Стаття 509 ЦКУ надає легальне визначення цивільноправового зобов’язання. Виходячи з положень статті зобов’язання є насамперед цивільним правовідношенням, тобто різновидом суспільних відносин, що регулюються цивільним правом. Зобов’язання є однією з основних категорій приватного права і займає своєрідне місце в системі цивільних правовідносин. Зобов’язанню як різновиду цивільних правовідносин властиві певні риси.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Поперше, зобов’язання є динамічними правовідносинами, оскільки опосередковують переміщення матеріальних цінностей між суб’єктами цивільного права на відміну, наприклад, від відносин власності, які визначають приналежність майнових цінностей якійсь особі. Боржник у зобов’язанні повинен вчинити на користь кредитора певну дію або утриматися від вчинення дії. Подруге, зобов’язання є переважно майновими відносинами, оскільки особисті немайнові права особи є невідчужуваними та не можуть переміщуватися. Потретє, у зобов’язальних відносинах є завжди визначений суб’єктний склад. У зобов’язанні завжди є боржник і кредитор. Навіть якщо зобов’язання виникає із порушення абсолютного права (наприклад, зобов’язання із завдання шкоди), після настання підстави виникнення зобов’язання його суб’єктний склад буде визначеним.
Змістом зобов’язання як правовідношення може бути як активна поведінка боржника – здійснення ним певної дії (передачі майна, виконання роботи, надання послуги, сплати грошей тощо), так і пасивна поведінка – утримання від певної дії.
Також вищезгадана стаття відсилає нас до ст. 11 ЦК для визначення підстав виникнення зобов’язань. Якщо проаналізувати статтю 11, можна зробити висновок, що не всі перелічені там підстави самостійно можуть породжувати зобов’язання.