Для багатьох вітчизняних юристів міжнародне право було і залишається terra incognitа, що здебільшого є відлунням радянського ставлення до іншої, маловідомої та маловживаної «падчерки» радянського права — міжнародного права. Таке ставлення радянського права до міжнародного можна пояснити закритістю радянської правової системи, її консервативністю, інтровертністю, байдужістю до загальнолюдських цінностей. Навчальний курс з міжнародного права, обов’язково наявний серед юридичних дисциплін, був для студентів далеко навіть від другого місця за важливістю, включав у кращому випадку кілька десятків годин і сприймався як щось непрактичне й екзотичне. Та незважаючи на ці «ходіння по муках», у радянській Україні існувала потужна школа міжнародного права, були й визнані юристи-практики, що мали вагу у т.ч. на рівні ООН.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Чому ж у період незалежності України в системі юридичної освіти відбулось так мало змін щодо міжнародного права, його місця серед інших юридичних дисциплін? Невже це обумовлюється лише людським фактором, і нам необхідно сорок років поневірянь у правовій пустелі з тим, щоб подолати комплекси й недоліки радянського підходу до підготовки правознавців?
Ця стаття — не про проблеми професійної міжнародної правосвідомості, не про рівень знань і розуміння міжнародного права колегами-юристами. Ми з повагою, терпінням і розумінням ставимося до труднощів сприйняття міжнародного права практикуючими юристами, максимально сприяємо його популяризації в професійних колах, особливо в частині міжнародно-правової кваліфікації подій, пов'язаних з агресією РФ проти України, в частині кваліфікації воєнних злочинів, у питаннях захисту інтересів України в міжнародних судах і арбітражах та прагматичного застосування норм права ЄС, найскладнішого за юридичною природою правового порядку в світі, що має важливе значення для економіки України та розвитку бізнесу.
Але ми категорично проти збереження радянської спадщини щодо місця міжнародного права в системі української юридичної освіти. І ми будемо безкомпромісно відстоювати необхідність зміни підходів до викладання міжнародного права в системі юридичної освіти, що, на нашу думку, безпосередньо пов'язано з демократичними перетвореннями і захистом національних інтересів України. Адже міжнародне право — це самостійна, єдина і неподільна правова система (на відміну від двох сотень національних правових систем), яка за своєю складністю і структурою нічим не поступається, а багато в чому і перевершує за кількістю галузей, норм і джерел право національне. І питання не тільки і не скільки в кількісних показниках (а кількість зареєстрованих лише в системі ООН міжнародних договорів становить близько мільйона), скільки в самій природі міжнародного права. Вона інша, і ця «іншість» природно зустрічає нерозуміння, відторгнення і заперечення у деяких колег по юридичному цеху.
Розповсюдженою оманою є міф про кризу міжнародного права чи його неефективність — міф, який часто люблять повторювати деякі юристи, не утруднюючи себе зануренням у хитросплетіння міжнародного права і міжнародних відносин. Це не більше, ніж міф, і висновок про кризу міжнародного права внаслідок «іншості» його природи і механізмів реалізації, а також суб'єктного складу є абсолютно абсурдним. Говорити про кризу міжнародного права через наявність його порушень настільки ж абсурдно, як говорити про кризу кримінального права через наявність скоєних злочинів.
Розібравшись з деякими помилками і міфами щодо уявлень про міжнародне право, спробуємо обґрунтувати значимість міжнародно-правової освіти в підготовці юристів. Поділимо такі причини на дві групи: формальні й об'єктивні.
Почнемо з об'єктивних. До них, насамперед, належить роль міжнародного права і міжнародно-правових інструментів у відстоюванні суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України в умовах агресії РФ. Зауважимо, що термінологія та правові категорії, колись абсолютно теоретичні, як то «агресія», «анексія», «окупація», «міжнародний збройний конфлікт», «міжнародне гуманітарне право» — стали сумною реальністю. Вони знайшли відображення в законодавстві України, але, на жаль, без належного розуміння в середовищі юристів, починаючи від викладачів і закінчуючи суддями. І такий висновок не носить голослівного характеру — він склався на підставі проведення десятків тренінгів і семінарів з різними представниками юридичної спільноти. І це не докір колегам — їх так вчили, за «радянськими» лекалами, передаючи ставлення до міжнародного права від покоління в покоління.
До початку агресії РФ проти України складно було уявити представника прокуратури України у складі делегації в Міжнародному суді ООН чи іншому міжнародному судовому органі. Зараз же ми сприймаємо як даність, що прокурори мають бути обізнані у сфері права міжнародної відповідальності, міжнародного кримінального права, міжнародного гуманітарного права, механізмах застосування санкцій, міжнародних стандартів розслідування авіаційних подій. І ймовірно, мова може йти не лише про працівників прокуратури, а й про фахівців-юристів Міністерства оборони, Міністерства юстиції, інших міністерств та відомств. Можливо, варто запитати у керівників офісу Генерального прокурора, скільки зусиль витрачено на навчання прокурорів застосуванню міжнародного гуманітарного та кримінального права, міжнародно-правовому мисленню. І в цьому величезна заслуга окремих далекоглядних керівників прокуратури, справжніх захисників національних інтересів.
А чого варта величезна робота з підготовки матеріалів до Міжнародного кримінального суду, необхідність розуміння й застосування норм і стандартів цієї міжнародної інституції! Аналогічна ситуація складається і в інших міністерствах та відомствах, які забезпечують представництво і захист інтересів України в органах міжнародного правосуддя. А скільки тренінгів з міжнародного гуманітарного права було проведено для адвокатів та суддів правозахисними організаціями, перш за все Українською Гельсінською спілкою з прав людини!
Всі ці зусилля — це пробіли та недоліки юридичної освіти у частини викладання та ставлення до міжнародного права. Гострий дефіцит кадрів, які знали б і розуміли міжнародне право — один з наслідків деформації вітчизняної юридичної освіти. Тому у традиційних вотчинах юристів такою популярністю користуються нечисленні юристи-міжнародники, випускники відомих українських шкіл з міжнародного права, систему підготовки яких деякі недалекоглядні чиновники від освіти намагаються зруйнувати, адже сфера застосування міжнародного права для України є питанням національної безпеки.
Україну найближчим часом чекає дуже складний період перехідного правосуддя, до якого будуть залучені тисячі юристів — суддів, прокурорів, адвокатів. Але ж перехідне правосуддя — це не про реформу правосуддя, а про надто важливий для України період подолання наслідків збройного конфлікту, і роль права та юристів у цьому процесі величезна. А скільки юристів знають міжнародне гуманітарне право, розуміють або готові зрозуміти принципи перехідного правосуддя, погодитися з можливою необхідністю змішаних судів за участю іноземних суддів? А на скількох юридичних факультетах викладається спеціальний курс або відводиться хоча б кілька навчальних занять на питання перехідного правосуддя з розумінням його принципів і моделей?
Окреме питання — знання міжнародного гуманітарного права. Точніше, навіть не знання, а розуміння. На 6-й рік збройного конфлікту на території України авторитетні судді на семінарах задають питання на кшталт: «У нас громадянська війна чи міждержавний конфлікт?» Розуміння ж природи статусу комбатанта перебуває за межею розуміння реальності. А все тому, що їх так вчили. І досить часто продовжують вчити.
Тут доречно навести ситуацію, свідками якої один з авторів цієї статті та деякі його колеги стали в 2015 р. На одному з засідань комісії щодо імплементації в Україні міжнародного гуманітарного права звітував про роботу з розповсюдження знань про міжнародне гуманітарне право один з керівників підрозділу Міністерства освіти і науки України. Як стверджував цей чиновник від освіти, знання про міжнародне гуманітарне право поширюється в підручниках з основ римського права та адміністративного права. Хочеться вірити, що ставлення до міжнародного гуманітарного права і міжнародного права в цілому у чиновників Міністерства освіти і науки України змінилося.
Але ж існує і формальна частина питання. Україна є державою-учасницею Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. і додаткових протоколів до них від 8 червня 1977 р., які прямо і недвозначно покладають на державу-учасницю зобов'язання поширювати знання про міжнародне гуманітарне право. І юристи є однією з найважливіших цільових груп такого поширення. Аналогічний юридичний обов'язок містить і звичаєве міжнародне гуманітарне право (норми 139, 141, 142, 143), яке так само обумовлює відповідні міжнародно-правові зобов'язання України. Поширення знань про міжнародне гуманітарне право — це прямий обов'язок держави, особливо важливий у період міжнародного збройного конфлікту, — беззаперечної кваліфікації збройного конфлікту на території України відповідно до міжнародного гуманітарного права, законодавства України та позиції міжнародної спільноті. Цей міжнародно-правовий обов'язок держави покладає прямі зобов'язання на всі державні органи та установи, серед яких Міністерство освіти і науки України, а також установи та організації системи МОН. Сподіваємося, що у керівництва МОН, його департаментів і установ немає сумнівів щодо необхідності виконання міжнародно-правових зобов'язань України? А на скількох юридичних факультетах викладається курс міжнародного гуманітарного права?
Звернемось також до п. 4 декларації Організації Об'єднаних Націй про освіту та підготовку в області прав людини, згідно з якою «держави і, за потреби, відповідні урядові органи повинні забезпечувати адекватну підготовку в області прав людини, а у відповідних випадках — у сфері міжнародного гуманітарного права та міжнародного кримінального права для державних посадових осіб, державних службовців, суддів, працівників правоохоронних органів...»
На продовження теми формальних підстав для належного ставлення до міжнародно-правової освіти з боку держави та відповідних органів і установ дозволимо собі нагадати про підхід Генеральної асамблеї ООН, викладений у традиційних резолюціях «Програма допомоги Організації Об'єднаних Націй в області викладання, вивчення, поширення і більш широкого визнання міжнародного права», — що міжнародне право має посісти належне місце в системі викладання правових дисциплін у всіх університетах. Ця позиція знаходить своє відображення і в численних міжнародних резолюціях, присвячених освіті та підготовці у сфері прав людини.
Ймовірно, одна зі сфер, щодо якої всі юристи одностайно погодяться, — це, насамперед, необхідність посилення юридичної освіти стосовно практики Європейського суду з прав людини. Сьогодні це природно, а якщо повернутися на 15–20 років тому, то практика ЄСПЛ як юридична дисципліна на юридичних спеціальностях долала величезний опір. І визнаємо, що викладання практики ЄСПЛ у нас ще далеке від досконалості. Лише почала пробивати собі дорогу комплексна дисципліна «Міжнародні стандарти (механізми захисту) прав людини», впровадження якої на багатьох юридичних факультетах — досягнення єдиного фахового вступного випробування, а також непримиренної позиції юристів-міжнародників і прогресивних колег на засіданнях робочої групи з питань організації та проведення єдиного фахового вступного випробування. Впровадження блоку «Міжнародні стандарти прав людини» — величезний крок уперед у розвитку вітчизняної юридичної освіти шляхом її гуманізації та просування до верховенства права.
Запровадженням єдиного фахового вступного випробування Міністерство освіти і науки України вже зробило важливий крок до зміни ставлення до викладання і розуміння міжнародного права. У цьому дійсно величезна заслуга МОН, це дійсно якісні зміни змісту юридичної освіти. Зміни, які тягнуть за собою еволюцію професійного світогляду юриста. Але важливо, щоб ці якісні зміни продовжувалися.
Повертаючись до питання щодо місця Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 р. та практики ЄСПЛ у системі юридичної освіти, звернемося до положення гл. 5 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», згідно з яким на Кабінет міністрів України покладається обов'язок вжити заходів та у разі необхідності надати пропозиції до Верховної Ради України щодо включення питань оволодіння положеннями Конвенції та практики Суду до програм первинної підготовки й підвищення кваліфікації суддів, прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана з правозастосуванням, а також з утриманням людей в умовах позбавлення свободи. Природно, ця норма прямо не стосується юридичної освіти, але вона передбачала і передбачає зміни в навчальних планах і робочих програмах у частині викладання практики ЄСПЛ. Незважаючи на величезні зусилля та величезний прогрес, застосування практики ЄСПЛ в українській правовій системі ще далеке від ідеалу.
Безперечними є й принципові зміни у взаємодії української та міжнародної правових систем, що відбулися з моменту здобуття незалежності Україною. Міжнародне право стало «інтегрованим» в усі сфери української правової реальності, в усі галузі внутрішньодержавного права. Тому набуває все більшого значення прикладний аспект міжнародного права.
Але, на жаль, така інтеграція слабо позначилася на місці та змісті дисципліни «Міжнародне право» в системі юридичної освіти. Курс «Міжнародне право» як носив, так здебільшого і носить виключно навчальний характер, не стосується безпосередньо практичної діяльності. Необхідно змінити не тільки кількість годин і дисциплін, що відводяться на міжнародне право (уявіть, що ви читаєте всі галузі права України у вигляді одного курсу), але й зміст, спрямувавши його на застосування норм міжнародного права у внутрішньодержавному праві України за допомогою кейсового методу викладання, на питання імплементації норм міжнародного права в законодавство України, аналіз впливу міжнародного права на правозастосовну практику, використання міжнародно-правових механізмів захисту національних інтересів України.
І ще один принциповий момент. Сучасне міжнародне право є носієм цивілізаційних цінностей — прав людини та верховенства права, в ньому знаходять прояв і нормативне закріплення, гуманізація, демократизація та екологізація міжнародних відносин. Саме як провідник більш прогресивних соціальних інститутів і принципів, міжнародне право є найважливішим інструментом для формування світоглядних установок і професійних цінностей у нового покоління юристів, покоління міленіалів.
Чи є міжнародне право і внутрішнє національне право антагоністами? Безсумнівно, ні. Штучне протиставлення, викликане нерозумінням і застарілими підходами до викладання міжнародного права, вдало відтворює цитата Габріеля Гарсія Маркеса: «Немає сенсу в боротьбі двох супротивників, якщо вони не мають принципових розбіжностей».