із застереженням щодо незастосування державної компенсації постраждалим від насильства та домашнього насильства, що передбачено положеннями п. 2 ст. 30 Конвенції, до приведення національного законодавства у відповідність із цими положеннями.
Міфи та маніпуляції, пов’язані з ратифікацією Стамбульської конвенції Україною, відійшли на задній план і навряд чи до них колись повернуться.
Після ознайомлення зі змістом Конвенції стає очевидно, що її норми жодним чином не зобов’язують Україну вносити зміни до Конституції України та національного законодавства, що стосується інститутів шлюбу, сім’ї та усиновлення. Так само не є метою Конвенції втручання в право батьків виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань.
Суть Конвенції відображено у її назві, а саме: документ спрямований на запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству, боротьбу з такими проявами. Прагненням авторів Конвенції є захист постраждалих від насильства та покарання винних. Під її юрисдикцію, крім жінок і дітей, підпадають чоловіки і літні люди.
Конвенція пропагує, що насильство стосовно жінок та домашнє насильство не вважається особистою справою, держава має запобігати насильству, захищати потерпілих та здійснювати кримінальне переслідування тих, хто його чинить.
Україна, з-поміж інших держав, брала участь у розробці Конвенції, після чого у листопаді 2011 року добровільно підписала її, а в червні 2022 року законодавчий орган прийняв рішення про її ратифікацію. За таких обставин є маніпуляцією твердження, що нібито Конвенцію Україні нав’язали ззовні.
Конвенція не регулює сімейне життя чи структуру сім’ї, у ній відсутнє визначення поняття «сім’я». У зв’язку з ратифікацією Конвенції не виникла необхідність у легалізації одностатевих шлюбів, а відтак вона не призведе до руйнування традиційної української родини. Документ спрямований проти насильства стосовно жінок і домашнього насильства, проте він не впливає на право батьків навчати своїх дітей. Відповідно до Конвенції держава вільна обирати сама, які навчальні матеріали щодо освіти та боротьби з насильством у сім’ї слід ввести до шкільних програм.
Метою Конвенції є взаємозв’язок між розширенням прав і можливостей жінок, тобто гендерною рівністю, і викоріненням усіх форм насильства стосовно жінок.
Поняття «ґендерна рівність» є в національному законодавстві, ним визначається рівний правовий статус жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Тому твердження, що нібито Конвенція вводить в українське законодавство поняття «ґендер» є маніпулюванням.
Дійсно, Конвенція оперує таким поняттям, як «ґендер», зміст якого розкрито в ст. 3 Конвенції. Цей термін означає соціально закріплені ролі, поведінку, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок та чоловіків.
Отже, вживаний у Конвенції термін «ґендер» не замінює поняття «стать» та не має стосунку до будь-яких одностатевих шлюбів. За змістом Конвенції термін «ґендер» вживається у переліку ознак, за якими недопустима дискримінація – прояви нерівності та, як наслідок, насильства не з наявних біологічних відмінностей між жінками та чоловіками, а скоріше із соціально сконструйованих відмінностей, із ставлення та сприйняття того, як жінка та чоловік мають бути представлені в соціальному житті.
Конвенція не має на меті усунути відмінності між жінками та чоловіками, вона передбачає вжиття заходів для заперечення думки, що жінки є неповноцінними порівняно з чоловіками. Незважаючи на те, що жінки перебувають у центрі уваги Конвенції, однак її положення стосуються захисту усіх потерпілих від домашнього насильства, включаючи чоловіків і дітей. Ціллю Конвенції є сприяння ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок та заохочення до справжньої рівності між жінками й чоловіками.
Документ охоплює сфери національного законодавства, спрямованого на запобігання насильству стосовно жінок та домашньому насильству, які потребують вдосконалення, зокрема такі, як надання притулку потерпілим, процедура звернення для отримання відшкодування, криміналізація каліцтва жіночих статевих органів. Отже, сам факт наявності національного законодавства не є аргументом для того, щоб вважати міжнародну конвенцію непотрібною.
Конвенція діє в умовах мирного часу і «в ситуаціях збройного конфлікту». Під час війни саме цивільні жінки є однією з найбільш уразливих категорій.
На сьогодні, коли триває широкомасштабна збройна агресія російської федерації проти України, Конвенція сприятиме притягненню винних до відповідальності. Крім того, під час воєнного стану в Україні Конвенція захищає українців у тих країнах, куди вони вимушені були переїхати через бойові дії і де її ратифіковано. Тобто Конвенція визначає юрисдикцію України над правопорушеннями, встановленими нею, там, де раніше така юрисдикція не здійснювалась.
Час покаже, чи правильним є рішення України щодо ратифікації Конвенції. Зазвичай суспільство неоднозначно сприймає будь-які законодавчі ініціативи, але тільки після практичного застосування стають зрозумілими їх правомочність та дієвість.