Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обовʼязків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Це право закріплено у ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
З метою підвищення національних стандартів судоустрою і судочинства у нашій країні, яка обрала шлях на Євроінтеграцію, Верховною Радою України 12.02.2015 було прийнято Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд», який набрав чинності 29.03.2015. Цим законом, зокрема, було внесено зміни до Розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України, присвяченого перегляду судових рішень Верховним Судом України.
Із усіх новел зазначеного Розділу, суттєвих змін зазнали ст. 111-16, яка визначає перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, ст. 111-19, яка визначає порядок подання таких заяв, а також, ст. 111-21, за якою врегульовано процедуру вирішення питання про допуск справи до провадження.
Так, зазначеним Законом розширено перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів. До 29.03.2015 сторони могли звернутися з відповідною заявою лише у двох випадках:
- неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах;
- встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобовʼязань під час вирішення справи судом.
З набуттям чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» учасники судового процесу отримали можливість звернутися з заявою про перегляд у разі наявності ще двох підстав, а саме:
- неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – під час оскарження судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ;
- невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Тобто внесеними змінами було розширено права учасників процесу, які дістали змогу звертатися до Верховного Суду України, якщо Вищим господарським судом України було неоднаково застосовано норми процесуального права, або не враховано висновків Верховного Суду України щодо порядку застосування норм матеріального права.
Окрім переліку підстав звернення, змінено й порядок подання відповідної заяви. Відтепер заява про перегляд судових рішень господарських судів подається безпосередньо до Верховного Суду України.
Інакше буде й вирішуватися питання допуску справи до провадження. Рішення з цього питання буде прийматися суддею-доповідачем, визначеним у порядку, встановленому ч. 3 ст. 21 Господарського процесуального кодексу України. У разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана заява є обґрунтованою, він відкриває провадження.
У разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана заява є необґрунтованою, вирішення питання допуску справи до провадження буде здійснюватися колегією з трьох суддів у складі судді-доповідача та двох суддів, визначених автоматизованою системою документообігу суду додатково. Провадження буде відкриватися, якщо хоча б один суддя зі складу колегії дійде висновку про необхідність його відкриття.
Отже, питання допуску справи до провадження буде вирішувати саме Верховний Суд України, а не Вищий господарський суд України, рішення якого оскаржується. Більше того, шанси учасників судового процесу на отримання допуску справи до перегляду значно збільшуються, адже справу буде допущено до провадження навіть у випадку, коли до висновку про необхідність такого допуску дійде хоча б один суддя із трьох.
Ні для кого не секрет, що допуск справи до перегляду Верховним Судом України у Вищому господарському суді України отримати було дуже важко. Яскравим прикладом цього є спір органів державної влади з одним із клієнтів нашої компанії про визнання недійсним Договору оренди земельної ділянки та зобов’язання її повернути.
У цій справі міжрайонний прокурор звернувся до суду з відповідним позовом, в якому посилався на той факт, що розпорядження районної державної адміністрації, на підставі якого укладався Договір оренди земельної ділянки, райдержадміністрацією не приймалось, і у книзі реєстрації документів нереєструвалось, у зв’язку з чим, на думку прокурора, її взагалі немає і, відповідно, не було підстав для укладення відповідного договору оренди.
Рішенням Господарського суду Київської області у цій справі 18.04.2013 у задоволенні позову було відмовлено у повному обсязі.
Не погодившись з рішенням Господарського суду Київської області, прокурор звернувся до Київського апеляційного Господарського суду з апеляційною скаргою.
Київський апеляційний господарський суд 18.07.2013 ухвалив постанову про задоволення апеляційної скарги прокурора, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 09.10.2013, рішення Господарського суду Київської області було скасовано та визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, та зобов’язано клієнта повернути земельну ділянку у державну власність.
На обґрунтування задоволення позовних вимог прокурора, у рішеннях судів апеляційної та касаційної інстанцій було зазначено, що договір оренди земельної ділянки укладено на підставі Розпорядження, яке не зареєстроване в журналі реєстрації розпоряджень РДА, під цим номером у журналі реєстрації розпоряджень зареєстровано ропорядження про проведення двомісячника благоустрою населених пунктів.
Не погодившись із такою позицією суду касаційної інстанції, ми подали заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України. Як на одну з підстав для подання заяви ми посилалися на рішення ВГСУ від 28.08.2014, за яким встановлено правомірність договору оренди землі, та зазначено, що право орендаря на оренду землі не повинно залежати від недотримання органом виконавчої влади вимог закону, а порушення такого права є неприпустимим.
Але найвагомішими нашим аргументами, були постанови Вищого господарського суду України від 04.09.2012 у справі №8/027-12 та від 12.03.2013 у справі №9/016-12, предметом розгляду яких був спір між тими самими органами державної влади та орендарями суміжних земельних ділянок. А підставою для звернення прокурора до суду у цих справах також було те, що розпорядження, на підставі яких укладалися договори оренди земельних ділянок райдержадміністрацією, нібито не приймались і не реєструвались у книзі реєстрації документів.
Проте у зазначених постановах Вищий господарський суд України дійшов зовсім протилежних висновків, аніж наведені в оскаржуваній нами постанові, зазначивши, що посилання судів на наявність правових підстав для визнання договору оренди земельної ділянки та додаткової угоди недійсними із підстав відсутності запису в журналі реєстрації документації про видачу розпорядження голови Переяслав-Хмельницької РДА є помилковим, оскільки зазначений журнал лише фіксує створення певного документа і не є документом суворої звітності. Більше того, закон не повʼязує момент набуття чинності цим розпорядженням з моментом внесення запису до будь-якого журналу. Сам факт невнесення до журналу відповідного запису не свідчить про те, що таке розпорядження не приймалось та не підписувалось відповідною посадовою особою. Отже, порушення порядку ведення документації позивача не може бути підставою для визнання спірного договору недійсним.
Однак, яким було наше здивування, коли у допуску справи до провадження Верховним Судом України нам відмовили з огляду не відмінність встановлених фактичних обставин у цих справах, порівняно з постановою, про перегляд якої було подано заяву.
Які саме відмінності фактичних обставин у цих справах суд мав на увазі і досі залишається загадкою, адже всі Розпорядження, на відсутність яких посилався прокурор у своїх позовних заявах були винесені тією самою районною державною адміністрацією навіть того самого дня, і всі вони чомусь виявилися незареєстрованими у журналі реєстрації документації. Однак у двох справах суд касаційної інстанції захистив права орендарів, а у справі клієнта нашої компанії суд чомусь погодився з доводами прокурора та органів державної влади.
Слід зазначити, що оскаржувана постанова Вищого господарського суду України від 09.10.2013 не тільки була ухвалена із порушенням норм матеріального права, а й суперечить Рішенню Європейського суду з права людини від 24.06.2003 №44277/98 у справі «Стретч проти Сполученого Королівства», яким встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку було наявне «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном» та, відповідно, відбулось порушення ст. 1 Першого протоколу Конвенції.
Враховуючи наведене, можна дійти висновку, що зміни внесені до Господарського процесуального кодексу України Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд», дасть змогу учасникам судового процесу подолати штучні перешкоди, які наявні на їхньому шляху до справедливого правосуддя, спрямованого на забезпечення верховенства права.