Ідея люстрації дуже активно обговорюється і досі. На жаль, виваженого, логічного шляху її реалізації до теперішнього часу так і не знайдено. Гасло яскраве, та водночас і сумне. Величезна кількість яскравих гасел або порожні всередині, або нелогічні взагалі, якщо не злочинні. Згадайте: «Мир – народам, фабрики – робітникам, земля – селянам!» Хіба це погано? Хто проти? А що вийшло…
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Поняття люстрації на сьогодні цілком і повністю увійшло в повсякденний обіг та уми не лише звичайних громадян, а й політиків та чиновників найвищих рангів. Фактично термін, притаманний Стародавній Греції та Стародавньому Риму, по-новому відродився в сучасній Україні. Та якщо в ті давні часи люстрація була обрядом очищення з усіма відповідними атрибутами та процедурами, то сьогодні у неї намагаються закласти зовсім інші процеси.
Треба сказати, що найбільше «процес очищення» торкнувся судової системи України. Саме для кардинальної зміни ситуації в ній і був прийнятий Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні». Назва цього Закону наштовхує на висновок, що довіра до правосуддя в нашій державі була втрачена. Але чи дійсно це так?
На нашу думку, в ситуації, в якій ми всі опинилися, таке твердження є скоріше популістським. Адже серед нині працюючих суддів багато тих, хто заслуговує не лише на професійне визнання, а й на чисто людську повагу. Тож прийнятий Закон, напевне, підкреслює недовіру нової влади до судової системи, сформованої без її участі. В такому випадку кидати всіх «під одну гребінку» і говорити про те, що українці не довіряють судам, вкрай нелогічно та непослідовно.
Залишається загадкою, як можна відновити довіру до судової влади. Хоча у проекті Закону, який було підготовлено до першого читання, це звучало ще гірше: про відновлення довіри до судової системи. Але ж судова система – це певна організація, ієрархічна побудова судових органів. Саме таким чином було визначено її в ст. 3 «Судова система України» Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Цю систему складають суди загальної юрисдикції, які утворюють єдину систему судів, та суд конституційної юрисдикції. Тож логічно, що від такого формулювання, як «відновлення довіри до судової системи», своєчасно відмовились.
Але не здається гідним і акцент на відновленні довіри до судової влади. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», судова влада в Україні, відповідно до конституційних засад поділу влади, здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно з законом. Її реалізують професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Тобто законодавець не визначає природу судової влади, а торкається лише аспекту організації її діяльності – хто здійснює. Інша мова – відновлення довіри до правосуддя, до фаховості, людської гідності тих осіб, які приймають рішення та проголошують: «Ім’ям України!»
Люстрація – модне гасло, але чи так вона потрібна? Якщо йдеться про якісне оновлення судової влади, покарання осіб, які приймали неправосудні рішення, то чому ми відмовляємось від тих засобів, які є? Адже застосовуючи їх, можна досягти того ж або навіть більшого. Хіба ми не можемо застосувати кримінальне законодавство до судді, який вчинив злочин? Хіба не можемо, об’єктивно з’ясувавши обставини справи, позбавити суддю повноважень? Все це є. Так чому ми відмовляємось від тих важелів, якими можна не лише навести лад в реалізації судової влади, але й переконати суспільство у вірному напрямку її дії? Справа ж не в тому, як назвати той чи інший процес, а в тому, яку мету ставити та якими засобами її досягати.
Оздоровлення гілки суддівської влади пов’язується, на наш погляд, не з виключною обов’язковістю заміни чинних суддів на інші, а з відмовою від послуг тих, у діях яких доведено склад правопорушення, або які за фаховими критеріями не можуть виконувати ці функції. Якщо позбавити повноважень усіх або переважну більшість чинних суддів, як будуть працювати суди? За рахунок тих, хто за принципом курсів «Постріл» блискуче за 2–3 місяці розбереться у всіх особливостях носіння мантії? Мабуть, все ж таки треба більш обережно підходити до цього.
Як вже зазначалося, переважна більшість суддів – порядні, фахові люди! Хто-небудь замислювався над тим, як зараз працюють суди та виносяться рішення в зоні АТО, на території Донецької та Луганської області? Що, судді з цих регіонів – це теж зрадники загальнолюдських цінностей та закону? Часто вони здійснюють правосуддя під пострілами та не йдуть додому, бо безпечніше зайвий раз не виходити на вулицю. Це теж ті, хто порушив закон та повинен бути люстрований?
Якісна ревізія суддівського корпусу з використанням наявних засобів реформування та запровадженням нових, об’єктивно обґрунтованих її форм, підвищення фаховості чинних суддів та підготовка якісного поповнення – це й є, на наш погляд, той «еволюційно-революційний» шлях, на якому доцільно зосередитись.
Повертаючись до розгляду Закону «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», треба одразу сказати, що текст цього акту намагалися підлаштувати під «наявні засоби» – чинне законодавство та процедури. Так, в преамбулі Закону мова йде про те, що він визначає правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посад у зв’язку з порушенням присяги.
З наведеного чітко видно, що Закон стосується лише «суддів судів загальної юрисдикції», до яких мають застосовуватися «спеціальні перевірки» та «існуючі процедури притягнення до відповідальності». Поряд з цим, в «Прикінцевих та перехідних положеннях» Закону вводяться нові конструкції притягнення до відповідальності, вирішується доля інших осіб, не передбачених преамбулою та іншими статтями Закону. Мова йде про положення, згідно з яким з адміністративних посад звільняються голови фактично всіх судів загальної юрисдикції та їх заступники. Аналогічні відчуття викликає і положення про звільнення з посад секретарів судових палат вищих спеціалізованих судів, їх заступників та секретарів судових палат апеляційних судів. Причому такі особи звільняються, так би мовити, «без суду і слідства». Вам не здається, що хтось просто знову намагається взяти важелі управління судовою владою в свої руки?
Позитивним моментом у питанні люстрації правосуддя, на нашу думку, є те, що до так званої Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції увійшли дійсно професійні та обізнані особистості. Будемо сподіватися, що їх діяльність не буде супроводжуватися тиском з боку зацікавлених осіб. Адже в такому випадку відновлення довіри до судової влади перетвориться на декларативне гасло, яке так і залишиться літерами на папері.
Повертаючись до освітньої складової розглядуваного питання, потрібно сказати, що прикладів проблемності фахової підготовки суддів вистачає. Ми не хочемо породжувати анекдоти та байки, тому приводимо лише конкретні приклади. Невигаданий випадок: суддя адміністративного суду (навіть не першої інстанції) з’ясовував у сторони в ході засідання по справі щодо бюджетного відшкодування податку на додану вартість: «В якому банку Ви отримали податковий кредит?» Питання в очах представника сторони призвело до висновку, що він намагається ввести суд в оману та перешкоджає справлянню правосуддя.
Зрозуміло, подібних випадків одиниці, але вони є. Не менший сум викликають і ситуації, коли судові рішення свідчать або про випадковість потрапляння особи до лав суддівського корпусу, або про відсутність елементарного бажання розібратися у справі.
Безумовно, ми не можемо досліджувати та з’ясовувати правильність усіх рішень, винесених судовими органами. Ми можемо аналізувати лише деякі з них. Але і в такій ситуації стає прикро, коли в судових рішеннях натикаємося на елементарні помилки, коли обґрунтування «ім’ям України» робиться в такому вигляді, що за нього і «трійку» на іспиті в вузі неможливо було б отримати. Наприклад, в одному із рішень Вищого адміністративного суду України мова йде про наступне:
«Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявність податкового боргу у відповідача є підставою для стягнення суми цього боргу в дохід бюджету… Крім того, слід звернути увагу, що податкові вимоги, на які посилається позивач, датовані 2005 р., в той час, як податкові декларації з податку на додану вартість датовані 2011 р. Також судам необхідно врахувати, що в разі існування не скасованого, не визнаного недійсним рішення податкового органу про нарахування податку (штрафних, фінансових санкцій) не звільняє суд, який розглядає адміністративний позов податкового органу щодо стягнення податку (санкцій), від перевірки правомірності рішення незалежно від дотримання строків звернення до суду з адміністративним позовом».
Хотілося б акцентувати увагу на принципових аспектах, які покладено в основу аргументації позиції Вищого адміністративного суду України у вказаному судовому рішенні.
1. Особливість розуміння судом матеріального змісту відносин. Звертаючи увагу на проблемність у цьому сенсі, ми навіть готові відразу виправдати осіб, які таким чином сформулювали свою позицію – дивись Податковий кодекс України. Безглузда конструкція «фінансової санкції – штрафу» є особливістю всієї гл. 11 «Відповідальність» цього кодифікованого акту. Що може писати суддя, який має керуватися чинним законом, коли ст. 113 Податкового кодексу України називається «Штрафні (фінансові) санкції (штрафи)». Але ж штраф – це і є фінансова санкція. Тобто ми є заручниками того, що закріплено в законі.
Незрозумілим залишається підхід деяких суддів до рекламування помилковості та поверховості законодавця, навіть виходячи з того, що ми повинні керуватися «буквою закону». Все ж здається, що в даному випадку можна знайти і більш виважений підхід, ніж повторювати ту маячню, яка комусь прийшла до уяви, та яку неможна було подолати при роботі над проектом. Здається, замість акценту «…про нарахування податку (штрафних, фінансових санкцій)», логічніше б було послатися або на «грошове зобов’язання», або на «податковий борг». При цьому ми абстрагуємося від іншого тупикового питання за чинним Податковим кодексом України щодо співвідношення «грошового зобов’язання», «податкового зобов’язання», «податкового боргу» та «пені».
Навряд чи можна погодитись і з такою об’єднуючою моделлю, яка запропонована в ухвалі: «податок (штрафні, фінансові санкції); податок (санкція)». Податок та штраф (санкція) – це два різних за режимом виконання та забезпечення платежі. Підстава сплати податку, збору (обов’язкового платежу) – виконання конституційного обов’язку, підстава застосування санкцій та сплати штрафу –порушення платником відповідної норми закону. Поєднання їх в єдину конструкцію формує і підхід до податку як до певної кари, де платник є правопорушником. Але ж переважна більшість платників сумлінно виконують цей обов’язок, бо хочуть брати участь у формуванні фінансово забезпечених можливостей існування як держави, так і територіальних громад. Безумовно, певне поєднання податків та штрафів існує на рівні законодавства (як «грошове зобов’язання») – мабуть, таким чином і логічніше обґрунтовувати позицію суду.
2. Дуже «авторський» підхід до застосування процесуальних засобів регулювання відносин при вирішенні податкових спорів. Йдеться про те, що для деяких суддів Вищого адміністративного суду України неважливе «дотримання строків звернення до суду з адміністративним позовом». Виявляється, що строки давності по цій категорії справ не застосовуються, і оскаржити податковий борг можна будь-коли. Звичайно, питання щодо строків звернення до суду саме в податкових спорах є багатоаспектним та складним, воно потребує детального вивчення. Можливо, тому деякі судді покладаються при його розгляді на «аби як». Але ж саме листами Вищого адміністративного суду України це питання і було вирішене! Про яку довіру до судової влади ми можемо говорити, коли судді судів касаційної інстанції ігнорують власні ж роз’яснення?
Питання щодо строків звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження податкового боргу розглядається Вищим адміністративним судом України в листах №1843/11/13-10 від 24.12.2010, №203/11/13-11 від 10.02.2011, №945/11/13-11 від 05.07.2011 та №1935/11/13-11 від 01.11.2011. Зупинимося на деяких з них. Так, в листі №203/11/13-11 ВАСУ зазначає, що «строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржується. Відповідно, позовні вимоги контролюючого органу, пов’язані зі стягненням податкового боргу з платників податків, повинні пред’являтися також протягом 1095 днів з дня виникнення податкового боргу».
Враховуючи певну колізійність норм Податкового кодексу України щодо визначення строків звернення до адміністративного суду (п. 56.18 та 56.19 ст. 56), Вищий адміністративний суд у згаданому листі пропонує судам виходити з того, що «у цій ситуації слід керуватися п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу України. Цією нормою встановлено, що у разі, коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків». Тобто при вирішенні цього питання Вищим адміністративним судом України цілком слушно було застосовано презумпцію правомірності рішень платника податків. У випадку ж з розглядуваною ухвалою судді касаційної інстанції роблять висновки про неважливість дотримання строків звернення до суду без наявності на те будь-яких підстав.
Повертаючись до розгляду ухвали Вищого адміністративного суду України в контексті саме процесуальної складової, однозначно можна говорити, що при винесенні вказаного судового рішення судді вдалися не лише до негативного розсуду, а й до нехтування переліченими роз’ясненнями власної судової інстанції, забули про норми Податкового кодексу України, норми міжнародних конвенцій та практику Європейського суду з прав людини. Адже вказана ухвала приймалася суддями вже після оприлюднення відповідних роз’яснень ВАСУ.
Одразу скажемо, що ми не вважаємо все наведене хибою лише суддів. Завжди треба починати з себе. І в цьому випадку виникає питання: а як ми на рівні Вищої школи формуємо бачення студентів, які завтра отримають дипломи, а потім, можливо, займуть місця сьогоднішніх суддів? Яскравим прикладом такого ставлення є те, що лише пару років тому податковому праву було відведено до 15 лекцій, 5–6 практичних занять, а закінчувалося все це досесійним заліком. Тобто позитивну оцінку можна було отримати, жодного разу не відповівши та не будучи спійманим за прогул. Більше того, в деяких провідних юридичних вузах на окремих факультетах податкове право не викладалося взагалі.
Традиційно тривалий час не помічали навчальні заклади і нового типу суспільних відносин, які не лише набули відповідного законодавчого закріплення, але й змістовно ускладнились та структурувались. Це стосується, перш за все, відносин оподаткування та адміністративної юстиції. Інтенсивний розвиток податкових відносин, їх конфліктність тільки сьогодні сприяють якісній переробці учбових програм та появі відповідних дисциплін. Позитивним у цьому сенсі вбачається запровадження в Національному юридичному університеті ім.. Ярослава Мудрого магістерської спеціалізації «Податковий юрист».
І ще одна аналогія. Понад 10 років існує адміністративна юстиція, з 2005 р. є чинним Кодекс адміністративного судочинства України (до речі, дуже специфічний акт, який запровадив нетрадиційні для знайомих процесуальних відносин конструкції, наприклад, коли суд виступає суб’єктом доказування). В той же час, наявність Цивільного процесуального кодексу України обумовлює існування як низки дисциплін відповідного профілю, так і профільних кафедр; наявність Кримінального процесуального кодексу України віддзеркалює ту ж саму традицію; наявність Кодексу адміністративного судочинства України – ??? Чому ж ми й досі охороняємо студентський світогляд від того, що вже є нагальним та необхідним? Хіба в таких умовах можна чекати фаховості від тих, хто буде приймати рішення в податкових спорах?
Не можна вважати досконалою в цьому сенсі ситуацію і в роботі Національної школи суддів. При підготовці та проведенні іспитів серед осіб, які готувалися стати суддями, тестів ні з фінансового, ні з податкового права не було взагалі. Але ж хіба юрисдикція адміністративних судів не пов’язана з вирішенням однієї з найскладніших категорій справ – податкових спорів? Так звідки ж взятися фаховості, коли для студентів податкові відносини залишаються лише трохи зрозумілими, а при підготовці суддів виявляються непотрібними взагалі?
Напрошується цілком логічний висновок, що «люструючи всіх і вся», не слід забувати і про освіту та фаховість тих, хто сьогодні здійснює правосуддя. Якщо ми забуваємо про такі прості істини, ідея відновлення довіри до судової влади перетворюється на боротьбу з вітряками. Саме тому ми обома руками за люстрацію, але яка передбачає:
а) якісне оновлення складу судів через позбавлення статусу судді виключно тих, щодо кого об’єктивно доведено порушення присяги та є беззаперечні підстави притягнення до відповідальності згідно з чинним законодавством України;
б) підвищення як фаховості суддів, так і обґрунтованості та якості судових рішень, які ними виносяться.