Багатьма теоретиками і практиками цілком слушно зауважується, що ухвалений у 2003 р. Цивільний кодекс України вже не відповідає сучасним умовам і тенденціям суспільного життя, а приватноправова наука в Україні має необхідний потенціал для якісного оновлення цивільного законодавства. Тому зараз провідні фахівці об’єднали зусилля задля розробки нового Цивільного кодексу України у складі відповідної робочої групи Верховної Ради. Наразі ми маємо чудову нагоду вдосконалити деякі інститути цивільного права з урахуванням правозастосовної практики останніх років і сучасного досвіду рекодифікації цивільних кодексів Франції та Німеччини — «бастіонів» приватного права.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
На відміну від цивільного права деяких країн, в Україні на даний момент не склалась цілісна доктрина тлумачення договору, яка послідовно реалізовувалась б судами на практиці. Пріоритет буквального тлумачення договору закріплено ст. 213 чинного Цивільного кодексу, за яким береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, а звернення судів до дійсної волі сторін допускається тільки в ситуації, коли буквальне прочитання відповідної умови в текстуальному контексті не дозволяє визначити її зміст.
Буквальне тлумачення як пріоритетний метод часто не дозволяє виявити однозначний зміст договору. Неясність договірних умов, що допускає більш ніж один варіант їх інтерпретації, є досить типовою для українських реалій. Як вірно зазначається у цивілістичній літературі, це відбувається, зокрема, через слабку техніку договірної роботи деяких компаній, а в окремих випадках спостерігається навіть навмисне затуманення розробником договірних умов задля певних зловживань. У споживчих договорах це використовується для завуальованого введення в оману споживачів, що часто заважає визначити зміст договірної умови навіть досвідченим суддям. У результаті суди часто стикаються з необхідністю інтерпретивного вибору, не маючи можливості механічно застосовувати закріплену в тексті договору істинну волю сторін.
Ст. 213 Цивільного кодексу у таких ситуаціях орієнтує суди на з'ясування дійсної волі сторін з урахуванням усіх релевантних обставин. Але проблема полягає в тому, що в переважній більшості випадків виявлення суб'єктивної волі сторін досить ускладнене у доказовому плані. Вкрай рідко судам вдається визначити на підставі зазначеної статті істинні наміри сторін і на основі аналізу мети правочину, змісту попередніх переговорів, усталеної практики відносин між сторонами, звичаїв ділового обороту, подальшої поведінки сторін, тексту типового договору та інших обставин, що мають істотне значення.
Все це змушує суди шукати вихід за межами того, що можна назвати тлумаченням волі сторін в істинному розумінні. У таких ситуаціях суд нерідко надає тексту договору той сенс, який йому вбачається найбільш справедливим і розумним у контексті природи договору. По суті, у таких випадках суди здійснюють певне вторгнення у сферу автономії волі сторін, не обмежуючи її прямо, але, тим не менш, вносячи у неї свій політико-правовий розсуд. Очевидно, що у цих умовах суди не стільки тлумачать договір, скільки наново його «конструюють» і творчо уточнюють. Суди легко перетинають цю ледь очевидну межу, яка відділяє щиру спробу реконструкції найбільш імовірної умови, що мали на увазі сторони, від визначення того змісту неясної умови, яка самому суду вбачається найбільш справедливою і раціональною з урахуванням природи договору і статусу сторін. Коли йде мова про такі уявні реконструкції, є небезпека заміни найбільш вірогідного задуму авторів договірної умови на власний, суб’єктивно визначений судом.
У зазначених ситуаціях цивілістичній доктрині і законодавцю варто оновити методологію тлумачення договорів. Зокрема, вбачається за доцільне законодавчо закріпити ефективний метод, який добре відомий у зарубіжному праві, але поки що мало розповсюджений в українському праві: принцип Сontra Proferentem (від лат. verba fortius accipiuntur contra proferentem — слова у договорі слід тлумачити проти того, хто їх написав).
У римському праві щодо тлумачення умов стипуляції сформувався принцип Cum quaeritur in stipulatione, quid acti sit, ambiguitas contra stipulatorem est» (формулювання Цельса), згідно з яким у разі їх неясності умови стипуляції повинні тлумачитися проти стипулятора (тобто кредитора, чиї питання боржнику при отриманні на них ствердної відповіді і становили, по суті, зміст зобов'язань, що випливають з усної стипуляції). У Дигестах зустрічаються вказівки на застосування, по суті, аналогічного підходу і до тлумачення інших типів договорів (купівлі-продажу, оренди). При цьому історики права (такі, наприклад, як Р. Ціммерманн) відзначають, що якщо судити по Corpus Juris Civilis, застосування принципу тлумачення проти того, хто відповідав за формулювання договірних умов, відбувалося тільки тоді, коли умова була дійсно неясною і визначення істинної волі сторін було ускладнене.
Середньовічні європейські юристи (насамперед, глосатори), систематизуючи розрізнені запозичення цієї ідеї у тексті Corpus Juris Civilis стосовно різного типу договорів, індукували загальний принцип interpretatio contra proferentem («тлумачення проти того, хто запропонував»), згідно з яким неясна умова договору має тлумачитися проти того, хто при укладенні договору її запропонував, і, відповідно, на користь того, хто її прийняв.
З того часу принцип Contra Proferentem набув широкого розвитку в європейському, англійському та американському праві, традиційно закріплюється в актах міжнародної уніфікації договірного права і поступово перетворився на очевидність, банальну істину, знайому будь-якому іноземному юристу. Як зазначається у сучасній цивілістичній літературі, на початок XXI століття цей принцип успішно закріплений стосовно:
- споживчих договорів у ст. 5 Директиви ЄС 1993 р. «Про несправедливі умови споживчих договорів»;
- споживчих або стандартизованих договорів — у п. 2 §305с Німецького цивільного уложення;
- договорів зі споживачами або «непрофесіоналами» — у ст. L.133-2 Споживчого кодексу Франції;
- стандартизованих договорів зі споживачем або малим підприємцем — у п. 2 ст. 6:238 ЦК Нідерландів; щодо договорів на стандартних умовах — у ст. 1370 ЦК Італії;
- будь-яких договорів — у ст. 1288 ЦК Іспанії;
- будь-яких договорів — у ст. 915 Австрійського Цивільного уложення;
- будь-яких договорів — у ст. 6.193 ЦК Литви;
- договорів на стандартних умовах — у ст. 41 Закону про контракти КНР;
- індивідуально не узгоджених умов будь-яких договорів — у ст. 5:103 Принципів європейського контрактного права;
- будь-яких комерційних договорів — у ст. 4.6 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА;
- індивідуально не узгоджених умов будь-яких договорів, а також будь-яких умов договору, укладеного під домінуючим впливом однієї зі сторін — у ст. II.-8: 103 Проєкту загальної системи координат європейського приватного права (DCFR).
Об’єктивні причини активного застосування у зарубіжних країнах принципу Contra Proferentem пов’язані, передовсім, з політико-правовими міркуваннями. Цей інструмент визначення змісту договірної умови, який не може бути розтлумачений ані за рахунок буквального його тлумачення, ані за рахунок спроб виявити істинну чи найбільш вірогідну волю сторін, виявився досить очевидним з певних етичних і економічних міркувань.
В абсолютній більшості розвинених правопорядків, коли умови договору, висунуті однією стороною, є неясними, перевага віддається тлумаченню, яке є протилежним позиції цієї сторони. Передовсім, йдеться про споживчі договори, а також про договори між підприємцями, коли вони укладаються у ситуації явної нерівності переговорних можливостей. У «слабкої» сторони тут відсутні будь-які шанси вести переговори з окремих незрозумілих договірних умов, і відповідно, неоднозначності, незрозумілості, інші дефекти у формулюванні цих умов повинні покладатися на «сильну» сторону, яка їх розробляла і пропонувала.
Якщо не доведено інше, має презюмуватися, що такою стороною є компанія-професіонал у відповідній сфері (такій, як страхування, банківська діяльність, будівництво, юридичні послуги, перевезення, відповідальне зберігання, роздрібна торгівля тощо). У зазначених випадках саме розробник договірної умови фактично одноосібно контролює її зміст, і його «вина» у їх неясності досить очевидна. Вона може полягати як у банальній недбалості, так і в навмисному затуманенні, коли розробник спеціально використовує неясний текст договірних умов, щоб ускладнити для деяких категорій контрагентів (в першу чергу, споживачів) їх розуміння.
З іншого боку, слід враховувати, що у разі рівноправних переговорів щодо укладення підприємницьких договорів «вина» розробника є менш явно вираженою, адже вона доповнюється недбалістю, неуважністю контрагента, який чомусь прийняв дефектну умову за наявності реальної можливості вести переговори і виправляти таку умову внесенням правок, додатковою угодою, протоколом узгодження розбіжностей тощо. Та все ж і тут очевидно, що вихідним джерелом проблеми був саме розробник дефектної договірної умови, і при зіставленні «внеску» кожного з контрагентів у її виникненні частка провини розробника видається більшою.
Щодо споживчих договорів на практиці досить часто виникають суперечки про умови ставок рефінансування без посилання, про ставку якого банку йде мова. Також виникають ситуації з оформленням векселів, коли у їх тексті зазначають, що погашення вексельного зобов’язання здійснюється у певній валюті за внутрішнім курсом банку без уточнення, чи це курс для конверсійних (валютнообмінних) операцій, чи йдеться про курс для операцій з власними векселями. В обох ситуаціях одна інтерпретація спірної умови вигідніша для банку, інша — для споживача банківських послуг. Очевидно, що буквальне тлумачення не дозволяє суду визначити зміст спірної умови про ставку або курс.
Те ж можна сказати, судячи з усього, і про аналіз текстуального контексту. Зі ст. 213 чинного Цивільного кодексу випливає, що в такій ситуації неясність умов про ставку і курс повинна прояснюватися, у першу чергу, шляхом реконструкції дійсної (насправді найбільш імовірної) волі сторін шляхом звернення до зовнішніх джерел. Але очевидно, що такий метод в описаних ситуаціях також не допоможе, тому суд має застосувати Contra Proferentem і розтлумачити спірні умови на користь споживача банківських послуг, адже саме банк розробляв проєкт відповідного публічного договору і був ініціатором появи спірної договірної умови.
В описаних вище та інших подібних ситуаціях судам слід виходити з того, що якщо не доведено інше, презюмується, що стороною, яка розробила та/або запропонувала спірну умова, є:
- у договорі, укладеному між особою, що здійснює підприємницьку діяльність, і фізичною особою (в т.ч. споживачем), — сторона, що здійснює підприємницьку діяльність;
- у договорі приєднання (в т.ч. укладеному між особами, які здійснюють підприємницьку діяльність) — сторона, чиї стандартні умови лягли в основу тексту договору в цілому;
- у договорі, укладення якого є невід'ємним елементом регулярної професійної діяльності на відповідному ринку лише однієї зі сторін, — ця сторона;
- у договорі, при укладенні якого одна зі сторін фактично не могла або мала обмежені можливості істотно впливати на зміст договору, — «сильна» сторона.
Етичною перевагою принципу Contra Proferentem, на думку багатьох цивілістів, є й те, що він відповідає не тільки засадам справедливості, але й етичним засадам автономії волі. Подібний прийом тлумачення залишає шанси на те, що у підсумку визнаний судом зміст спірної умови буде відповідати істинній волі сторін. Вона не може бути визначена судом безпосередньо, в силу чого і застосовується цей принцип, але є ймовірність, що з 2–3 можливих інтерпретацій цієї умови саме та інтерпретація, яка відповідає інтересам приймаючої сторони, відповідала дійсній волі сторін. Можливо, цей шанс і не найбільший. Можливо також, що ні про яке реальне об’єднання воль обох сторін щодо даної умови в принципі не може йтися (в силу, наприклад, того, що споживачі, як правило, не читають «другорядні» договірні умови). Та все ж очевидно, що спосіб уточнення змісту спірної умови, яку суд не зміг витлумачити на основі звичайних методів тлумачення, націлених на виявлення або буквального сенсу тексту, або істинної (найбільш імовірної) суб'єктивної волі сторін, у більшій мірі відповідає принципу автономії волі сторін, ніж багато інших відносно прийнятних альтернатив (наприклад, вибір інтерпретації на основі вільного політико-правового розсуду судді).
Таким чином, вбачається, що з етичної точки зору при виявленні договірної умови, зміст якої не може бути визначений ані безпосередньо шляхом буквального тлумачення у певному текстуальному контексті, ані за допомогою спроби виявити справжню волю сторін на основі зовнішніх джерел інформації, суду варто обрати те, що допускається текстом тлумачення умови і більшою мірою відповідає інтересам сторони, що прийняла цю умову, тобто витлумачити її проти розробника.
Сontra Proferentem є вкрай вдалим інструментом зниження рівня непередбачуваності у відносинах сторін і при вирішенні їх спорів, мінімізації витрат сторін на координацію своєї поведінки, а суду — на примусове приведення договору до виконання. Він покладає негативні наслідки неясного тексту договору виключно на розробника, наказуючи судам тлумачити спірну умову на користь приймаючої сторони. Відповідно, неясність і багатозначність договірної умови перестає бути серйозною проблемою для приймаючої сторони і суду. Крім того, контрагент, якому запропоновано неясну умову, може досить легко без серйозних витрат передбачити, яке тлумачення буде застосовано судом, і у своїй поведінці на нього й покладатися. Це ж буде змушений робити і розробник, який усвідомлює, що при вирішенні спору саме така позиція буде підтримана судом. У результаті дане правило тлумачення досить ефективно координує поведінку сторін договору, вказуючи на найбільш вигідну приймаючій стороні інтерпретацію договору. Суду ж цей принцип відкриває досить простий спосіб визначення змісту спірних договірних умов, що не вимагає застосування до процесу тлумачення своїх політико-правових міркувань і дозволяє вирішувати спір все ж на основі змісту договору, а не замінюючи його власними уявленнями про добросовісність, розумність і справедливість. Це, у свою чергу, економить витрати на судові процеси за рахунок спрощення порядку вирішення договірних спорів у суді.
Окремо зазначимо, що використання Contra Proferentem судами не має бути безмежним і застосовним в усіх випадках, коли необхідно розтлумачити умови договору. До нього необхідно звертатися у крайніх випадках, якщо загальні методи тлумачення за ст. 213 чинного Цивільного кодексу не дозволяють встановити справжнє значення спірного положення. Крім того, при тлумаченні підприємницьких договорів їх сторони є більш досвідченими і обізнаними в переговорній тактиці і складанні конкретних договірних положень, ніж, наприклад, пересічні споживачі. Тому у таких договірних спорах суд має більш обережно і виважено підходити до використання Contra Proferentem, ретельно досліджуючи переписку сторін, відповідні письмові або електронні докази з виправленнями тексту договору юристами і менеджерами сторін, порівнювати версії договору, якими сторони обмінювалися письмово або в електронній формі, брати до уваги зміст листів, що супроводжували зазначений обмін, тощо.
У договірній практиці трапляються більш екзотичні випадки порівняно з описаними. Зрідка, але виникають ситуації, коли договір дійсно укладався під істотним впливом домінуючої сторони, але окрема позиція «слабкої» сторони була прийнята домінуючою стороною, і це істотно вплинуло на формулювання і зміст спірної договірної умови. З огляду на це Contra Proferentem не може бути застосований, якщо це прямо суперечить природі договору, обставинам його укладення або сутності договірної умови, щодо якої виникла суперечка. Таке застереження стане нормативною базою для тих випадків, коли певний інший метод виходу з інтерпретаційного тупика, не пов’язаний з прямим суддівським політико-правовим баченням, з урахуванням конкретних обставин справи виявиться більш адекватним, ніж Contra Proferentem.
Слід зауважити, що деякі з описаних у цій статті позицій щодо принципу Contra Proferentem вже були підтримані Верховним Судом у постанові Касаційного цивільного суду у складі ВС від 18 квітня 2018 р. у справі №753/11000/14-ц, постанові Касаційного господарського суду у складі ВС від 2 травня 2018 р. у справі №910/16011/17. Вважаємо, що закріплення зазначеного принципу у новому Цивільному кодексі з більш детальним його описом є оптимальним і найбільш надійним шляхом для його подальшого розвитку.
Підсумовуючи викладене, пропоную доповнити відповідний розділ (книгу) нового Цивільного кодексу щодо тлумачення правочинів такою статтею:
«1. При вирішенні спорів, що виникають з договорів, у випадку неясності умов договору і неможливості встановити дійсну волю сторін з урахуванням мети договору, у т.ч. виходячи з тексту договору, перемовин, що передували укладенню договору, переписки сторін, усталеної практики у відносинах сторін, звичаїв, подальшої поведінки сторін, тлумачення умов договору має здійснюватися на користь контрагента сторони, яка підготувала проєкт договору або запропонувала формулювання відповідної умови договору.
2. Якщо не доведено інше, презюмується, що такою стороною була особа, яка є професіоналом у відповідній сфері, що потребує спеціальних знань (зокрема, банк за кредитним договором, лізингодавець за договором лізингу, страховик за договором страхування тощо).
3. Зазначене тлумачення умов договору на користь контрагента сторони, яка підготувала проєкт договору або запропонувала формулювання відповідної умови договору, застосовується, якщо інше не випливає з природи договору, обставин його укладення або сутності спірної договірної умови».