Однією з цілей сталого розвитку, які затверджені резолюцією Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 25 вересня 2015 р. №70/1 «Перетворення нашого світу: порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року» (далі — Резолюція), а саме п’ятою є забезпечення гендерної рівності, розширення прав і можливостей жінок та дівчат.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Незалежно від порядкового номеру, кожна з цілей є рівноцінно важливою, та як на мене, забезпечення гендерної рівності є ключовим для досягнення інших цілей сталого розвитку. Про це зазначено і в п. 20 Резолюції: «Досягнення гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок та дівчат зроблять вирішальний внесок у просування до досягнення всіх цілей та завдань. Неможливо повною мірою розкрити людський потенціал і забезпечити сталий розвиток, якщо половині людства буде, як і раніше, відмовлено в усіх правах людини та можливостях».
Наскільки швидко ми рухаємося у напрямку досягнення однієї з найважливіших цілей сталого розвитку? Чи гендерна рівність є у фокусі юридичної спільноти зокрема? Для того, щоб проаналізувати існуючий стан справ та наші досягнення, важливо розуміти, які саме завдання стоять перед державою у напрямку досягнення гендерної рівності.
Кожна з цілей Резолюції передбачає низку завдань. Відповідно до п’ятої мети, належить повсюдно ліквідувати всі форми дискримінації жінок і дівчаток, зокрема, викорінити всі форми насильства, забезпечити належне представництво жінок на рівні прийняття рішень, ліквідувати всі форми дискримінації жінок на ринку праці, забезпечити належний доступ до репродуктивних послуг тощо.
Ліквідація всіх форм дискримінації
У 1981 р. набула чинності Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18.12.1979 р. (далі — Конвенція). Кожні 4 роки держава подає Комітету ООН доповідь про виконання вимог Конвенції. Комітет, у свою чергу, надає державам відповідні рекомендації. Останні були у 2017 р. Вони спрямовані на викорінення всіх форм дискримінації щодо жінок, а також містять зауваження кожній країні щодо їх доповідей.
Серед зауважень та рекомендацій, на які я хотіла б звернути увагу, — питання доступу жінок, зокрема постраждалих від домашнього чи сексуального насильства, до правосуддя, отримання якісної правової допомоги, реагування з боку правоохоронних органів та соціальних служб, а також ефективного здійснення правосуддя у цій категорії справ. Ще однією з рекомендацій та зауважень до України було незастосування юридичною спільнотою, в т.ч. адвокатами/-ками і суддями, як самої Конвенції, так і практики Європейського суду з прав людини та міжнародних договорів, ратифікованих Україною, які стосуються захисту постраждалих від гендерної дискримінації.
Протидія гендерно обумовленому насильству
Варто відзначити, що у грудні 2017 р. в Україні був прийнятий Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», який частково привів норми українського законодавства у відповідність до вимог Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі — Стамбульська конвенція). Проте станом на сьогодні Україна ще не спромоглася ратифікувати Стамбульську конвенцію, яка є одним з важливих міжнародних документів, що спрямовані забезпечити належну протидію випадкам насильства щодо жінок та домашнього насильства.
Для юридичної спільноти Стамбульська конвенція надає ефективні механізми захисту прав постраждалих як у рамках цивільних справ, так і у кримінальних провадженнях. Аналітичним центром «ЮрФем» було підготовано аналітичний матеріал, який дає чіткі відповіді на запитання: «Чому юридичній спільноті потрібна Стамбульська конвенція?» Яскравим аргументом за необхідність її ратифікації є результати дослідження «Доступ постраждалих від домашнього насильства до правосуддя під час пандемії» (див. таблицю).
Показовими ці цифри є, якщо порівнювати їх з кількістю звернень у правоохоронні органи з приводу домашнього насильства. Так, за даними Національної поліції України, у 2020 р. кількість звернень з приводу домашнього насильства становила 208 748, а прокуратурою було відкрито лише 3 037 кримінальних проваджень. Тож як бачимо, недостатньо просто внести зміни у національне законодавство — необхідно ще формувати комплексну державну політику та практику захисту прав постраждалих від домашнього та гендерно обумовленого насильства, що неможливо зробити без ратифікації Стамбульської конвенції. На жаль, у цьому процесі голос юридичної спільноти не є достатньо почутим, адже важливо, щоб саме адвокати/-ки, судді, представниці та представники правоохоронної системи активно виступали за дотримання міжнародних зобов’язань та прав людини, зокрема жінок в Україні.
Викорінення дискримінації жінок на ринку праці
Принцип гендерної рівності та недискримінації є наскрізним принципом нашого трудового законодавства, зокрема передбачений у ст. 2-1 Кодексу законів про працю України (далі — КзпПУ), у Законі «Про зайнятість», а також спеціалізованих нормативних актах, таких як Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», прийнятий ще у 2005 р., та Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», прийнятий ще у 2012 р. Та незважаючи на це, станом на сьогодні жінки в Україні є найбільш дискримінованою групою на ринку праці, коли мова йде про прийняття на роботу, рівну оплату праці, рівні можливості в отриманні керівних посад, підвищення по службі тощо.
Наприклад, за даними Державної служби статистики, заробітна плата жінок на 20–21,3% нижча, ніж у чоловіків, жінки займають лише 23% керівних посад в Україні, а у приватному секторі серед власників бізнесу жінок лише 46%. Також ми маємо численні норми КЗпПУ, які дискримінують жінок, а саме норми, що забороняють залучення жінок до деяких видів робіт (ст. 174 КЗпП України), до роботи у нічний час (ст. 175 КЗпП України), до надурочних робіт і робіт у вихідні, направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, котрі мають дітей віком до 3 років (ст. 176 КЗпП України). Пряме застосування цих норм порушує право жінок на працю, яку вони вільно обирають, обмежує доступ жінок до робіт, за які передбачена додаткова оплата, а також може дискримінувати жінок у кар’єрному та професійному зростанні.
Важливою для України у 2021 р. була робота у напрямку виконання взятих на себе зобов’язань у рамках «Партнерства Біарріц», зокрема у таких сферах:
1) реформування законодавства у сфері соціальних відпусток, пов’язаних з народженням дитини та доглядом за нею, — батько і мати матимуть однакові можливості по декрету;
2) наскрізна інтеграція ґендерного компонента в освітній процес — впровадження гендерної рівності в освітні процеси, антидискримінаційний освітній контент, однаковий доступ до освіти хлопцям та дівчатам незалежно від вибору професії;
3) розвиток інклюзивного та ґендерно чутливого публічного простору, дружнього до сімей з дітьми та маломобільних груп населення, — люди з особливими потребами матимуть рівний доступ до інфраструктури;
4) забезпечення ефективної реалізації законодавства у сфері протидії домашньому та ґендерно зумовленому насильству — держава готова стати на захист постраждалих через створення нових притулків, кімнат кризового реагування та надання різного виду допомоги;
5) зменшення розриву в оплаті праці жінок і чоловіків — за один вид діяльності має бути рівна оплата праці незалежно від статі.
По цих напрямах було зроблено чимало роботи, а саме:
- прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька на догляд за дитиною» №3695 від 19.06.2020 р.;
- Україна приєдналася до Міжнародної коаліції за рівну оплату праці;
- питання зменшення гендерного розриву в оплаті праці жінок та чоловіків включено до програми діяльності Кабінету Міністрів України, а також до Національної економічної стратегії України на період до 2030 р.;
- до плану заходів з реалізації зобов’язань уряду України, взятих у рамках міжнародної ініціативи «Партнерство Біарріц» з утвердження гендерної рівності, включені заходи, спрямовані на протидію домашньому та гендерно обумовленому насильству.
Більш детально про «Партнерство Біарріц» та план заходів, які прописала Україна, читайте у аналітичному матеріалі експертки аналітичного центру «Юрфем» Оксани Устенко. Аналізуючи пройдений Україною шлях, можна дійти висновку, що ми все ж рухаємось у напрямку гендерної рівності та досягнення цілей сталого розвитку. І найважливіше у цьому процесі — трансформації, пов’язані з правовою культурою, світосприйняттям та формуванням цінностей в українському суспільстві. Не останню роль відіграють у цьому юридична та правозахисна спільноти, без яких ми будемо рухатися до сталого розвитку ще довше.
Обґрунтовуючи важливість принципу гендерної рівності, суддя Верховного суду США Рут Бейдер Гінзберг сказала: «Я хотіла б, щоб мої онучки, беручи до рук Конституцію, бачили у ній уявлення, що жінки та чоловіки — однаково важливі особи; я хотіла б, щоб вони бачили, що це основоположний принц нашого суспільства». Гендерна рівність є ключовою метою, без досягнення якої неможливо досягти сталого розвитку.