 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Практика Суду ЄС відіграє ключову роль у забезпеченні єдності, послідовності та ефективності застосування права ЄС. Суд ЄС (Суд справедливості ЄС) створює послідовну еволюційну практику, яка стає орієнтиром для національних судів і законодавчих органів держав-членів ЄС, включно з країнами-кандидатами. Завдяки тлумаченню окремих положень права ЄС Суд ЄС сприяє їх гомогенній імплементації в національне законодавство держав-членів та уникненню розбіжностей у законодавстві держав-членів, а також забезпеченню рівноправності та недискримінації з метою недопущення дискримінаційних норм та порушення прав осіб при такій імплементації.
Хоча в Україні поки що не створений механізм застосування практики Суду ЄС (на відміну від механізму застосування практики ЄСПЛ, який регламентований спеціальним Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» і процесуальними кодексами), проте Угода про Асоціацію між Україною та ЄС зумовлює потребу реалізації її положень за допомогою врахування позиції Суду ЄС у процесі її імплементації.
Правові позиції, що сформульовані в рішеннях Суду ЄС, а також за запитом у преюдиційних рішеннях Суду ЄС, можуть стати дієвим інструментом для формування українського законодавства в контексті його наближення до права ЄС. Реалізація Угоди про асоціацію між Україною та ЄС залежатиме від національної імплементації Угоди та визначення її статусу в системі джерел національного права. Попри те, що доктринальна дискусія щодо співвідношення міжнародного та національного права у правопорядку України триває, практика застосування міжнародних угод свідчить про втілення принципу примату міжнародного права. Це засвідчує ухвалення низки рішень судами першої та апеляційної інстанцій та остаточним їх підтвердженням Верховним Судом.
Суд ЄС є головним судовим органом в ЄС, що забезпечує єдність тлумачення та застосування права ЄС на всій його території. Його функція полягає у створенні спільної правової основи для держав-членів, єдності судової практики, а також у забезпеченні однорідності понятійного апарату права ЄС, оскільки в державах-членах ЄС мають місце непоодинокі випадки застосування національними судами різних підходів тлумачення норм права ЄС. Зокрема, у справі C-105/14 Criminal proceedings against Ivo Taricco and Others від 8 вересня 2015 року Суд ЄС надав чітке тлумачення щодо обмеження строків давності, забезпечуючи баланс між вимогами права ЄС та нормами національного законодавства держави-члена. Відповідно до цього рішення Суд ЄС постановив, що національне правило щодо строків давності кримінальних злочинів, що встановлено останнім підпунктом статті 160 Кримінального кодексу Італії в редакції Закону № 251 від 5 грудня 2005 року, в поєднанні зі статтею 161 цього Кодексу, яке передбачало, що припинення кримінального провадження щодо серйозного шахрайства щодо ПДВ мало наслідком продовження строку позовної давності лише на чверть його початкового строку, – може мати негативний вплив на виконання зобов'язань держав-членів за статтею 325(1) та (2) Договору про функціонування Європейського Союзу, якщо це національне правило перешкоджає застосуванню ефективних та стримуючих штрафних санкцій у значній кількості випадків серйозного шахрайства, що впливає на фінансові інтереси ЄС або передбачає більш тривалі строки позовної давності щодо випадків шахрайства, що зачіпають фінансові інтереси відповідної держави-члена, ніж щодо тих, що зачіпають фінансові інтереси ЄС, які має перевіряти національний суд. Національний суд має забезпечити повне виконання статті 325(1) та (2) ДФЄС, якщо це необхідно шляхом незастосування положень національного законодавства, наслідком чого було б перешкоджання відповідній державі-члену виконувати свої зобов'язання за статтею 325(1) та (2) ДФЄС.
Завдяки своїй практиці Суд ЄС визначає зміст і межі понятійного апарату, сприяючи стабільності правової системи ЄС. Так, Суд ЄС визначає та закріплює тлумачення ключових понять, які застосовуються у праві ЄС. Зокрема, поняття економічної діяльності визначається Судом ЄС в об’єднаних справах з C-180/98 по C-184/98 Pavel Pavlov and Others v Stichting Pensioenfonds Medische Specialisten від 12 вересня 2000 року. У справі C-184/23 Finanzamt T v S від 11 липня 2024 року Суд ЄС виокремив незалежну економічну діяльність у правовідносинах між постачальником послуг та їх одержувачем, зокрема, чи несе постачальник послуг економічний ризик, що виникає внаслідок його діяльності. Тому рішення Суду ЄС, в яких визначаються ключові поняття у праві ЄС, необхідно враховувати в процесі імплементації положень актів права ЄС до національного законодавства держав-членів та країн-кандидатів.
У своїй практиці Суд ЄС подекуди уточнює межі застосування норм директив і регламентів, створюючи єдиний підхід до їх імплементації. У справі C-144/04 Werner Mangold v Rüdiger Helm від 22 листопада 2005 року Суд ЄС зазначив, що національний суд, який розглядає спір, пов’язаний із принципом недискримінації за віком, зобов’язаний забезпечити у справі, що належить до його юрисдикції, правовий захист, який особи отримують від норм права Співтовариства, і забезпечити повну ефективність цих правил, не застосовуючи будь-які положення національного законодавства, які можуть суперечити цьому праву. Національний суд зобов’язаний гарантувати повну ефективність загального принципу недискримінації за віком, відкидаючи застосування будь-яких положень національного законодавства, які можуть суперечити праву Співтовариства, навіть якщо період, встановлений для транспонування цієї директиви ще не закінчився.
Суд ЄС намагається розвивати понятійний апарат у відповідь на нові виклики, які стоять перед ЄС, наприклад, у сфері цифрової економіки. Зокрема, у справі С-311/18 Data Protection Commissioner v Facebook Ireland Limited and Maximillian Schrems від 16 липня 2020 року Суд ЄС приділив багато уваги персональним даним та визначив особливості їх передачі для комерційних цілей економічним оператором, заснованим в одній державі-члені, іншому економічному оператору, заснованому в третій країні, що стало важливим етапом для правового регулювання цифрової безпеки. У цій справі Суд ЄС зазначив, посилаючись на положення Регламенту (ЄС) 2016/679 Європейського Парламенту та Ради від 27 квітня 2016 року про захист фізичних осіб щодо обробки персональних даних та про вільне переміщення таких даних, що швидкий технологічний розвиток і глобалізація принесли нові виклики для захисту персональних даних. Масштаби збору та обміну персональними даними значно зросли. Технологія дозволяє як приватним компаніям, так і державним органам використовувати персональні дані в безпрецедентних масштабах для продовження своєї діяльності. Фізичні особи дедалі частіше роблять особисту інформацію загальнодоступною та глобальною. Технології змінили як економіку, так і соціальне життя. Вони повинні сприяти вільному переміщенню персональних даних у межах ЄС та передачі третім країнам і міжнародним організаціям, одночасно забезпечуючи високий рівень захисту персональних даних.
Рішення Суду ЄС здійснюють також прямий вплив на право ЄС, сприяють його вдосконаленню через конкретизацію або розширення понятійного апарату. Так, рішення Суду ЄС в об’єднаних справах C-293/12 та C-594/12 Digital Rights Ireland Ltd v Minister for Communications, Marine and Natural Resources and Others and Kärntner Landesregierung and Others від 8 квітня 2014 року визначило межі використання даних для захисту приватності, вплинувши надалі на розробку Регламенту (ЄС) 2016/679 Європейського Парламенту та Ради від 27 квітня 2016 року про захист фізичних осіб щодо обробки персональних даних та про вільне переміщення таких даних. Відповідно до цього рішення Суду ЄС Директива 2006/24/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 15 березня 2006 року про збереження даних, створених або оброблених у зв’язку з наданням загальнодоступних електронних комунікаційних послуг або публічних комунікаційних мереж, та про внесення змін до Директиви 2002/58/ЄС була визнана недійсною.
Відповідно до цього ж рішення Судом ЄС було постановлено, шо принцип пропорційності вимагає, щоб акти інституцій ЄС відповідали досягненню законних цілей, переслідуваних відповідним законодавством, і не виходили за межі належного, що необхідні для досягнення цих цілей. У Директиві 2006/24 не тільки немає загальних обмежень, а й у Директиві 2006/24 також не вдається встановити будь-який об’єктивний критерій, за допомогою якого можна визначити межі доступу компетентних національних органів до даних та їх подальше використання з метою запобігання, виявлення або кримінального переслідування щодо правопорушень, які, з огляду на ступінь і серйозність втручання в основні права, закріплені у статтях 7 і 8 Хартії, що може вважатися достатньо серйозним, щоб виправдати таке втручання. Навпаки, Директива 2006/24 просто посилається у статті 1(1) у загальному вигляді на серйозний злочин, як це визначено кожною державою-членом у її національному законодавстві. Беручи до уваги всі вищезазначені міркування, потрібно вважати, що, прийнявши Директиву 2006/24, законодавчий орган ЄС перевищив межі, встановлені дотриманням принципу пропорційності.
Суд ЄС здійснює контроль за дотриманням державами-членами своїх зобов’язань, передбачених установчими договорами ЄС, у межах якого Суд ЄС наголошує на обов’язковості виконання норм права ЄС. Так, у справі C-265/95 Commission of the European Communities v French Republic від 9 грудня 1997 року Судом ЄС було постановлено, що 5 травня 1995 року Комісія прийняла обґрунтований висновок відповідно до першого абзацу статті 169 Договору про ЄС, в якому зазначено, що, не вживши всіх необхідних і пропорційних заходів для того, щоб запобігти перешкоджанню вільному переміщенню фруктів і овочів діями приватних осіб, Французька Республіка не виконала своїх зобов’язань щодо організації ринків сільськогосподарської продукції та ст. 30 Договору про ЄС у поєднанні зі ст. 5 цього Договору. Згідно з другим абзацом статті 169 Договору про ЄС Комісія закликала Французьку Республіку вжити заходів, необхідних для виконання цього висновку протягом одного місяця з дати його прийняття.
Стаття 30 Договору про ЄС та спільні організації ринків фруктів і овочів, які базуються на тому самому принципі усунення перешкод у торгівлі, забороняють кількісні обмеження імпорту між державами-членами та будь-які заходи, що мають еквівалентний ефект. Крім цього, відповідно до статті 5 Договору про ЄС від держав-членів вимагається вжити всіх належних заходів для забезпечення виконання своїх зобов’язань, що випливають із цього Договору.
Відповідна держава-член, якщо вона не може довести, що дії з її боку мали б наслідки для публічного порядку, з якими вона не могла б впоратися, використовуючи наявні у її розпорядженні засоби, повинна вжити всіх відповідних заходів для гарантування повного обсягу та ефекту права Співтовариства, щоб забезпечити його належне виконання в інтересах усіх економічних операторів.
У справі С-441/02 Commission of the European Communities v Federal Republic of Germany від 27 квітня 2006 року Суд ЄС зазначив, що хоча посилання на первинне право Співтовариства, що міститься в першому реченні параграфа 12(1) Aufenthaltsgesetz/EWG, можна вважати таким, що адекватно показує, що концепція публічної політики має тлумачитися так само, як вона тлумачиться у статтях Договору про ЄС, як імплементовано Директивою 64/221 і роз’яснено прецедентною практикою Суду, залишається фактом те, що друге речення абзацу 12(1) Aufenthaltsgesetz/EWG (яке додає, що у випадку громадян Співтовариства, які мають необмежений дозвіл на проживання, лише «серйозні» підстави порушення публічного порядку можуть виправдати видворення) викликає сумнів щодо того, чи належним чином враховано вимоги права Співтовариства у випадку громадян Співтовариства, які мають обмежений дозвіл на проживання.
Згідно з усталеною прецедентною практикою Суду, положення директив мають виконуватися з беззаперечною обов’язковою силою, а також необхідною конкретністю, точністю та зрозумілістю для задоволення вимог правової визначеності (див., зокрема, справу C-159/99 Commission of the European Communities v Italian Republic [2001] ECR I-4007, пункт 32, і справа C-415/01 Commission of the European Communities v Kingdom of Belgium [2003] ECR I-2081, пункт 21).
Параграф 12(1) Aufenthaltsgesetz/ESG, отже, не транспонує досить чітко (щодо громадян держав-членів, які мають обмежений дозвіл на проживання) вимоги, що випливають із прецедентного права, відповідно до якого видворення є виправданим лише у випадку справжньої та достатньо серйозної загрози, що зачіпає фундаментальні інтереси суспільства.
Принцип правової визначеності вимагає належного оприлюднення національних заходів, прийнятих відповідно до правил Співтовариства, так, щоб дати можливість особам, яких стосуються такі заходи, з’ясувати обсяг своїх прав і обов’язків у конкретній сфері, яка регулюється правом Співтовариства. Що стосується загальних адміністративних положень, то є загальновідомим той факт, що вони мають внутрішній характер і призначені для адміністрації, щоб забезпечити послідовний підхід до конкретних питань.
Згідно з прецедентною практикою Суду, право Співтовариства виключає видворення громадянина держави-члена на підставах загального превентивного характеру, тобто видворення, яке було видано з метою стримування інших іноземних громадян (див., зокрема, справа 67/74 Bonsignore [1975] ECR 297, пункт 7), зокрема, якщо такий захід автоматично передбачає кримінальне засудження без будь-якого врахування особистої поведінки правопорушника або небезпеки, яку ця особа становить для вимог публічної політики.
Отже, Суд заявляє, що, не транспонувавши достатньо чіткі формулювання до пункту 12(1) Закону про в’їзд і проживання громадян держав-членів Європейського економічного співтовариства (Gesetz über Einreise und Aufenthalt von Staatsangehörigen der Mitgliedstaaten der Europäischen Wirtschaftsgemeinschaft) від 21 січня 1980 року вимог права Співтовариства щодо обмеження свободи пересування, Федеративна Республіка Німеччина не виконала своїх зобов’язань згідно зі статтею 39 Договору про ЄС, статтею 3 Директиви Ради 64/221/ЄЕС від 25 лютого 1964 року про координацію спеціальних заходів щодо пересування та проживання іноземних громадян, які виправдані міркуваннями публічного порядку, громадської безпеки чи охорони здоров’я та статтею 10 Директиви Ради 73/148/ЄЕС від 21 травня 1973 року про скасування обмежень на пересування та проживання в межах Співтовариства для громадян держав-членів щодо заснування та надання послуг.
Правові принципи при наближенні законодавства до права ЄС
Основні аспекти впливу практики Суду ЄС на наближення законодавства до права ЄС проявляються через відповідні правові принципи, яких дотримується Суд ЄС у своїй прецедентній практиці. Через інтеграцію цих принципів досягається також єдність судової практики у ЄС. Крім цього, ці правові принципи мають бути імплементовані в національні правові системи держав-членів ЄС та країн-кандидатів.
Правозастосування, особливо в судовій системі, є важливим компонентом та процедурою європеїзації правового порядку України. Цей процес полягає у впровадженні європейських стандартів, принципів і практик у діяльність судів, прокуратури, адвокатури та інших суб’єктів правозастосування.
Проникнення права ЄС у правопорядок України можна визначити як процес «європеїзації», який простежується як на рівні законодавчої й виконавчої гілок влади (шляхом прийняття відповідних норм і актів), а й судовою практикою задля гармонійного тлумачення відповідних норм. Важливе значення у цьому процесі набуває практика Суду ЄС та його правові позиції як джерела тлумачення норм, які за своєю природою мають транспозиційний характер із права ЄС через виконання зобов’язань, включені в Угоду про асоціацію
Принцип верховенства права ЄС був закріплений Судом ЄС ще у справі 6/64 Flaminio Costa v E.N.E.L. від 15 липня 1964 року, суть якого полягає у верховенстві права ЄС над національним законодавством. Відповідно до цього рішення Суду ЄС, на відміну від звичайних міжнародних договорів, Договір про ЄЕС встановив власний правопорядок, який був включений до правових систем держав-членів після його набрання чинності та який є обов’язковим для національних судів. Оскільки держави створили на невизначений період часу Співтовариство, яке має власні інституції, правосуб’єктність і правоздатність, здатність діяти від свого імені в міжнародній торгівлі, і, зокрема, фактичні повноваження, що випливають з обмеження компетенції, передача повноважень від цих держав до Співтовариства, обмежили, хоча й у вузьких сферах, їх суверенні права і, таким чином, створили систему права, що застосовується до них самих та до осіб, що походять від них. Держави не можуть визнавати односторонній нормативний акт над правопорядком, який вони прийняли на взаємній основі. Обов'язкова сила права Співтовариства не може відрізнятися від країни до країни залежно від їх внутрішнього законодавства, оскільки це поставило б під загрозу досягнення цілей Договору, зазначених у ст. 5, і призведе до дискримінації, забороненої ст. 7. Зобов'язання, прийняті відповідно до Договору про заснування Співтовариства, не будуть безумовними, а лише умовними, якщо вони можуть бути поставлені під сумнів законодавчими актами Договірних сторін. Право діяти в односторонньому порядку надається державам-членам лише на основі чітких, конкретних положень (наприклад, стаття 15, стаття 93(3), статті 223-225). Крім того, запити держав про відступ від зобов’язань підлягають процедурам дозволу (наприклад, стаття 8(4), стаття 17(4), статті 25, 26, 73, 93(2), третій абзац і стаття 226), які не мали б жодного сенсу, якби ці держави могли бути звільнені від своїх зобов’язань за допомогою звичайного закону.
Верховенство права Співтовариства буде неефективним, якщо його наслідки можуть бути скасовані державою в односторонньому порядку за допомогою відповідного законодавчого акту, який має більшу силу, ніж акти Співтовариства. Акт, створений на основі договору, не може через його особливий характер протиставлятися в судовому розгляді будь-якому внутрішньому правовому акту, оскільки це означало б, що такий акт права втратить свій характер Співтовариства та поставить під сумнів саму правову основу Співтовариства. У результаті передачі державами від своїх внутрішніх правових систем до правової системи Співтовариства прав і обов’язків, які відповідають положенням Договору, відбулося остаточне обмеження їх суверенних прав, яке не може бути поставлене під сумнів певним одностороннім актом, що суперечить суті Співтовариства.
Отже, таке рішення Суду ЄС зобов’язує держави-члени забезпечувати, щоб їх законодавство відповідало положенням права ЄС. Тому у процесі наближення національного законодавства до права ЄС держави-члени мають забезпечувати пріоритетність актів права ЄС у разі їх колізії з нормами національного законодавства. Верховенство права ЄС має забезпечувати ефективність норм права ЄС у національних правових системах і сприяти однаковому застосуванню положень права ЄС в усіх державах-членах.
Пряму дію норм права ЄС було закріплено рішенням Суду ЄС у справі 26/62 NV Algemene Transport- en Expeditie Onderneming van Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue Administration від 5 лютого 1963 року. Зокрема, роль, яку відіграє Суд відповідно до ст. 177 Договору про ЄЕС, метою якої є забезпечення однакового тлумачення Договору національними судами, показує, що держави-члени надали праву Співтовариства обов’язкову силу, на яку особи можуть посилатися в цих судах. Співтовариство становить новий правовий порядок у міжнародному праві, на користь якого держави обмежили, хоча й лише у вузьких сферах, свої суверенні права, і норми якого застосовуються не лише до держав-членів, але також осіб, які походять з них. Право Співтовариства, незалежно від законодавства держав-членів, не лише накладає обов’язки на осіб, а й також може бути джерелом прав, які є частиною правового статусу цих осіб. Права, надані безпосередньо Договором, також виникають в результаті зобов’язань, які Договір накладає в суворо визначеному порядку як на окремих осіб, так і на держави-члени та інституції Співтовариства. Договір дозволяє Комісії та державам-членам порушувати справу в Суді проти держави, яка не виконала своїх зобов’язань, і не означає, що особи не можуть, у разі необхідності, посилатися на ці зобов’язання перед національним судом. Договір надає Комісії засоби для забезпечення того, щоб особи дотримувалися своїх зобов’язань, не виключає можливості посилатися на порушення цих зобов’язань у спорах між такими суб’єктами в національних судах. Застосування положень Договору може виявитися неефективним, якщо це станеться після виконання національного рішення, прийнятого з порушенням положень цього Договору.
Тому держави-члени ЄС мають наближувати своє законодавство в такий спосіб, щоб норми права ЄС могли застосовуватися безпосередньо, що дозволить фізичним та юридичним особам прямо посилатися на положення права ЄС у національних судах та забезпечить безпосередню дію норм права ЄС у національному правопорядку держав-членів, посилюючи ефективність цих норм.
Принцип лояльної співпраці був закріплений у рішенні Суду ЄС у справі 102/79 Commission of the European Communities v Kingdom of Belgium від 6 травня 1980 року. Зокрема, кожна окрема директива містить положення в останній статті, яке вимагає від держав-членів вжити відповідних імплементаційних заходів відповідно до свого національного законодавства. Відповідно до положень і виходячи із характеру заходів, які директиви приписують здійснити, є очевидним, що директиви мають перетворитися на положення національного законодавства.
Аргумент уряду Бельгії, заснований на «необов’язковому» характері відповідних директив, не має значення, оскільки обов’язкова сила директиви, від якої державам-членам заборонено відступати, спрямована на скасування всіх перешкод для свободи пересування, які можуть виникають стосовно товарів, що походять з інших держав-членів, в результаті застосування технічних правил, які відрізняються від правил Співтовариства. Тому в цьому відношенні важливо, щоб кожна держава-член імплементувала відповідні директиви так, щоб повністю відповідати вимогам зрозумілості та правової визначеності, які директиви спрямовують на користь виробників, заснованих в інших державах-членах. Звичайна адміністративна практика, яка за своїм характером може бути змінена за бажанням органів влади і яка є недостатньо широко оприлюдненою, за цих обставин не може розглядатися як належне виконання зобов’язання, покладеного статтею 189 Договору про ЄЕС на держави-члени, яким адресовано директиви.
Обґрунтування, засноване на «прямій дії» відповідних директив, також не може бути прийнято. Наслідком третього абзацу статті 189 Договору є те, що директиви Співтовариства повинні імплементуватися шляхом відповідних імплементаційних заходів, здійснених державами-членами. Лише за певних обставин, зокрема, коли держава-член не вжила необхідних заходів або вжиття заходів, які не відповідають директиві, Суд ЄС визнає право осіб, які постраждали від цього, посилатися на директиву проти держави-члена, яка порушує правила. Ця мінімальна гарантія, що випливає з обов’язкового характеру зобов’язання, покладеного на держави-члени внаслідок дії директив згідно з третім абзацом статті 189 Договору, не може виправдати звільнення держави-члена від вжиття своєчасних імплементаційних заходів, достатніх для досягнення мети кожної директиви. У цьому випадку ці заходи повинні складатися з положень, еквівалентних тим, які застосовуються відповідно до національної правової системи з метою забезпечення дотримання вимог, які описані як «обов’язкові» у преамбулі двох рамкових директив.
Також відповідно до цього ж рішення Суд зазначив, що держава-член не може посилатися на внутрішні труднощі або положення своєї національної правової системи, навіть конституційної системи, з метою обґрунтування недотримання зобов'язань та часових обмежень, що містяться в директивах Співтовариства.
Дану правову позицію варто також тлумачити як можливість норм директиви мати пряму дію за умови їх не імплементації у національне законодавство. Але важливо відмітити, що пряма дія директив у даному випадку буде застосовуватися виключно у вертикальних відносинах (держава-індивід), оскільки директиви адресуються державам й не можуть містити обов’язки для індивідів. Однак, навіть при наявній поодинокій практиці застосування прямої дії директив, усе одно це залишається радше винятком, аніж загальним правилом.
Отже, держави-члени мають не лише формально імплементувати норми права ЄС, а й забезпечувати їх ефективне виконання. А для забезпечення принципів прямої дії та верховенства права ЄС передбачений механізм правового захисту через доктрину відповідальності держави за порушення права ЄС. У рішенні Суду ЄС в об’єднаних справах С-6/90 та С-9/90 Andrea Francovich and Danila Bonifaci and others v Italian Republic від 19 листопада 1991 року було констатовано, що держави-члени Європейського Союзу можуть бути зобов’язані виплатити компенсацію особам, які зазнали збитків через те, що держава-член не транспонувала ЄС директиву в національне законодавство.