Сьогодні, як ніколи, наша держава потребує залучення іноземних інвестицій, насамперед, в інфраструктурні проекти, що є запорукою економічного зростання та виходу держави з кризи. Чи не щотижня українські топ-чиновники беруть участь в економічних форумах та круглих столах як національного, так і міжнародного рівнів, на яких усіляко запевняють потенційних інвесторів у неабиякій привабливості України та створенні максимально сприятливого інвестиційного клімату. Український шлях до економічного дива та звання «східноєвропейського економічного тигра» обіцяє бути довгим і складним, але є надія на позитивні та системні зрушення вже найближчим часом. Однак наразі мусимо визнати, що абсолютна більшість інвесторів, яких ми маємо носити на руках та берегти як зіницю ока, змушені роками блукати в лабіринтах бюрократичних кабінетів для отримання того чи іншого дозвільного документа, укладення договору тощо.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Всім добре відомо, що запорукою притоку інвестицій і сталого розвитку економіки є створення чітких, зрозумілих та прозорих правил гри для всіх без винятку гравців бізнесу. Такі правила держава встановлює в законах і галузевих нормативних актах, які на практиці не завжди демонструють чіткий та однозначний підхід до врегулювання тих чи інших правовідносин. Саме в таких спірних ситуаціях кожен інвестор прагне знайти захист у незалежному суді як обов’язковому атрибуті кожної цивілізованої та інвестиційно привабливої країни.
За багато років роботи над інфраструктурними проектами (переважно у портовій галузі) команда Юридичної фірми «АНК» здобула безцінний досвід та напрацювання у правовідносинах щодо оренди державного нерухомого майна з-поміж об’єктів портової інфраструктури (відкриті та закриті складських майданчиків, офісних та виробничих приміщень тощо), яке обліковується на балансі морських портів та без яких реалізація інфраструктурного проекту в порту фактично є неможливою.
Порядок укладення договорів оренди регулюється спеціальним законом «Про оренду державного та комунального майна», завданням якого є встановлення чіткої процедури, а також прав, обов’язків та повноважень її учасників на кожному етапі. Однак на практиці учасники процедури (органи владних повноважень) дуже часто допускають порушення передбачених законом обов’язків, користуючись нечітким формулюванням деяких положень Закону, що призводить до довільного тлумачення цих норм сторонами та навіть неоднакового застосування судами.
Мовчазна (не)згода
Насамперед, йдеться про положення ч. 3 ст. 9 Закону про оренду щодо порядку застосування принципу так званої «мовчазної згоди» у разі порушення строків погодження договору оренди органом управління державним майном. Закон про оренду передбачає, що орган управління розглядає подані йому матеріали та протягом 15 днів після їх надходження надсилає орендодавцеві (регіональне відділення фонду держмайна за місцезнаходженням майна) висновки про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди. Якщо орендодавець не одержав у встановлений термін висновків органу управління, дозволу, відмови чи пропозицій від органу управління укласти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією, укладення договору оренди з цими органами вважається погодженим, після чого Фонд держмайна розміщує в ЗМІ та на своєму веб-сайті оголошення про намір передати майно в оренду.
У березні 2017 р. один з наших клієнтів звернувся до Фонду держмайна із заявою про укладення договору оренди нерухомого державного майна, що обліковується на балансі ДП «Морський торговельний порт «Южний» та належить до сфери управління Міністерства інфраструктури. Фонд невідкладно надіслав матеріали оренди до Міністерства для отримання необхідного погодження, однак за відсутності будь-якої відповіді протягом 15 днів клієнт повторно звернувся до Фонду та просив вважати договір оренди погодженим у зв’язку з порушенням органом управління 15-денного строку. Однак Фонд держмайна не поділяв позицію заявника та повідомив, що принцип «мовчазної згоди» стосується лише бюджетних установ, до яких наш клієнт (приватна компанія) звісно, не належить. До того ж згодом з’ясувалося, що Міністерство все ж таки розглянуло матеріали оренди зі значним порушенням строків – 52 дні (замість передбачених законом 15), але надало відповідь про відмову в укладенні договору з достатньо суперечливих підстав.
На практиці матеріали оренди держмайна можуть місяцями припадати пилом у кабінетах міністерств та відомств, залишаючись без розгляду, тоді як потенційний орендар продовжує сподіватися на укладення договору оренди задля створення нового проекту або розширення свого бізнесу. Усвідомлюючи відсутність відповідальності та будь-яких негативних наслідків, чиновники не квапляться виконувати свої прямі обов’язки та розраховують на правильність свого суб’єктивного тлумачення принципу «мовчазної згоди», який нібито стосується лише бюджетних організацій. Судова практика розгляду подібних спорів за останні роки не демонструвала єдиного та однозначного підходу судів до застосування положень Закону про оренду. Наш клієнт вирішив спробувати довести в суді свою правоту та звернувся з позовом до Фонду, залучивши Порт та Міністерство як третіх осіб на стороні відповідача.
Правова позиція позивача зводилася до того, що Закон про оренду чітко встановлює межі повноважень та способи дій Міністерства інфраструктури як органу управління. Таким чином, керуючись ч. 3 ст. 9 Закону про оренду, Міністерство повинно було у 15-денний термін надіслати Фонду держмайна один з таких варіантів відповіді: висновки про умови договору оренди або відмову в передачі майна в оренду. Натомість жодної із зазначених дій Мінінфраструктури як орган управління держмайном не вчинило у строк, встановлений Законом про оренду, чим порушило права та законні інтереси позивача.
Що каже Європейський Суд з прав людини
В межах підготовки до судового процесу надзвичайно корисним було вивчення практики Європейського Суду з прав людини у справах «Мелахер та інші проти Австрії», «Прессос Компанія Нав'єра С.А.» та інші проти Бельгії», «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії», «Стретч проти Сполученого Королівства», «Копескі проти Словаччини», в яких суд визнав наявність порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у випадку, коли відбувається правомірне очікування, законне/легітимне сподівання, яке має бути конкретизованим та базуватися на правовій нормі або правовому акті. Європейський Суд з прав людини роз'яснює, що майном може бути як наявне майно, так і активи, включаючи вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що він має принаймні легітимні сподівання на реалізацію майнового права.
Отже, за захистом свого права мирно володіти майном особа може звернутися до суду не лише у тому випадку, якщо порушується її право власності/користування щодо рухомої чи нерухомої речі, але й права на майно, яке в майбутньому, відповідно до національного законодавства, може перейти у власність/користування до особи, у якої є всі підстави (правомірні очікування) вважати, що таке майно буде у її володінні/користуванні.
У справі «Меллахер та Інші проти Австрії» Європейський Суд з прав людини вказав, що право на укладення договору оренди є частиною права власності (право володіння та користування), а тому це право є одним з аспектів права власності. Крім цього, власністю у розумінні ст. 1 Першого Протоколу є законні сподівання на отримання на підставі закону майна для забезпечення своєї діяльності (справа «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії», 1991 р.). У рішенні «Сагхінадзе та інші проти Грузії» Європейський Суд зауважив, що сподівання є правомірним, якщо воно ґрунтується на нормі закону або на правовому акті, що стосується відповідного майнового інтересу.
Мовчазна (не)згода
У передбачений законом строк Міністерство інфраструктури не надало одного з передбачених законом варіантів відповіді (висновки про умови оренди або відмову в передачі майна в оренду), тобто порушуючи положення ч. 2 ст. 19 Конституції та ч. 3 ст. 9 Закону про оренду, Міністерство не виконало передбачених обов’язків, чим порушило права та законні інтереси підприємства щодо реалізації свого права на оренду державного нерухомого майна. При цьому підприємство мало законні та правомірні сподівання на отримання на підставі закону майна для забезпечення своєї діяльності. Правова конструкція норми ч. 3 ст. 9 Закону про оренду викладена таким чином, що наслідком порушення органом управління термінів надання висновків є право вважати погодженим укладення договору оренди не лише з бюджетними установами, організаціями, але й із суб'єктами інших організаційно-правових форм.
Що каже Верховний Суд
Суди першої та апеляційної інстанцій не погодилися з такою позицією, зазначивши у своїх рішеннях, що принцип «мовчазної згоди» розповсюджується виключно на бюджетні установи (організації), а тому ненадання Міністерством відповіді у 15-денний строк за заявою господарського товариства не може вважатися відповідним погодженням. За результатами касаційного провадження новостворений Верховний Суд скасував обидва рішення попередніх судових інстанцій, а справа була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. У своїй постанові від 22.05.2018 р. (справа №916/1737/17) Верховний Суд відзначив, що принцип «мовчазної згоди», зафіксований у ч. 3 ст. 9 Закону про оренду, поширюється на будь-яких суб’єктів господарювання, а не лише на бюджетні установи та організації, як вважали Фонд держмайна та Міністерство інфраструктури. Такий висновок Верховного Суду є обов’язковим для врахування під час нового розгляду справи.
Судова практика новоствореного Верховного Суду
Слід зазначити, що за достатньо нетривалий час роботи Верховного Суду розглядалися усього три господарські справи (№910/1139/17, №910/24030/16 та №916/1737/17), в яких Касаційний господарський суд у складі ВС застосовував норму ч. 3 ст. 9 Закону про оренду. У всіх без винятку справах Верховний Суд дійшов єдиного чіткого висновку – принцип «мовчазної згоди» розповсюджується не лише на бюджетні установи (організації), але й на будь-яких осіб, які за законом можуть бути орендарями держмайна. У двох інших справах заслуговує на увагу позиція регіонального відділення Фонду держмайна у м. Києві, який уклав з господарським товариством оспорюваний договір оренди за відсутності погодження органу управління протягом 15 днів та у процесі судового розгляду підтримував позицію товариства (орендаря). Таким чином, вбачається неоднакове тлумачення норм Закону про оренду структурними підрозділами одного й того ж державного органу, що створює сприятливі умови для зловживань.
Зазначена справа та її підсумки є позитивним сигналом для бізнесу, який має справи з орендою державного майна, включаючи об’єкти портової інфраструктури. Справедлива та послідовна позиція Верховного Суду щодо тлумачення принципу «мовчазної згоди» має надати потенційним орендарям додаткової впевненості у переговорах з органами Фонду держмайна та міністерствами.