В ситуації, коли юридична особа має заборгованість, але вже неспроможна задовольнити вимоги своїх кредиторів, неабияке значення має питання можливості стягнення такої заборгованості з інших осіб. Ст. 96 Цивільного кодексу України визначає загальне правило самостійної майнової відповідальності. Згідно з цим правилом, юридична особа з одного боку та її учасники (засновники, члени, акціонери) з іншого боку не несуть взаємну відповідальність за борги один одного, якщо інше не передбачається установчими документами чи нормами закону. З кожним роком кількість таких винятків в українському законодавстві зростає.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Потенційна можливість субсидіарної відповідальності засновників/учасників у разі дотримання певних умов на законодавчому рівні передбачена, зокрема, для казенних підприємств, повних та командитних товариств, товариств з додатковою відповідальністю та виробничих кооперативів, а також для державних підприємств у певних випадках на стадії виконавчого провадження.
Водночас, за наявності причинно‑наслідкового зв'язку, законодавство передбачає низку можливостей стягнути заборгованість з інших осіб, винних у спричиненні неспроможності юридичної особи розрахуватися в повному обсязі зі своїми кредиторами.
Господарський кодекс України за певних умов передбачає субсидіарну відповідальність холдингових компаній за спричинення неплатоспроможності та визнання банкрутом корпоративних підприємств. Спеціальне законодавство у сфері банкрутства та ліквідації також не оминуло відповідне питання.
Винних немає: відповідальність за доведення до неплатоспроможності банків
З огляду на часті випадки виявлення неплатоспроможності банків, важко недооцінити питання можливості стягнення грошових коштів, які заборгували збанкрутілі банки, з інших осіб. Тут законодавство України надає певні можливості.
На рівні із загальними нормами («акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства», «учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку») діють спеціальні норми (ст. 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Ці норми дозволяють притягнути пов'язаних з банком осіб до цивільно‑правової відповідальності за доведення банку до неплатоспроможності та покласти на них солідарну відповідальність за шкоду, завдану кредиторам та/або банку. Притягнення до цивільно‑правової відповідальності за відповідними нормами має певні нюанси.
Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», встановлюючи суб'єктів, на яких можна покласти цивільно‑правову відповідальність, оперує поняттям «пов'язаних з банком осіб». Коло таких осіб для кожного банку визначається окремо, враховуючи критерії, зазначені у ст. 52 Закону України «Про банки та банківську діяльність», а також у Положенні «Про визначення пов'язаних з банком осіб». Сюди входять керівники та контролери банку, керівники й члени комітетів у споріднених та афілійованих особах банку. Незважаючи на таке широке коло осіб, на практиці все виявляється не так легко.
Судова практика стає більш‑менш усталеною з приводу того, хто може звернутися до пов'язаних осіб банку у разі його ліквідації, за яких умов та коли. Суди неодноразово наголошували, що законодавством визначено спеціального суб'єкта, який має право на звернення з вимогами. Таким суб'єктом є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі — Фонд). Водночас звернення можливе лише після встановлення того, що майна банку виявилося недостатньо для здійснення погашення вимог кредиторів, а така обставина може бути встановлена лише після закінчення ліквідаційної процедури (постанова Верховного Суду від 16.05.2018 р. у справі №757/34878/15‑ц).
У межах такої правової позиції кредиторам збанкрутілого банку лише залишається чекати та сподіватися, що Фонд звернеться до пов'язаних з банком осіб з вимогою відшкодувати завдану ними шкоду. Фонд дійсно звертається. Причини таких звернень: виведення коштів банку шляхом відчуження майна банку на користь пов'язаних осіб, у тому числі за договорами купівлі‑продажу; неприйняття дієвих і своєчасних заходів щодо фінансування та підтримки банку для проведення його діяльності у відповідність до вимог законодавства; постійна пролонгація кредитних договорів і відстрочка сплати кредитних коштів при непогашеній заборгованості; укладення фіктивних договорів цесії та перерахування коштів на рахунки підконтрольних посадовим особам банку небанківських фінансових установ тощо.
Як показує практика, складність притягнення пов'язаних з банком осіб до цивільно‑правової відповідальності нічим не поступається ймовірності притягнення до кримінально‑правової відповідальності (за ст. 218‑1 Кримінально кодексу України). Формально суд не вказує на необхідність обвинувального вироку як на умову притягнення до цивільно‑правової відповідальності, однак довести весь склад цивільного правопорушення (зокрема, причинно‑наслідковий зв'язок) вкрай складно.
Верховний Суд у своєму нещодавньому рішенні (постанова від 20.09.2018 р. у справі №753/23222/15‑ц), відмовляючи у задоволенні позовних вимог до пов'язаної з банком особи, зауважив, що відповідальність особи у вигляді обов'язку відшкодувати шкоду настає лише за наявності в сукупності таких умов, які утворюють склад цивільного правопорушення, а саме наявність шкоди, протиправність поведінки, причинний зв'язок між поведінкою і шкодою, вина.
Цікаво, що у зазначеній справі позов подав вкладник, але Верховний Суд не вказав на відсутність у нього права звертатися до суду з відповідним позовом. Тому можемо очікувати подальші зрушення судової практики в цьому питані.
Окремо слід наголосити на тому, що можливість притягнення до цивільно‑правової відповідальності за доведення до неплатоспроможності банку стало можливим лише після введення відповідної норми до Закону України «Про банки і банківську діяльність» на підставі Закону №218‑VIII від 02.03.2015 р. Таким чином, лише протиправні дії, вчинені після набрання чинності відповідною нормою, можуть слугувати підставою для покладення відповідної юридичної відповідальності.
Неможливе можливо: субсидіарна відповідальність третіх осіб за доведення до банкрутства
З 18.01.2013 р. набула чинності нова редакція Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», в якій міститься норма, що дозволяє покласти субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства. Згідно з ч. 5 ст. 41 цього Закону, ліквідатор наділений правом заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства.
Також цією статтею передбачається можливість покладення субсидіарної відповідальності на засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб (зокрема, на керівника боржника чи іншу особу, яка має право давати обов'язкові для боржника вказівки або має можливість іншим чином визначати його дії) за наявності їхньої вини. Таким чином, коло осіб, на яких може бути покладено відповідальність, є вельми широким. Сюди можуть входити як власники, так і керівники чи бухгалтери товариства.
Як і у випадку з ліквідацією банків, під час ліквідації інших юридичних осіб правом звертатися з вимогами до третіх осіб наділений спеціальний суб'єкт — арбітражний керуючий, що виконує обов'язки ліквідатора. Незважаючи на те, що кредитори на це не уповноважені, рівень їхнього впливу і контролю за процедурою ліквідації товариства та взаємодії з арбітражним керуючим є набагато вищим, ніж рівень у випадку з ліквідацією банку Фондом.
У процедурі банкрутства інших товариств, аналогічно до виведення з ринку неплатоспроможних банків, можливість порушувати питання щодо субсидіарної відповідальності осіб, винних у доведенні боржника до банкрутства, з'являється не одразу. Відповідне право можна реалізувати виключно після формування ліквідаційної маси та виявлення її недостатності для покриття вимог кредиторів. Водночас розмір вимог до таких осіб має визначатися з різниці між сумою вимог кредиторів та ліквідаційною масою.
Якщо в судовій практиці щодо ліквідації банків Фондом немає чим похизуватися з питань субсидіарної відповідальності третіх осіб, то практика судів у межах ліквідації товариств за Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» подарувала цікаві правові позиції.
Зокрема, Верховний Суд на початку 2018 р. (постанова від 30.01.2018 р. у справі №923/862/15) дійшов таких висновків:
- можливість застосування субсидіарної відповідальності до посадової особи боржника (директора та бухгалтера) за неправомірне виведення активів боржника, що призвело до неспроможності підприємства виконати свої господарські зобов'язання;
- можливість покладення субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства без наявності обвинувального вироку за відповідне доведення до банкрутства за ст. 219 Кримінального кодексу України.
Неабиякого значення набуло також інше рішення Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 р. у справі №5023/4388/12). В цьому випадку субсидіарну відповідальність було покладено на міську раду за заборгованістю комунального підприємства. Майно відповідного підприємства належало йому на праві оперативного управління, що на законодавчому рівні унеможливлювало його включення до ліквідаційної маси.
Перед Великою Палатою постало питання щодо застосування концепції «легітимних (обґрунтованих) очікувань» кредиторів відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та питання обґрунтованості застосування цієї статті як норми прямої дії, що покладає на засновника комунального підприємства, орган місцевого самоврядування, відповідальність за боргами заснованого ним комунального підприємства, яке було позбавлене основної частини свого майна на підставі рішення органу місцевого самоврядування.
Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції, а наявність публічного характеру діяльності підприємства, значний ступінь контролю за його майном з боку муніципальних органів влади та рішень останніх, які мали наслідком передачу майна і подальшу ліквідацію підприємства, надає право вважати, що муніципальна влада та держава в межах Конвенції мають бути визнані відповідальними за діяльність і бездіяльність підприємства.
На додаток, Велика Палата Верховного Суду застосувала положення ч. 7 ст. 77 ГК, що регулює питання субсидіарної відповідальності держави за зобов'язаннями казенного підприємства, аргументуючи це нормами ч. 10 ст. 78 ГК: «Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом».
Така думка Великої Палати Верховного Суду вже здійснила свій вплив та відобразилась в ухваленні Верховним Судом іншого рішення (постанова від 18.10.2018 р. у справі №923/1297/14), в якій суд поклав субсидіарну відповідальність на міську раду за заборгованість комунального підприємства.
Однак не всі судді Великої Палати Верховного Суду, які брали участь в ухваленні вищевказаної постанови від 04.09.2018 р., погодилися з такою правовою позицією. В окремій думці суддя О. Б. Прокопенко зазначив, що ч. 10 ст. 77 ГК прямо не встановлює повну субсидіарну відповідальність територіальної громади за зобов'язаннями створеного нею комунального підприємства, оскільки вона врегульовує питання особливостей здійснення господарської діяльності, а не питання підстав та меж відповідальності комунального підприємства.
Також суддя зазначив, що чинним законодавством прямо не передбачено субсидіарну відповідальність держави чи територіальних громад за зобов'язаннями комунальних підприємств. Така відповідальність передбачена лише щодо зобов'язань казенних підприємств. Водночас положення ГК про казенні підприємства поширюються на унітарні комунальні підприємства лише у питаннях особливостей їх господарської діяльності, а не правового становища та порядку застосування відповідальності до засновників за боргами таких підприємств.
Неоднорідність правової думки суддів надає підстави вважати, що в майбутньому Велика Палата Верховного Суду потенційно може відійти від свого попереднього правового висновку з окресленого питання.
Підбиваючи підсумки
Законодавство вже кілька років поспіль надає можливість покладати субсидіарну відповідальність на осіб, які винні у доведенні до неплатоспроможності банків, а також інших юридичних осіб. Однак відповідна судова практика почала активно розвиватися не так давно.
Натхненний практикою Європейського суду з прав людини, Верховний Суд поступово напрацьовує базу правових висновків у справах про банкрутство, що дозволяють кредиторам повернути справедливість навіть незважаючи на недостатність активів компанії‑банкрута.
Будемо надалі стежити за подіями та сподіватися на подальші цікаві й справедливі правові позиції, що створять позитивну правову визначеність з цього питання.