Із запровадженням виключного права адвокатів здійснювати представництво іншої особи в суді учасники (позивачі, відповідачі, треті особи, заявники, боржники та ін.) цивільних, адміністративних, господарських справ були дещо обмежені у виборі свого представника перед судом, у порівнянні з тим, який вибір вони мали до 2016 р. Для зручності таких учасників у цій статті називатимемо учасниками-довірителями, оскільки мова піде про те, як вони прямо чи не прямо можуть довірити ведення своєї справи іншій особі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Отже, здавалося б, учасники справи мають тільки два варіанти (окрім категорії малозначних справ): або займатися самопредставництвом та особисто брати участь у справі, або долучати до справи адвоката. Що робити учаснику справи, якщо він не хоче або не може самостійно вести справу і відвідувати суд, а також не хоче доручати ведення справи саме адвокату?
Це дуже актуальне питання, адже є юридичні особи, фізичні особи-підприємці, які уклали трудові договори з юристами (не адвокатами), тому вони хочуть, щоб ці юристи в межах виконання трудових обов'язків захищали їхні права в судах. Якщо юридична особа ще може вирішити це питання, зробивши юристів членами свого виконавчого органу (відповідно, посадовими, службовими особами), то фізична особа-підприємець, скільки б юристів у неї не працювало, нічого подібного не може зробити.
Окрім того, донедавна існували юридичні фірми, які цілком законно представляли різноманітних осіб у судах. Тепер такі фірми, якщо у них немає необхідних домовленостей з адвокатами, стали аутсайдерами на ринку судових спорів. Чи є інші варіанти? Очевидно, що в межах інституту процесуального представництва немає жодних альтернатив. Проте…
Не заборонені законом засоби захисту
Ст. 55 Конституції України передбачається, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань. Ключовими в розумінні цієї норми є словосполучення «засоби захисту прав» та «не заборонені законом».
У ст. 55 Конституції України йдеться про те, що фізична особа має право звертатися за захистом до будь-яких осіб у межах визначених або формально невизначених процедур, вчиняти самостійно, безпосередньо чи опосередковано, із залученням інших осіб на свій захист будь-які дії, протидії або утримуватися від дій, за винятком усього того, що заборонено законом, адже інакше це буде правопорушенням.
Вищезазначені заборони існують, але вони мають точковий характер, тобто немає загальної заборони захищати в суді права, свободи, інтереси інших осіб. Непрямо заборона існує та обмежує правомочності органів державної влади й місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, оскільки ст. 19 Конституції України зобов'язує їх діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Окрім того, ч. 3 ст. 13 ЦК визначає, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Ст. 68, 70 ЦК містять положення щодо правочинів, які не може вчиняти опікун, та правочинів, на вчинення яких піклувальник не може давати згоду. Ч. 3 ст. 92 ЦК зобов'язує орган, особу, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Ч. 3 ст. 238 ЦК забороняє представнику вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи.
Очевидно, що заборонені засоби та процесуальні норми загалом мають бути достатньо чітко сформульованими, щоб забезпечувати кожній особі право на справедливий суд відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відсутність такої чіткості порушуватиме принцип верховенства права та юридичної визначеності, про які Конституційний Суд України зазначив у рішенні №1‑р/2019 від 26.02.2019 р.: «Норма не може розглядатися як «право», якщо вона не сформульована достатньо чітко, що надає можливість громадянинові регулювати свою поведінку. Будь-яке правопорушення має бути чітко визначене в законі. Такій вимозі відповідає стан, коли особа може знати з формулювання відповідного припису, а у разі потреби — за допомогою його тлумачення судом, за які дії або бездіяльність її може бути притягнуто до кримінальної відповідальності».
Той факт, що адвокати отримали виключне право на представництво інших осіб у суді (крім деяких категорій справ), не є забороною для участі у справі інших осіб, які діятимуть в інтересах учасників справи, хоча не у статусі саме представника, про якого йдеться у ст. 58 ЦПК, ст. 55 КАСУ, ст. 56 ГПК.
Теоретично, дві особи можуть укласти між собою договір, згідно з яким одна з них зобов'язується діяти в суді для захисту прав та в інтересах другої особи. Однак на практиці для ефективної участі у справі особа, яка діятиме в інтересах позивача, відповідача, третьої особи, має також бути у статусі когось зі складу учасників справи, передбаченого ст. 42 ЦПК, ст. 42 КАСУ, ст. 41 ГПК. Адже саме обмежений перелік учасників справи є додатковою перепоною, щоб вказана особа могла стати учасником судового процесу. Наразі для цієї мети найбільш прийнятним є статус третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, а також статус особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору у справах позовного провадження
Теоретично, особа, якій учасник справи довіряє ведення своєї справи в такому статусі, могла б вступити у справу в статусі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на боці відповідного учасника-довірителя, обґрунтувавши належним чином свій інтерес. Цей статус наділяє особу, якій учасник справи довіряє ведення справи, загальними правами та обов'язками учасників справи. Однак цей варіант викликає додаткові незручності у разі потреби за бажанням учасника-довірителя замінити таку третю особу (хоча процесуальне правонаступництво є можливим).
Незручності також виникатимуть у зв'язку з необхідністю завчасно подавати до суду документи від імені учасника-довірителя за його відсутності на засіданнях, у тому числі заяви про розгляд справи за відсутності учасника-довірителя. Очевидно, деякі судді захочуть боротися з участю у справі таких третіх осіб. Можливо, вони визнаватимуть частіше, ніж це дійсно потрібно, обов'язковою явку відповідного учасника-довірителя для участі в судовому засіданні або оцінюватимуть участь третьої особи як зловживання процесуальними правами.
Також необхідно уважно ставитися до судових витрат. За загальним правилом, вони стягуються зі сторін (відповідача та позивача). Однак у разі забезпечення позову, забезпечення доказів за заявою такої третьої особи у неї з'являється ризик та обов'язок щодо відшкодування збитків, судових витрат у зв'язку із забезпеченням доказів, забезпечення позову, а також обов'язки щодо надання зустрічного забезпечення у разі забезпечення позову. Така третя особа є дещо процесуально обмеженою в укладенні мирової угоди, хоча поза судом вона може бути уповноважена вести переговори щодо мирової угоди, а також є обмеженою у врегулюванні спору за участю судді.
Отже, це не найкраща альтернатива, особливо, якщо потрібно захищати права та інтереси не позивача чи відповідача, а іншої третьої особи. Проте це цілком можливий варіант для позивачів та відповідачів, який іноді можна поєднати з наступною альтернативою.
Інститут звернення до суду в інтересах інших осіб
Цей інститут цікавий тим, що ст. 56 ЦПК, ст. 53 КАСУ, ст. 53 ГПК вказують, що у встановлених законом випадках фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ст. 56 ЦПК), до адміністративного суду з позовними заявами в інтересах інших осіб (ст. 53 КАСУ), до суду в інтересах інших осіб, у державних чи суспільних інтересах (ст. 53 ГПК). Формулювання трохи відмінні одне від одного, проте головним «недоліком» усіх цих положень є те, що мова йде переважно про ініціювання подання заяв, звернень саме у вигляді позову в інтересах іншої особи як позивача. Тобто кодекси виключають дії в інтересах відповідача, третіх осіб, хоча це обмеження можливо подолати.
Окрім того, необхідно знайти відповідний закон, який уповноважує фізичну, юридичну особу діяти в суді в інтересах інших осіб. Як зазначалося в попередньому абзаці, ст. 56 ЦПК, ст. 53 КАСУ, ст. 53 ГПК дещо обмежені процесуальними кодексами, проте інші джерела процесуального права можуть доповнювати можливості щодо дій в суді в інтересах інших осіб. Зокрема, на підставі аналогії закону може бути обґрунтована участь у справі певних осіб та в інтересах відповідача чи третіх осіб.
Процесуальні кодекси — це не єдине джерело процесуального права. У ст. 10 ЦПК, ст. 7 КАСУ, ст. 11 ГПК зазначено, що суд розглядає, вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України. Звісно, різниця між поняттями «розглядати справу» (ЦПК, ГПК) та «вирішувати справу» (КАСУ) заслуговує на окрему увагу. Однак щодо інституту звернення до суду в інтересах інших осіб у тому вигляді, в якому він описаний у процесуальних кодексах, варто зазначити, що він не є повністю врегульованим процесуальними кодексами — норми, які його регулюють, містяться також в інших законах.
Допустимою є аналогія процесуального закону, що підтверджується ухвалою Верховного Суду від 30.05.2018 р. у справі №806/3141/17 (адміністративне судочинство), ухвалою Верховного Суду від 05.08.2019 р. у справі №914/3703/15 (господарське судочинство), ухвалою Верховного Суду від 12.08.2019 р., провадження №61‑111вп19 (цивільне судочинство), постановою Верховного Суду від 21.11.2018 р. у справі №820/4347/17 (адміністративне судочинство), постановою Верховного Суду від 10.10.2018 р. у справі №2‑1849/2008 (цивільне судочинство).
В Україні є багато законів, міжнародних договорів, прийнятих переважно до 2016 р., які наділяють певних осіб правом представляти, захищати права, інтереси інших осіб. При цьому такі особи не вважаються ні законними представниками, ні процесуальними представниками, про яких йдеться у ст. 58‑59 ЦПК, 55‑56 КАСУ, 56‑57 ГПК. Нові процесуальні кодекси в редакціях 2017 р. недостатньо врахували статус цих осіб та обмежили надане цим особам право на представництво, захист прав та інтересів інших осіб. До таких осіб належать:
- капітан судна щодо судновласника і вантажовласника (ст. 58 Кодексу торговельного мореплавства України);
- консульська посадова особа у справах про спадкування щодо відсутніх в Україні громадян (юридичних осіб) Іракської Республіки (ст. 37 Договору про взаємне надання правової допомоги між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Іракською Республікою);
- консульська посадова особа щодо відсутніх в Україні громадян (юридичних осіб) Китаю (ст. 13 Консульської Конвенції між Україною та Китайською Народною Республікою);
- видавець щодо автора твору, випущеного анонімно або під псевдонімом (ст. 15 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, ч. 4 ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права»);
- профспілки, їх об'єднання щодо представництва і захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок (ст. 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»);
- торгово-промислові палати щодо законних інтересів своїх членів (ст. 11 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»);
- спілки споживчих товариств щодо своїх членів та обслуговуваного населення (ст. 8 Закону України «Про споживчу кооперацію»);
- громадські організації (об'єднання) покупців сільськогосподарських машин щодо покупців сільськогосподарських машин (ст. 21 Закону України «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин»);
- об'єднання (асоціація) суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, щодо своїх членів (ст. 40 Закону України «Про зайнятість населення»);
- платник єдиного внеску щодо застрахованих осіб, на користь яких він сплачує єдиний внесок (ст. 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»);
- батьки повнолітніх непрацездатних дітей (п. 3 ст. 154 Сімейного кодексу України);
- повнолітні діти щодо непрацездатних, немічних батьків (п. 2 ст. 172 Сімейного кодексу України);
- дід, баба щодо непрацездатних онуків (п. 2 ст. 258 Сімейного кодексу України);
- брат, сестра, мачуха та вітчим щодо непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки (п. 2 ст. 262 Сімейного кодексу України);
- виконавець заповіту (ст. 1290 ЦК України);
- громадські формування щодо своїх членів (ст. 10 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону»);
- творчі спілки щодо своїх членів (ст. 9 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»);
- Товариство Червоного Хреста України щодо своїх членів (ст. 12 Закону України «Про Товариство Червоного Хреста України»);
- фізична особа щодо протиправних посягань на життя, здоров'я іншої фізичної особи (ст. 281 ЦК України), а також юридична особа (ч. 1 ст. 91 ЦК України);
- представники у справах інтелектуальної власності щодо власників прав на об'єкти інтелектуальної власності (п. 11 Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), затвердженого Кабінетом Міністрів України на виконання положень законів про охорону об'єктів інтелектуальної власності станом на 1994 р.).
Зазначені нормативно-правові акти є спеціальними щодо статусу перелічених суб'єктів. На відміну від норм процесуальних кодексів, вони не обмежують цих суб'єктів у захисті та поданні заяв, звернень в інтересах лише такого учасника справи як позивач. Тому ці суб'єкти можуть захищати права та інтереси як відповідача, так і третіх осіб.
Водночас суди, дотримуючись принципу рівності учасників судового процесу перед законом і судом, повинні допускати цих суб'єктів до участі у справах за аналогією з інститутом звернення до суду в інтересах інших осіб, передбаченим ст. 56 ЦПК, ст. 53 КАСУ, ст. 53 ГПК, тобто відповідно до ст. 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», створити умови, за яких кожному учаснику (відповідачам, третім особам у порівнянні з позивачами) судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов'язків, визначених процесуальним законом.
Висновки
В судовій практиці за новими кодексами є приклади кількох не зовсім вдалих спроб звернень до суду в інтересах інших осіб. Зокрема, ухвала Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.06.2018 р. у справі №804/3047/18, ухвала Львівського окружного адміністративного суду від 09.02.2018 р. у справі №813/506/18, ухвала Новокаховського міського суду Херсонської області від 18.04.2019 р. у справі №661/1956/19. Хоча щодо останньої справи 04.07.2019 р. суд все ж таки відкрив провадження, але тут йдеться про звернення профспілки до суду саме в інтересах позивача, а не відповідача чи третьої особи.
Очевидно, що для успішності звернення до суду в інтересах відповідача чи третьої особи, особа, яка подає таке звернення, має також подати до суду висновок експерта у галузі права про застосування аналогії закону щодо її участі у справі в інтересах відповідача, третьої особи. Якщо йдеться про організацію такого захисту як напрямок бізнесу, то має бути створена відповідна юридична особа (відповідна спілка, громадське формування тощо) з юристами у виконавчому органі, яка звертатиметься до суду в інтересах своїх членів.
Якщо розглядати ситуацію в контексті ст. 55 Конституції України, то допустимим є також звернення фактично будь-якої фізичної, юридичної особи до суду в інтересах іншої особи на підставі договору між ними. Це пояснюється тим, що немає встановленої законом заборони захищати таким опосередкованим чином свої права, а також ст. 27 Конституції України, ст. 281, 91 ЦК України дозволяють фізичним та юридичним особам захищати життя і здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.
Життя і здоров'я людини, відповідно до ст. 3 Конституції України, є найвищою соціальною цінністю в Україні. Тож якщо Конституція України уповноважує захищати їх будь-якими не забороненим засобами, це означає, що вона дозволяє (argumentum a maiori ad minus) фізичним та юридичним особам захищати не забороненими законом засобами в судах менш цінні «блага» (майнові, немайнові права інших осіб). Вірогідно, остаточну відповідь на це питання надасть Конституційний Суд України за умови подання до нього звернення.