Останнім часом в українському науково-експертному середовищі значно підвищилася кількість дискусій, пов'язаних з необхідністю прийняття закону України, в якому б визначався інститут медіації та всі його важливі складові. Така тенденція пов'язана з нещодавнім голосуванням у Верховній Раді України відповідного закону, який здебільшого був розкритикований суспільством та науково-експертним середовищем.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Як це часто буває в Україні, процедура обговорення необхідності законодавчого врегулювання медіації розділила суспільство на «табори» з різноманітними поглядами на цю тему. Одні науковці вважають, що закон про медіацію має бути деталізованим та чітко врегульовувати інститут медіації, починаючи з визначення поняття медіації та її принципів, закінчуючи проведенням усієї процедури медіації з дотриманням строків та встановлених законодавством правил. Інші надають перевагу мінімізованому законодавчому регулюванню медіації, залишаючи в тексті закону лише істотні положення (визначення медіації та її загальні принципи).
Окрім того, існує велика кількість прихильників ідеї щодо відсутності законодавчого врегулювання медіації, наголошуючи, що сама по собі медіація передбачає вільне волевиявлення осіб до примирення без жодного примусу та регламентованих правил, а тому впровадження законодавчих норм для добровільної процедури примирення є недоречним.
Всі вищенаведені позиції заслуговують на увагу та є дискусійними. У цій статті будуть наведені факти, які допоможуть сформувати власну позицію щодо необхідності законодавчого врегулювання медіації.
А як за кордоном?
У разі виникнення суперечок щодо доцільності введення того чи іншого громадянського інституту в законодавство України важливим аргументом, який завжди враховується, є міжнародний досвід розвинених країн, в яких такі інституції вже були впровадженні та функціонують протягом певного часу.
Одразу варто зазначити, що у порівнянні з Україною, медіація вже давно знайшла законодавче закріплення та достатньо успішно функціонує у праві США й більшості європейських країн (Великобританія, Італія, Німеччина, Австрія, Польща, Бельгія та ін.).
Наприклад, для Австрії характерна модель широкого і детального правового регламентування медіації в Законі «Про медіацію в цивільних справах» від 2003 р. Австрійський законодавець пояснює такий підхід: необхідність досягнення абсолютної правової визначеності щодо ролі медіації в австрійському суспільстві та введення медіації як повноцінної професії. Згідно з вимогами австрійського закону, медіатором може бути особа, яка досягла 28 років, має професійну кваліфікацію, заслуговує на довіру та застрахувала свою цивільно-правову відповідальність.
Схожі вимоги містить законодавство Бельгії. Зокрема, в Законі «Про медіацію» від 2005 р. передбачається, що претендент на отримання статусу медіатора повинен мати досвід соціальної роботи, мати відповідну освіту за спеціалізацією соціальної роботи, скласти письмовий тест і пройти інтерв'ю. Установи медіації в Бельгії, які практикують медіацію, додатково мають отримати акредитацію в Міністерстві юстиції Бельгії.
Таким країнам як Великобританія, Нідерланди та Польща характерна модель мінімізованого законодавчого врегулювання медіації. Законодавство цих країн обмежується принципами медіації, вимогами до претендента на отримання статусу медіатора і методами запобігання можливим зловживанням медіаторами. Регламенти та процедури проведення медіації встановлюються установами, які практикують медіацію, та їхніми клієнтами самостійно.
Законодавством Польщі передбачаються мінімальні вимоги до кандидатів на отримання статусу медіатора, які обмежуються вимогою повної цивільної правоздатності. В Польщі допускається навіть участь осіб не медіаторів у процедурі медіації, якщо сторони медіації бажають визначити певну конкретну особу, яка буде здійснювати медіацію в їхньому примиренні.
Важливо зазначити, що підхід до правового регулювання медіації у вищенаведених країнах різний, однак у них є закон про медіацію, який визначає діяльність медіаторів та їхній статус.
Що не так з проваленим законом?
Якщо говорити про правове регулювання медіації в Україні, то протягом тривалого часу питанням необхідності імплементації в законодавство України медіації ніхто не опікувався, а інститут продовжує перебувати в «тіні» для українського суспільства.
Ситуація покращилася у 2014 р., коли Україна підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. В тексті угоди серед вимог до України міститься пункт про посилення співпраці та імплементації в законодавство України норм у сфері правосуддя, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права і поваги до основоположних прав та свобод громадян. Сторони домовилися, що забезпечення верховенство права і кращого доступу до правосуддя має включати доступ як до судових, так і до позасудових інституцій.
Спроба виконати взяті Україною на себе зобов'язання була зроблена у 2015 р., коли до Верховної Ради України був поданий законопроєкт «Про медіацію» №3665. Однак після його успішного прийняття у першому читанні, у другому читанні він не набрав необхідних голосів народних депутатів України та в результаті не був прийнятий. У тексті законопроєкту до другого читання передбачалося визначення медіації, правовідносин, в яких може застосовуватися медіація, принципів медіації, вимог до медіатора, питання щодо його підготовки тощо.
Хоча проєкт закону містив деякі правильні та необхідні норми, але при цьому був розкритикований українським науково-експертним середовищем, народними депутатами та Головним юридичним управлінням Верховної Ради України. Основні недоліки неприйнятого законопроєкту: недостатньо чіткі формулювання положень статей; відсутність збалансованості між законом та законодавством України; ігнорування законодавцем низки положень міжнародних документів, які визначають медіацію та її принципи.
Окремо необхідно зазначити такий істотний недолік законопроєкту як не визначення законодавцем вимог, які висуваються до змісту угоди сторін за результатами медіації, а також визначення такої угоди як виконавчого документа, що дозволило б стороні оминути судовий процес та стягнути належні їй кошти.
Водночас проєктом закону передбачалося, що в тому випадку, якщо сторона не виконує взяті на себе зобов'язання за такою угодою, то інша сторона медіації має право звернутися до суду у встановленому законодавством порядку. Однак у законопроєкті не передбачається зупинення строку позовної давності на період проведення медіації, що може мати ризики уникнення недобросовісною особою своїх зобов'язань за допомогою процедури медіації.
Ще одним важливим недоліком законопроєкту можна назвати процедуру отримання кандидатами статусу медіатора та вимоги до кандидатів для отримання такого статусу. Зокрема, планувалося ввести такі вимоги до кандидатів: досягнення повних 30 років, вища освіта, а також спеціальна підготовка у сфері медіації в Україні або за її межами в кількості не менше ніж 90 академічних годин, з яких 45 академічних годин навчання практичних навичок кандидата.
Законодавець абсолютно безпідставно передбачив зависоку вікову планку для кандидата, яка була навіть вищою, ніж у країнах з деталізованим і зарегламентованим підходом до професії медіатора. Окрім того, вимога до вищої освіти також є незрозумілою та суперечливою, як і проходження спеціальної підготовки, в якій законодавець не робить акцент на успішному проходженні, а лише на факті її проходження.
Що в підсумку?
Таким чином, можна однозначно стверджувати, що медіація законодавчо закріплена майже в усіх розвинених країнах та успішно там застосовується. Як правило, коли в українському суспільстві йде обговорення судової системи України, то суспільство одразу нарікає на недосконалість норм законодавства, навмисно «затягнені» судові процеси, корупційну складову в судах та загалом у всіх державних органах.
За таких умов існує потреба в позасудових (альтернативних) засобах вирішення суперечок та конфліктів. Для задоволення таких потреб суспільства ідеальною альтернативою судовому процесу є процедура медіації. Однак навіть за умови нинішньої недосконалої судової системи, українське суспільство не поспішає застосовувати медіацію. Чому? Головною причиною є банальна відсутність розуміння, що таке медіація і хто такі медіатори, їхніх повноважень та ролі. Ще однією причиною є недовіра суспільства до інституту медіації через нерозуміння «правил гри» у процедурі медіації, страх бути ошуканим та не отримати бажане навіть після вдалого проведення цієї процедури.
Тому для розуміння медіації, її правової природи та «правил гри», прийняття закону про медіацію є дуже важливим кроком. Найбільш вдалою для України видається «австрійська» модель детального законодавчого визначення інституту медіації з коректним і детальним визначенням поняття медіації, принципів, вимог до медіаторів та справедливих вимог для кандидатів, які мають намір отримати статус медіатора, з подальшим формуванням компетентних і професійних медіаторів, їх об'єднань та власного самоврядування.
В результаті, такі дії позитивно вплинуть на вирішення проблем із завантаженістю та корумпованістю української судової системи, а також на формування громадянського суспільства, яке має прагнути до саморегуляції та вирішення своїх суперечок шляхом переговорів і компромісів.