Достатньо ефективним та поширеним у приватних договірних правовідносинах є договір про збільшення строку позовної давності, який передбачений ст. 259 Цивільного кодексу України. Сторони договору можуть визначити більший строк, ніж встановлений законом, для звернення до суду з метою захисту своїх порушених, невизнаних, оспорюваних прав та законних інтересів.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Як відомо, цивільні та господарські права захищаються не лише в судовому порядку. Зокрема, відповідно до ст. 18 Цивільного кодексу України, у випадках та в порядку, встановлених законом, цивільні та господарські права захищає нотаріус. Для цього він здійснює виконавчий напис на борговому документі. Однак річ у тім, що нотаріус має право вчинити виконавчий напис лише в межах 3‑річного строку після виникнення права вимоги (у відносинах між юридичними особами — річного строку). Водночас у ст. 88 Закону України «Про нотаріат» визначено, що в тому випадку, якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлений інший строк давності, виконавчий напис видається в межах цього (іншого) строку.
Отже, суто теоретичне питання співвідношення строку позовної давності та того «іншого» строку, встановленого законом, отримало суто практичні наслідки: в одній справі Касаційний цивільний суд зазначив, що нотаріус має право вчиняти виконавчий напис у межах строку позовної давності, навіть якщо останній був збільшений за домовленістю сторін; в іншій справі Касаційний господарський суд зазначив, що договір про збільшення позовної давності не впливає на 3‑річний (чи річний відповідно) строк вчинення виконавчого напису.