Якщо перефразувати давнє прислів'я на розрахунковий лад, то вийде щось на кшталт: «Не такий страшний борг, як переплата». Дійсно, щодо стягнення заборгованості маємо чимало судової практики, яку необхідно враховувати, щоб стягнути борг, але жоден з прецедентів не ставить під питання принципову можливість стягнення заборгованості.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
З переплатою від початку все було неоднозначно. Ч. 3 ст. 1212 ЦК України прямо вказує, що положення ст. 1212 ЦК України застосовуються до повернення виконаного однією зі сторін у зобов'язанні, що не зовсім органічно узгоджується з безпідставністю отримання за ч. 1 ст. 1212 ЦК України.
Однак 24.09.2014 р., розглянувши справу №6‑122цс14, Верховний Суд України зробив такий правовий висновок: «У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі щодо зобов'язання повернути майно потерпілому».
Далі — більше. За результатами розгляду 14.10.2014 р. справи №3‑129гс14, Верховний Суд України постановив, що правовідносини сторін у спорі регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі щодо вимоги повернути замовнику попередньо сплачені кошти у зв'язку з неналежним виконанням підрядником умов договору.
Символічно, що того ж дня Верховний Суд України у справі №3‑138гс14 скасував Постанову Вищого господарського суду України, в якій було сформульовано хоча б компромісне розуміння сутності ст. 1212 ЦК України: «Відповідач набув майно у вигляді перерахованих коштів за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов'язання, що виключає застосування до правовідносин сторін норм зобов'язального права, а на підставі ст. 1212 ЦК України». Варто зазначити, що незважаючи на скасування судового рішення, запропонована концепція не була визнана дефектною.
Витязь на роздоріжжі: яку ж концепцію повернення обрати?
Далі були інші висновки, які не відхилялися від загальної концепції. Вся ця історія вже не раз була описана в юридичній публіцистиці, тому наводити її тут немає сенсу.
Важливо те, що осінь 2014 р. стала початком драми в багатьох процесах, де предметом спору було повернення переплати на підставі ст. 1212 ЦУ України. Суди нижчих ланок пішли шляхом найменшого спротиву, зводячи вказані позиції в абсолют: якщо між сторонами є договір, то застосування ст. 1212 ЦК України унеможливлюється. У позові відмовити. Крапка.
Відтоді, якщо певне зобов'язання не містить положення про те, що отримувач коштів у разі переплати зобов'язаний їх повернути, ви зіштовхуєтеся з концептуальною проблемою навіть при формуванні правової позиції, адже посилання на ст. 1212 ЦК України там, де є договір, вважається прямим шляхом до програшу. Такі обставини призводять до необхідності шукати альтернативу.
В розрізі договорів поставки є шанс повернути переплату як попередню оплату, за якою не відбулося зустрічного постачання, з посиланням на ст. 693 ЦК України та Постанову Верховного Суду України від 18.10.2018 р. у справі №3‑133гс17.
Що стосується оренди, особливо державного та комунального майна, де договори є типовими, справи взагалі кепські. За відсутності положень про повернення переплати, орендарю доведеться обирати з 3‑х варіантів сумнівної ефективності: ст. 1212 ЦК України, збитки або порушення загальних положень про зобов'язання.
Збитки виглядають сумнівними, з огляду на необхідність доведення 4‑х складових цивільного правопорушення, де вина протилежної сторони виглядає зовсім примарною за умови добровільних дій зі сплати коштів позивачем.
Порушення загальних положень про зобов'язання виглядає непоганим варіантом лише до моменту постановки одного питання: «Яка саме норма чи положення договору в певному випадку передбачає обов'язок повернути кошти?». З огляду на те, що конкретної відповіді на це питання не існує, одразу виникнуть питання до наявності спору та передчасності позову.
Що стосується ст. 1212 ЦК України, то її застосування можливе в межах концепції доказування того, що спірні платежі договором не охоплювалися, а отже, застосування до них ст. 1212 ЦК України не виключається. Проблеми виникають вже на стадії формування переконливого розрахунку, з огляду на складний механізм нарахування орендної плати та її сплату в режимі «як зручно» в розрізі сум, строків та призначень платежу.
«Шкідливі поради» та анти-рейтинг судової практики
Донедавна у формуванні правової позиції взагалі не існувало жодного прийнятного прецеденту, на який можна було б посилатися. Наразі маємо лише першу ластівку від Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, який 22.05.2018 р. дійшов висновку про те, що зважаючи на встановлення судами попередніх інстанцій перерахування зазначеної грошової суми без достатніх правових підстав, Суд погоджується з правильністю висновків судів про можливість часткового задоволення зустрічного позову та стягнення такої суми відповідно до ст. 1212 ЦК України (це у справі, що стосується оренди саме державного нерухомого майна).
В іншій частині судова практика містить прецеденти, чимало з яких можна умовно назвати «як краще не робити». Ці прецеденти містять позиції, за яких у задоволенні позову відмовляли. На жаль, із зазначених рішень не завжди можна зробити однозначний та достовірний висновок про те, як робити правильно, але врахування відповідних позицій дозволяє уникнути завідомо програшного обґрунтування або допоможе заздалегідь спрогнозувати незадовільний результат. Щоб не перевантажувати статтю, надалі я не буду цитувати текст судових рішень і давати їх повні реквізити, натомість наводитиму власну інтерпретацію позиції суду та унікальний реєстраційний номер рішення, за яким його можна знайти в реєстрі. Такий підхід вбачається оптимальним для оцінки тенденцій судової практики.
У 2017 р. (рішення №64148527, яке набрало чинності 17.01.2017 р.) Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що сторони в договорі про розірвання спірного договору засвідчили факт проведення розрахунків між сторонами та відсутність у сторін будь-яких претензій одна до одної. З огляду на зазначену обставину, а також на факт невизнання відповідачем безпідставності отримання коштів, суд вказав на помилковість застосування ст. 1212 ЦК України. Такий підхід може свідчити про те, що наявність додаткової угоди, акту наданих послуг/повернення майна, якщо їм надано статус неодмінної частини договору, в яких зазначено про повноту та остаточність розрахунків, відсутність взаємних претензій сторін, виключатиме стягнення коштів на підставі ст. 1212 ЦК України.
У 2011 р. (рішення №19941197, за відомостями реєстру надалі не переглядалося) Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що спірна сума є сумою орендної плати, яка перерахована до місцевого бюджету. Тому спірна сума не може вважатися отриманою саме Виконавчим комітетом міської ради без достатніх правових підстав та збереженою у себе за рахунок позивача, оскільки набувачем орендної плати за користування нерухомим майном комунальної власності є місцевий бюджет. В цій ситуації очевидно, що за умови перерахування орендної плати безпосередньо в бюджет, стягувати її з балансоутримувача/орендодавця немає сенсу. Кого в цьому випадку вважати належним відповідачем, у рішенні не зазначено.
З огляду на позиції, викладені Вищим господарським судом України у 2011 р. (рішення №1854374, за відомостями реєстру надалі не переглядалося), у разі стягнення платежів, які помилково потрапили до бюджету як орендна плата, необхідно звернутися як до балансоутримувача, так і до органу казначейської служби із заявою про повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.
У 2009 р. Вищий господарський суд України (рішення №4331607, за відомостями реєстру надалі не переглядалося) дійшов щонайменше двох цікавих висновків. По‑перше, повторне укладення договору оренди з іншим орендарем не має наслідком автоматичне припинення договору оренди з первісним орендарем. По‑друге, за наявності чинного договору оренди в діях орендодавця щодо отримання орендної плати відсутні порушення, що виключає застосування положень ст. 1166 ЦК України з огляду на відсутність протиправної поведінки. При цьому щодо впливу протиправної передачі в оренду вже переданого в оренду майна, що мало наслідком отримання оплати, вочевидь, з порушенням умов договору, суд нічого не зазначив.
У 2011 р. Вищий господарський суд України (рішення №19330955, за відомостями реєстру надалі не переглядалося) дійшов висновку про виникнення переплати з орендних платежів внаслідок визнання договору недійсним та необхідності її повернення з огляду на приписи ст. 216 ЦК України.
Досягаємо успіху в пошуку вдалої концепції повернення переплати в темній кімнаті, навіть коли її там немає
Таким чином, незважаючи на суперечливість практики, за відсутності спеціальних положень договору, більш життєздатною концепцією вбачається стягнення переплати з посиланням на ст. 1212 ЦК України. У разі такого звернення слід приділити увагу визначенню належного позивача та проведенню досудової роботи з надсилання вимог про повернення надміру сплачених коштів. Звернення до суду з паралельним надсиланням таких вимог також не виключаються, адже строки на їх розгляд мають сплинути не на момент звернення до суду, а на момент розгляду справи по суті. Існування будь-яких підписаних обома сторонами документів, у яких зазначено про остаточність та повноту розрахунків, відсутність взаємних претензій сторін, як правило, гратиме не на користь можливості застосування ст. 1212 ЦК України.
Стягнення переплати у формі збитків прямо не виключається, однак, вочевидь, значно ускладнене необхідністю доведення всіх 4‑х складових цивільного правопорушення.
В деяких випадках необхідно буде покласти в основу концепції не ст. 1212 ЦК України та не ст. 1166 ЦК України, а виходити з можливості визнання договору або його окремих частин недійсними та повернення переплати за ст. 216 ЦК України. На практиці це може відбуватися, коли переплата легітимізована додатковими угодами, додатками до договору, іншими його складовими та при цьому являє собою певну складову орендної плати.
Посилання лише на загальні норми зобов'язального права є суперечливою концепцією, оскільки в результаті потрібно буде вказати, яке саме зобов'язання порушено та має бути виконано належним чином. За умови наявності в договорі відповідних положень, концепція може мати повноцінний успіх. Натомість, за умови їх відсутності, маємо високий ризик відмови в позові за його безпідставністю.