Питання протидії застосуванню допінгу сьогодні є настільки важливим, що без його вирішення неможливо уявити собі будь-який більш-менш значущий спортивний захід. З моменту заснування у 1999 р. Всесвітньої антидопінгової агенції та ухвалення нею у 2003 р. Всесвітнього антидопінгового Кодексу боротьба з цим явищем у світі отримала не тільки уособлення керівної функції та структуровану форму, але й добрий зміст та відповідну традицію.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Кожного року Всесвітня антидопінгова агенція затверджує так званий Заборонений список, до якого входять методи та препарати, застосування яких вважається допінгом у спорті в розумінні Всесвітнього антидопінгового кодексу. Цей кодекс є документом міжнародної організації, проте велика кількість держав схвалили його в якості документу, який становить частину національного законодавства. Статус цього документу визнала Організація Об’єднаних Націй, і не визнавати його у цивілізованих країнах вважається моветоном.
Ратифікували та й забули
Що ж зробила у цьому напрямку Україна? У 2001 р. наша держава ратифікувала Антидопінгову конвенцію, прийняту Радою Європи 16 листопада 1989 р. (Закон України №2295-ІІІ від 15.03.2001 «Про ратифікацію Антидопінгової конвенції»), а у 2006 р. – Міжнародну конвенцію про боротьбу з допінгом у спорті, прийняту Генеральною конференцією ООН з питань освіти, науки та культури 18.11.2005 (Закон України від №68-V 03.08.2006 «Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з допінгом у спорті»).
Здавалося б, ми вже можемо розраховувати на ефективну боротьбу та протидію застосуванню допінгу у нашій країні. Але ж на практиці все виглядає зовсім інакше, адже, незважаючи на схвалення обох конвенцій, національне законодавство досі містить фундаментальні посилання на неіснуючий акт, що стосується боротьби з допінгом, а саме Антидопінговий кодекс олімпійського руху, який востаннє застосовували на початку 2000-х. На практиці це означає неможливість ефективної боротьби з допінгом в Україні, оскільки існуючі засоби контролю та протидії його використанню не мають підґрунтя. Не кажучи вже про процедури вирішення питань про притягнення до відповідальності, застосування санкцій та визначення того, що ж, власне, є допінгом.
До речі, що стосується олімпійського руху. Олімпійська хартія містить чітке посилання на Всесвітній антидопінговий кодекс як єдине джерело боротьби з допінгом у спорті. А сама Міжнародна конвенція про боротьбу з допінгом у спорті у п.15 встановлює, що у її розумінні «Олімпійський рух» означає всіх, хто згоден керуватися Олімпійською хартією і визнає повноваження Міжнародного олімпійського комітету.
Заборонений список
Так склалося, що у питанні протидії застосуванню допінгу головним чинником, який визначає критерії цієї боротьби, є щорічно обновлюваний Заборонений список. До нього входять субстанції та методи, заборонені до застосування як у змагальний, так й у позазмагальний період. Приймання зазначених у ньому субстанцій або застосування методів впливу на організм спортсмена розцінюється як використання допінгу.
Цей Заборонений список є невід’ємною складовою Всесвітнього антидопінгового кодексу, факт існування якого не враховано у тих прикладних актах українського законодавства, які є визначальними у питанні боротьби з допінгом у спорті, а саме в законах України «Про антидопінговий контроль у спорті» та «Про фізичну культуру і спорт». І що не менш важливо – у Кримінальному кодексі України. Тож недивно, що за весь період дії ст.323 Кримінального кодексу, що передбачає хоч якусь відповідальність за спонукання неповнолітніх до вживання допінгу, за нею не було розглянуто жодної кримінальної справи (принаймні, за даними Державної судової адміністрації). Можна подумати, що в Україні зовсім не використовується допінг!
Це, на жаль, зовсім не так, але навіть ведення коректної статистики з питань використання допінгу є неможливим, оскільки немає чітких критеріїв у кваліфікації діянь, що становлять допінгові випадки. Хоча, звісно, це спрощує роботу адвокатам, бо ж захист у справі, де мова йде про притягнення до відповідальності за порушення приписів нечинного документу, очевидно, буде вдалим.
Гра без правил
Ще одна важлива річ, про яку неможливо не згадати, розглядаючи питання боротьби з допінгом, це питання адміністрування використання субстанцій, що, на перший погляд, покликані сприяти фізичній підготовці спортсменів.
Як відомо, згідно зі ст.5 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», хоч і всупереч Конституції України та Олімпійській хартії, але ж встановлено, що державне управління фізичною культурою і спортом здійснюється державою в особі відповідного центрального органу влади. Цей центральний орган, яким наразі є Міністерство молоді та спорту України, як може, опікується й питаннями забезпечення збірних команд та спортсменів препаратами, що покликані забезпечити якісну підготовку спортсменів.
Але чи можемо ми бути впевнені, що чиновники, які діють відповідно до приписів законодавства (а воно, як видно з викладеного вище, не встановлює актуальних правил щодо заборони використання певних субстанцій), буде дотримуватися не встановленого ніким (тобто конкретною інструкцією) Забороненого списку субстанцій? Звісно, що ні! А дії заступника міністра молоді та спорту України Ніни Уманець щодо утаємничення інформації про використання препаратів, які за певних обставин можуть вважатися допінгом, у конкретних видах спорту , тільки додає впевненості в цьому.
Також згідно відповіді чиновника інформацією з обмеженим доступом є питання про те, хто ж таки ( та посадова інструкція особи) відповідає у Міністерстві за питання затвердження та закупівлі лікарських засобів, які за певних обставин можуть вважатися допінгом, на які напрямки (види спорту) спрямовуються препарати. Бо ж від цього залежить чи є препарат допінгом.
Такий підхід чиновників Міністерства молоді та спорту викликає припущення, що у питанні використання допінгу можуть бути не тільки законодавчі, але й дисциплінарні (адміністративні, кримінальні) проблеми.
До речі саме під час роботи над цим матеріалом міністр молоді та спорту України відсторонив Н. Уманець від виконання обов’язків заступника міністра та призначив службове розслідування. Тож наразі можемо констатувати, що за відсутності встановленої законом мотивації у вигляді можливості покарання за використання заборонених субстанцій боротьба з допінгом в Україні уможливлюється зазначеними пробілами та ляпами законодавства.
Першочергові завдання
З урахуванням викладеного вище, маємо всі підстави для здійснення дієвих кроків у напрямку повного оновлення законодавства у сфері боротьби з допінгом. І найперші кроки, які необхідно здійснити у цьому напрямку, бачимо такі.
По-перше, це ухвалення національних антидопінгових правил, як то передбачають зобов’язання, взяті Україною при ратифікації Міжнародної конвенції про боротьбу з допінгом у спорті. У ст.5 цієї Конвенції зазначено, що виконуючи зобов’язання, викладені у ній, кожна держава-учасниця має вживати відповідних заходів, в т.ч. у сфері законодавства, нормативного регулювання, політики й адміністративної практики.
Такими національними правилами повинно бути врегульовано:
- питання застосування Всесвітнього антидопінгового кодексу,
- процедуру та регламент його застосування на території України,
- обов’язковість його приписів як актів законодавства, а не тільки як документу, який прийнятий міжнародною організацією.
Вирішення цього питання на законодавчому рівні вкрай важливе ще й тому, що це стосується такої специфічної з точки зору нормотворчості сфери, як спорт, де норми та правила зазвичай ухвалюються не державою. В той же час, держава має право і навіть зобов’язана імплементувати у національне законодавство норми боротьби з допінгом у спорті.
По-друге, необхідно ухвалити зміни до ст.323 Кримінального кодексу України, увівши до неї відсилання до чинного Всесвітнього антидопінгового кодексу замість нечинного антидопінгового кодексу олімпійського руху. Це унеможливить ухилення від відповідальності за формальними ознаками та забезпечить змістовність у питаннях кваліфікації діянь.
Терміновість вирішення цього питання викликана ще й тим, що з 1 січня наступного року набирає чинності вже нова редакція Всесвітнього антидопінгового кодексу, якою вкотре оптимізовані процедури боротьби з допінгом у спорті в світі.
Підсумовуючи викладене, сподіваємося, що проблематика, окреслена у цій статті, знайде якнайшвидше розв’язання саме на законодавчому рівні. У цьому покладаємо великі надії на новий склад Верховної Ради України, який має взяти до уваги складність ситуації та невідкладність приведення законодавства України у питаннях боротьби з допінгом до світових стандартів.